28 червня. Пам’ятні дати

28.06.2016 08:00 627

Сьогодні День Конституції України – Основного Закону нашої держави.

20 років тому, 28 червня 1996 року о 9 год. 18 хв. після 24 годин безперервної праці Верховна Рада України прийняла і ввела в дію Конституцію України. Цій доленосній події передували 6 років наполегливої і важкої праці, консультацій, криз і домовленостей. Новітній конституційний процес розпочався одразу ж після прийняття 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР «Декларації про державний суверенітет України» - вже у жовтні була створена Конституційна комісія. Після розпаду СРСР і набуття Україною незалежності у 1991 році стало зрозуміло, що розбудова правової системи в незалежній державі повинна здійснюватися на власній основі – оглядатися ні на кого. Між 1991-1996 років комісіями, окремо створеними Верховною Радою та президентом, було складено декілька проектів Конституції. Вони тривалий час обговорювалися, доповнювалися і доопрацьовувалися. Найгостріші протиріччя викликали питання розподілу влади і власності, державна символіка, статус російської мови і статус Республіки Крим. Ліві сили схилялися в бік применшення ролі президенської влади, приватновласницьких відносин, за надання однакового статусу українській та російській мовам і збереження автономного статусу Криму. Праві, в яких об’єдналися представники «партії влади», підприємницькі кола та депутати національної культурно-мовної орієнтації, виступали за сильну президенську вертикаль, гарантування всієї повноти приватновласницьких прав, панування української мови та ліквідацію автономії Криму. Тим часом в країні діяла Конституція УРСР 1978 року з деякими змінами. У ніч з 27 на 28 червня 1996 року Верховна Рада України прийняла і ввела в дію Конституцію України. Документ отримав підтримку двох третин депутатського корпусу (315 народних депутатів). У ньому визначалася сильна президентська влада, гарантувалися права приватної власності, затверджувалися нова державна символіка, статус української мови як єдиної державної, Крим визнавався автономною республікою а складі України. А загалом, за тоненькою брошурою, якою є 20-річна Конституція України – сторіччя народної законотворчості. Тут можна згадати і «Руську правду» доби Київської Русі, і козацькі та гетьманські конституції, включно з Конституцією Пилипа Орлика – однією з найперших на європейських теренах, і Конституцію Української Держави 1918 року. В радянський період в Україні діяло 4 конституції: 1919, 1929, 1937 і 1978 років. Остання зі змінами діяла до прийняття нової Конституції 1996 року. Радянські конституції не були поганими – просто, упродовж багатьох років влада відверто ігнорувала засадничі положення Основного Закону, нехтуючи будь-які особисті права громадян, а ціла низка норм конституції фактично не діяла. Отже, проблема не в наявності заповітної книжечки і її сакралізації, а в дотриманні всіма членами суспільства того, що там написано. Приміром, у Великобританії немає конституції (так звана некодифікована конституція; базується на правових актах, зокрема й на Великій Хартії Вольностей 1215 року та Біллі про права 1689 і на парламентських законах) у звичному для нас, українців, смислі – просто відсутній єдиний писаний текст, але чи гірше від того живуть британці?  Американська конституція – одна з найстаріших писаних конституцій світу, з’явилася через декілька десятиліть після української Конституції Пилипа Орлика 1710 року, але вона, з деякими поправками, діє і нині, а скільки конституцій змінилося з початку 18 століття в Україні? За 20 років нинішній Основний Закон України змінювався 6 разів. Нині триває конституційна реформа. Прикметно, що в Конституції України 1996 року передбачена досить жорстка процедура внесення до неї змін та доповнень. Для схвалення відповідних змін до різних її розділів вимагається від 2/3 до ¾ голосів від конституційного складу Верховної Ради України. Якщо ж зміни скасовують чи обмежують права й свободи людини і громадянина або спрямовані на ліквідацію незалежності чи загрожують територіальній цілісності держави, то Конституція України, згідно зі статею 157 і взагалі не може бути змінена.

