30 червня. Пам’ятні дати

30.06.2016 08:00 814

Цього дня 1991 року на першій за роки існування радянської влади сесії Курултаю кримських татар був сформований національний Меджліс на чолі з Мустафою Джемілєвим, затверджені національний гімн і прапор.

Другий Курултай (національний з’їзд) відкрився 26 червня 1991 року в Сімферополі в місцевому Палаці профспілок і тривав до 30 червня. Хід і результати Курултаю були прокоментовані та висвітлені центральними, українськими і турецькими ЗМІ. На сесії Курултаю з числа його делегатів був обраний Меджліс кримськотатарського народу, що складався з 33 осіб, а також Голова Меджлісу – Мустафа Джемілєв та його заступник – Рефат Чубаров. Вже 6 липня 1991 року відбулося перше засідання Меджлісу кримськотатарського народу, на якому була затверджена його структура. II Курултай продовжив демократичні традиції кримських татар, адже І Курултай був скликаний ще у листопаді 1917 року і тоді на ньому був обраний національний уряд. Основною метою скликаного II Курултаю була консолідація кримськотатарського народу, об’єднання його зусиль задля вирішення нових проблем. Обрані делегати представляли всі прошарки кримськотатарського народу і фактично увесь спектр думок, які існували в кримськотатарському Національному русі. Сесією Курултаю серед інших, були ухвалені декларація про національний суверенітет кримськотатарського народу, постанова «Про національний прапор і національний гімн кримськотатарського народу», постанова «Про перехід на латинську графіку» тощо. Як відомо, на сьогодні в окупованому Росією Криму маріонеткова влада заборонила діяльність Меджлісу. Кримські татари вважають це переслідуванням і обмеженням прав корінного народу Криму за прихильність кримських татар ідеї Криму у складі України і спротив російській анексії, тому оскаржуватимуть це рішення в Європейському суді.

Події дня:

75 років тому (1941), після того як радянські війська залишили Львів, з’явився Акт відновлення української державності. 30 червня 1941 року на зборах представників українських партій і безпартійних у приміщенні львівського товариства «Просвіта» в перший же день окупації міста гітлерівцями відбулось урочисте проголошення проводом Організації Українських Націоналістів (ОУН) відродження незалежності Української держави. У зачитаному на зборах Акті відновлення української державності, в першій його частині, говорилось: «Волею українського народу, організація націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує створення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України». В другій частині Акту декларувалось, що «На західних землях України твориться українська влада, яка підпорядковується українському національному урядові, що створиться у столиці України – Києві». Підкреслювався всеукраїнський, соборницький характер відродження держави, що мало дуже важливе значення. В третій, останній частині Акта висловлювалась готовність співпрацювати з нацистською Німеччиною, яка допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації. Тоді ж було оприлюднено перший декрет провідника ОУН Степана Бандери про утворення Краєвого правління Західних областей України, тобто уряду на чолі з Ярославом Стецьком. Проголошення відновлення Української держави викликало велику радість серед українських патріотів. Цей акт благословили ієрархи українських церков – митрополит Української Греко-Католицької церкви Андрей Шептицький і єпископ Української православної церкви Полікарп. На численних маніфестаціях і зборах населення багатьох звільнених від більшовиків міст і сіл України вітало цю подію. Але радість виявилася короткочасною. Незалежна Україна не входила в плани гітлерівців, так само, як не входила вона в плани більшовиків. І ті і інші бачили в цій країні лише територію, ласий шмат з людськими ресурсами. Через кілька днів гестапо кинуло до в’язниці Степана Бандеру, Ярослава Стецька та інших діячів українського національно-визвольного руху. Почалися прямі репресії проти ОУН – нацисти збагнули, що єдиною реальною силою, яка б могла їм протистояти, є збройні загони українських націоналістів. Незважаючи на це, Акт відновлення української державності став визначною історичною подією, ще одним яскравим виявом волі української нації жити вільно у власній державі.

Ювілеї дня:

