Пастухи від Путіна і казарма з Wi-Fi. Життя в зоні АТО

31.05.2016 10:30 3094

Журналіст Укрінформу у складі патруля контрдиверсійної роти "полював" на диверсантів

Про прифронтове місто Щастя і про батальйон поліції "Луганськ-1" мені вже доводилося писати порівняно нещодавно. Але що може побачити і почути журналіст за півдня спілкування з привітними господарями? Те, що самі господарі захотіли (чи змогли) показати сторонній, по суті, людині. Справа навіть не в скритності - врешті решт, на самому краєчку лінії розмежування батьки-командири мають право взагалі нічого не показувати, окрім хіба що фасаду. Але в цей раз журналісту дозволили провести з батальйоном цілих три дні.

До речі, про фасади...

Место позора ГРУ

ПАСТКА ДЛЯ ГРУ-ШНИКІВ

Точніше, про "Фасад" - так називається ротний опорний пункт, що забезпечує захист автомобільного мосту через головну річку Донбасу - Сіверський Донець. Щоб було зрозуміло: лінія розмежування проходить по Дінцю і тільки тут, на Щасті, вона різко вигинається в бік суперника. Наші бійці займають позиції по обидва боки моста. Обороною моста керує Дмитро Булатов - лідер Автомайдану і екс-глава Міністерства молоді та спорту.

На протилежний, "луганський" берег нас з прес-офіцером "Луганська-1" домчав старий "жигуль"; по завершенню бесіди і "огляду визначних пам'яток" ми з ввічливості відмовилися від транспорту, але Булатов заборонив. Справа не в особливій гостинності - у будь-який момент підозрілих "гостей" може "зняти" ворожий снайпер. До того ж буквально за день до того загинув його боєць:

Дмитрий Булатов

- Майже о першій прилетіли з лівого флангу на той берег гранати з АГС. Одна граната впала поруч з бійцем...

З командиром ми поговорили на ціле інтерв'ю; може, воно потім і вийде, а тут - стисло про головне. У повній відповідності з законами географії правий - "сепаратистський" - берег Дінця добре піднятий над річкою, і опорний пункт є зручною і навіть привабливою мішенню. Знову ж навколо - горезвісна "зеленка", яри. Тож на міцність наших бійців найманці випробовують регулярно. І регулярно отримують по зубах. Найяскравіший епізод невдалого нальоту - це епопея російських ГРУ-шників Єрофєєва і Александрова (правда, захоплення це сталося буквально за кілька днів до того, як сюди прибув Булатов). Нам потім показали це історичне місце.

Про це я не питав - Дмитро сам зачепив болючу для багатьох тему:

- Знаєте, багато людей говорять, що треба йти в наступ. Але коли це говорять люди, які перебувають тут, і коли те саме  говорять ті, хто живе в мирних містах - ці слова мають різну ціну. Тому що той, хто сидить у мирному місті - йому не треба лізти під кулі та снаряди. До того ж існують політичні домовленості, і тому немає чого говорити, коли знаєш, що ніхто команду на наступ не дасть.

Наостанок він вивів нас на передній край і показав ряд протитанкових мін, досить далеко попереду вмонтованих в асфальт впоперек дороги на Луганськ:

- Тут відбуваються всі обміни полоненими. А ось фури з контрабандою тут пройти не можуть ніяк.

Я оцінив укріплення, які перегороджують дорогу і міст. Будь на їх місці якісь залізобетонні конструкції, їх могли би прибирати з дороги потужні автокрани, пропускаючи багатообіцяючі вантажі. Але це - якісь брезентові ємності, заповнені піском. Спробуй таку підняти - і вона порветься під п'ятитонною вагою піску. Між тим з-під брезентових укріплень вже полізла зелена трава. Їх явно давно не чіпали...

Борода

ПІВОНІЯ ДЛЯ МАЙОРА

Кореспондент Укрінформу удостоївся честі не просто провести три дні і дві ночі) на базі батальйону "Луганськ-1". Наступного раку він, у складі патруля контрдиверсійної роти, вирушив на "полювання" за диверсантами і шпигунами. Або, якщо бути більш точним, патруль виїхав на прочісування території, що безпосередньо прилягає до Сіверського Дінця. Оскільки тут немає суцільної лінії фронту, а річка здавна заросла заплавними лісами, диверсанти щосили використовують особливості місцевого ландшафту.

Іноді їх ловлять із спеціально влаштованих секретів, просиджуючи в очікуванні цілі ночі. Але журналіст, мабуть, з точки зору бійців роти - ще не готовий до таких випробувань. Тому на нього наділи бронежилет (здається, на єдиного в усього екіпажу), напнули каску і посадили, треба визнати, не на найнезручніше місце в "таблетці" (так тут називають УАЗик, який колись виконував обов'язки "Швидкої допомоги", а тепер мобілізований на військову службу).

Про командира роти Леоніда Пантикіна я вже писав, але з тих пір у його послужному списку відбулися зміни: його нагородили орденом. Спробував знайти інформацію про цю нагороду в інтернеті і натрапив на таку замітку: "Органами правопорядку ЛНР розшукується член особливо небезпечної диверсійної групи Пантикін Леонід Леонідович... При затриманні дотримуватися особливих заходів безпеки". І - портрет у формі майора міліції. Терористи нічого не переплутали...