Події дня:

365 років тому (1651) поблизу м. Берестечка (тепер Волинська обл.) розпочалась Берестецька битва між селянсько-козацькою армією під проводом Богдана Хмельницького і польсько-шляхетськими військами. Спочатку козаки успішно атакували поляків, але українців несподівано зрадили союзники – кримські татари, очолювані ханом Іслам-Гіреєм ІІІ. Не витримавши артилерійського вогню (подейкували, що їх підкупила польська шляхта), татарські загони відступили на Крим, захопивши в полон Богдана Хмельницького, який намагався їх утримати. У козацькому війську, що залишилося без гетьмана, почався розбрат. Старшина всіма силами намагалася утримати порядок, але дарма. Ані кропивенський полковник Джалалій, старий товариш Хмельницького, ані Матвій Гладкий та Іван Богун, ані духовенство, що перебувало в таборі, не могли дати ради козацькому війську. Поляки дізналися про ті всі події й рушили наступом на козацький табір. 10 липня 1651 року (30 червня за ст.стилем) сталася остаточна катастрофа: поляки розгромили козацький табір, захопили артилерію, обози і майно. Решткам селянсько-козацького війська на чолі з Богуном, Джалалієм і Гладким вдалося прорвати польсько-шляхетське оточення під Берестечком і відступити на Київщину. Наслідком Берестецької битви був надзвичайно важкий і принизливий для українців Білоцерківський договір, підписаний у вересні 1651 року.

45 років тому, 28 червня 1971 року ЦК КПРС ухвалив таємну постанову «Про заходи по протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів». У липні 1971 р. з аналогічною постановою, яка спиралася на місцевий матеріал, виступив ЦК Компартії України. Найбільш небезпечними вважалися в цій постанові праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Серед снігів» і «Хроніка опору» Валентина Мороза, «Лихо з розуму» і «66 запитань і зауваг інтернаціоналістові» В’ячеслава Чорновола, «Собор у риштуванні», «На свято жінки» Євгена Сверстюка. Протягом січня 1972 р. за звинуваченнями у шпигунській діяльності заарештували Чорновола, Ірину Стасів-Калинець, Івана Геля, Стефанію Шабатуру, Михайла Осадчого, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Зиновію Франко, Леоніда Плюща, Василя Стуса та ін. Друга хвиля арештів відбулася у квітні 1972 р. Серед заарештованих у цій партії опинився й Іван Дзюба. Протестні акції «підписантів» придушувалися під час арештів 1972 р. в корені. Коли геніальний український перекладач Микола Лукаш звернувся до властей з пропозицією звільнити Дзюбу і посадити до в’язниці його самого, він був позбавлений роботи в редакції журналу «Всесвіт» з обіцянкою майбутнього примусового лікування у спеціальній психіатричній лікарні. Варто зауважити, що КДБ активно використовував психіатричні лікарні як метод боротьби з дисидентським рухом. За період від початку 1967 р. до середини 1971 р. в Україні за антирадянську пропаганду та агітацію, розповсюдження «наклепницьких вигадок» на радянський державний та суспільний лад у судовому та позасудовому порядку, через правоохоронні та медичні органи було примусово госпіталізовано 249 громадян.

15 років тому (2001) сербський уряд передав Гаазькому трибуналу колишнього Президента СРЮ Слободана Мілошевича.

Ювілеї дня:

165 років від дня народження Костя Осиповича Підвисоцького (1851–1904), українського актора, режисера і драматурга. Виступав в українсько-польській трупі Омеляна Бачинського; згодом працював актором і режисером Руського народного театру у Львові. Грав у трупах Марка Кропивницького та Михайла Старицького. Автор комедії «Підшиванець», драматичних переробок п’єс інших авторів. Про К.О. Підвисоцького вже у 1893 р. Франко писав: «З артистів, які тепер виступають на руській сцені, на першому місці слід назвати Костя Підвисоцького… Сьогодні він не тільки найкращий артист руської трупи в Галичині, але й режисер, і йому завдячує руська сцена гарну постановку багатьох українських п’єс. Як артист, він відомий особливо в ролях «трагічних батьків» у серйозному і гумористичному розумінні цього слова». До найкращих ролей К. Підвисоцького Франко відносив Миколу Задорожного з «Украденого щастя», Бичка з «Глитая» та Куксу з «Пошились у дурні» М. Кропивницького. До цього списку на основі рецензій, що збереглися в тогочасній пресі, можна б ще додати Хому з «Ой не ходи, Грицю» М. Старицького, мандатора з «Верховинців» Ю. Коженьовського, Івана з «Безталанної» І. Карпенка-Карого, Скорика з «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка. «Свій невеличкий талант, - писав Франко, - сумлінною працею він розвинув і вдосконалив до такої міри, що в ролях селян і міщан міг бути сьогодні прикрасою кожної столичної сцени. Його гра відзначається почуттям міри; він ніколи не вдається до перебільшення; свою роль старається вивчити, зрозуміти, поглибити і передати її послідовно».

70 років від дня народження Олега Борисовича Фіалка (1946), українського кінорежисера, народного артиста України (1996). Зняв фільми «Повернення Батерфляй», «Імітатор», «Кара Божа» та ін.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-