105 років від дня народження Чеслава Мілоша (1911–2004), видатного польського письменника, літературознавця, перекладача, лауреата Нобелівської премії з літератури (1980). Автор «Поеми про застиглий час», збірок віршів «Там, де сходить і заходить сонце», «Місто без імені», повістей-притч «Захоплення влади», «Поневолений розум», поем «Три зими», «Спасіння», «Зимовий дзвін», «Орфей і Еврідіка», книг есе «Континенти», «Наша Європа», «Земля Ульро». Загалом доробок Мілоша складає понад двадцять томів інтелектуальної есеїстики, підручник з історії польської літератури, 15 поетичних збірок, кілька поем, дві повісті. Поет прожив надзвичайно складне і насичене життя. Народився на території сучасної Литви, що належала тоді Російській імперії. Його батько був інженером-будівельником, тому в дитинстві довелося чимало мандрувати (сім’я Мілошів жила навіть у Сибіру), та й потім, мандри, міграція були складовою його життя. В юності, після закінчення юридичного факультету Віленського університету, Мілош декілька років жив у Парижі. Згодом повернувся до Варшави, де перебував і під час війни (працював в університетській бібліотеці, упорядковував фонди). По закінченні війни працював на різних дипломатичних посадах у США і Франції. Зрештою він відмовився співпрацювати з польським комуністичним урядом і попросив політичного притулку на Заході, за що наразився на нищівну критику з боку співвітчизників і на еміграції, і на батьківщині. Це був початок 50-х років – найтемніша доба сталінізму у Польщі. Втім, за кордоном Мілош інтенсивно працював і це додало йому снаги здолати важкі випробування, які іншого, можливо б і зламали. У 1953 році він видає «Поневолений розум» – книжку, яка потрясла західного читача. У США Мілош займався творчістю, викладав у Гарварді та Берклі. Лише у червні 1981 року, вперше після тридцяти років вигнання, Мілош (вже нобелівський лауреат) приїхав до Польщі. Остаточно він повернувся на батьківщину у 1994 році. Мешкав у Кракові. Про Мілоша написано десятки книжок, статей, дисертацій. Для польської культури протягом майже півстоліття він був своєрідною візитною карткою перед цілим світом.  Відомий литовський поет, літературознавець, есеїст Томас Венцлова зазначає: «До глибокої старості Мілош зберігав енергію і завзятість, залишаючись навдивовижу працелюбним і плідним поетом. Головною його рисою був смак до життя, з яким поєднувалась гірка мудрість, відчуття дистанції, розуміння ієрархії явищ. Як Гоголь і Достоєвський, він відчував, що світ лежить у низині зла і сповнений страждання видимого і невидимого; але як Міцкевич у «Пані Тадеуші», вмів бачити і передавати безмежну привабливість буття. Сутністю поезії для нього було осмислення слова «є» (єдиного слова, котре визначає Бога). Зрілого і пізнього Мілоша не без підстав порівнюють з Гете». «Ну, який з мене, Боже, пророк? – іронічно запитує Мілош в одному зі своїх пізніх віршів. – Із якої б то рації Дух мав зійти на такого?... Адже я, любив полуничне варення і темнаву солодкість жіночого тіла. І крижану горілку, й оселедця в олії. Запахи цинамону й гвоздики… Ну, хто мені, Боже, такому повірить?» Утім, йому – саме такому – вірять. А ще варто читати і перечитувати Мілошеву есеїстику – там чимало слушних думок, актуальних на всі часи, особливо ж, для таких посттоталітарних суспільств як наше: «…Хто має владу, той може контролювати й мову, і не лише через заборони цензури, а й через змінювання сенсу слів» (Чеслав Мілош).

105 років від дня народження Ірини Борисівни Гурвич (1911–1995), українського художника, режисера-мультиплікатора, заслуженого діяча мистецтв України (1973). В кіно працювала з 1934 р. Була режисером Київської студії науково-популярних фільмів, художником-мультиплікатором, згодом – режисером-мультиплікатором. Поставила мультиплікаційні картини: «Пригоди Перця», «Супутник королеви», «Заєць та їжак», «Лелеченя», «Легенда про полум’яне серце», «Казка про місячне сяйво», «Як жінки чоловіків продавали», «Теплий хліб», «Люлька миру» та ін. Роботи українського мультиплікатора неодноразово були відзначені на кінофестивалях мультфільмів світу.

90 років від дня народження Пола Берга (1926), відомого американського біохіміка, лауреата Нобелівської премії з хімії 1980 року разом з Волтером Гілбертом і Фредеріком Сенгером за фундаментальні дослідження нуклеїнових кислот. Ще молодим ученим Берг вирішив декілька ключових проблем метаболічної хімії і продовжував досліджувати механізми, за якими ДНК і РНК керують синтезом білків у живих системах. У 1972 році Берг і його колеги зі Стенфордського університету синтезували першу рекомбінантну ДНК (р-ДНК). Згодом він допомагав міжнародному співтовариству дослідників р-ДНК у їхніх зусиллях щодо вирішення потенційних фізичних і етичних проблем, викликаних цією революційною теорією. Пол Берг народився в Брукліні, Нью-Йорк. Був старшою дитиною в сім’ї. Біологією зацікавився в ранньому дитинстві завдяки книгам Сінклера Льюїса «Ерроусміт» і Поля де Крюї «Мисливці за мікробами» - прочитавши їх, хлопчик захотів стати вченим. У 17 років закінчив середню школу Лінкольна і майже одразу був зарахований до складу Військово-морського флоту США. Юнак мав намір брати участь у Другій світовій війні в якості військового льотчика. Але підготовку льотчиків для ВМФ США скоротили і Берг до 1946 року служив на підводному човні. Після того він закінчив факультет біохімії Пенсільванського університету. Відтоді й почалася його наукова кар’єра. Визнаючи необхідність поєднання молекулярної біології з клінічними дослідами, Берг допоміг створити міждисциплінарний центр молекулярної і генетичної медицини в Стенфорді в 1985 році, і очолив його. У 1980 році, разом зі своїми колегами Артуром Корнбергом і Чарлзом Яновскі він заснував DNAX, біотехнологічний дослідницький інститут – один із провідних дослідницьких центрів в царині імунології. З 2000 року вчений припинив дослідницьку діяльність.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-