Дорогою заїхали до села Кряковка - там у батальйону, мабуть, якась база (у всякому разі, чашкою кави тут пригостили). Командир протиснувся у двір наполовину разгромленого будинку. За городом - широка нива, далі Донець у смарагдовому обрамленні "зеленки". Пантикін "просканував" панораму, яка постає перед нами,  досвідченим поглядом, а потім раптом повернувся, нахилився і... понюхав квітку, що якимось дивом пробилася крізь давно некошену траву :

- Люблю півонії. Ще з тих часів, коли букети вчителям в школу носив. Несеш букет, а вони так розпускають свої пахощі...

І ще один реальний "кряківский" епізод. З двору одного із будинків вийшли дві дами інтелігентного вигляду (можливо - вчительки сільської школи). Одна хазяйка, інша живе в будинку навскоси. Пані щось пожартували про мій войовничий вигляд, я щось їм відповів. Скількись там кроків ми пройшли поруч, і та, інша, раптом сказала:

- Мій покійний чоловік теж був військовим. Афганістан пройшов, в Кушці служив на кордоні. А цієї війни не витримав - повісився...

Останні слова вона говорила, вже ридаючи. Я не знайшовся, що їй відповісти.

ЛИПОВІ ПАСТУХИ

Маршрут патрулювання - від Трьохізбенки до Старого Айдару (далі дорога виринає з "сірої зони" і йде відносно безпечною місцевостю). Як водій орієнтується в цій густій мережі грунтовок - не знаю. Втім, більшу частину шляху він старанно тримався Дінця, хіба що вибираючи сухішу колію.

Люди на маршруті практично не зустрічалися - небезпечно виходити до річки, де тебе можуть пристрелити просто з пустощів. Відразу за Трьохізбенкою стояв самотній рибалка, але його не перевіряли - батальйон просто за обов'язком ретельно працює з місцевим населенням, і впізнали рибалку - це житель села. А от далі...

У невеликому гайку біля річки мирно жували траву корови; поруч зі стадом розташувалися два пастуха, обидва голі по пояс. Але Пантикін встиг на ходу угледіти щось підозріле. Різка команда; бійці з автоматами наперевагу миттєво оточили "пастухів". Потім, узявши автомати напоготові, зайняли оборону по периметру. Більшість стволів направили у бік річки, але і про тили не забули...

Я до того часу вже призвичаївся вилазити з салону, не чіпляючись за деталі, які виступають, але все ж перших слів допиту не чув. Хоча й без того було зрозуміло, що у "ковбоїв" не все чисто. Старший, невисокий і лисуватий, тримався відносно спокійно – напевно, тому, що відразу міг пред'явити паспорт з місцевою пропискою. Другий, молодший і вищий, трусився як осиковий лист і рефреном повторював прохання не бити його. Він явно був наляканий, але від початку заявленої легенди не відхилявся: він не сепаратист, просто виявився на підконтрольній території у комерційних справах .

В його барсетці виявилися кілька довідок тимчасових переселенців, а також накладні на досить значну партію сигарет. Довелося хлопцеві на ходу легенду "підправляти": довідки йому дали знайомі, щоб він їх продовжив.

- Який хабар ти мав за це заплатити?

- Ну, я тільки повинен був дізнатися, скільки це коштує...

Командир залишив на якийсь час цього і пішов до старого, від якого дізнався багато нового:

- Дідусь приїхав в Слов'яносербськ, і коли під'їхав таксист і запитав, кому тут треба їхати на переправу, сказав: "Мені". Той його і забрав. А коли вони вже стояли на переправі, надійшов дзвінок таксисту: "Де наш хлопець?" - "Так я його забрав, ось він у мене в машині" - "Та де в машині, якщо він ось стоїть?!" І тут таксист розуміє, що він забрав не того. Висаджує нашого дідуся і їде. Через п'ять хвилин під'їжджає машина; в ній дві людини в камуфльованому одязі, і цей молодий, сидить у них в машині. Вони його вивантажують на переправі; з човнярем все домовлено. Удвох з дідусем вони сідають у човен, переправляються на нашу сторону, після чого розлучилися. Через якийсь час молодий, його наздоганяє. "Ви місцевий?" - "Місцевий". - "Військові на в'їзді в село вартують?" - "Буває, стоять, буває, немає". - "Давайте, я вам сумку допоможу донести". А потім, коли бачать нас, знімають футболки - роблять вигляд, що випасають корів. Ми ж, коли підійшли до них, вони: "Ми пастухи". Перевірили документи. Побачили довідки переселенців. Каже, всього на тиждень приїхав в Ровеньки (місто, яке підконтрольне "ЛНР", - ред.) - і за цей тиждень встиг три рази з'їздити до Росії. За паспортом він народився в селі Луганське Донецької області, проживав у Ровеньках. Зараз, начебто, проживає в Харківській області.

БІЛЯ ПЕРЕПРАВИ

При мені нікого наші бійці не вдарили. Хіба що не дуже делікатно "допомогли" молодшому піднятися - той чомусь намагався прийняти позу "лежачи на спині". Не беруся стверджувати, що так було б і при відсутності представника преси. Але я не ханжа - все-таки йде війна з тероризмом. Правда, у контрдиверсійної роти "вибивання" інформації не стоїть в переліку прямих обов'язків - приїхавши до Щастя, затриманого передали комусь із СБУ, нехай там займаються допитами. За моїми уявленнями, там є над чим працювати. Леонід підтвердив:

- За останній місяць це вже третя затримана нами людина. Двоє попередніх - народжені в Криму. Вони якимось чудодійним чином, пішки, пройшовши Крим, побували в Ростові, перетнули кордон Росії і "ЛНР" і потрапили сюди. На сьогодні відомо, що ці особи були завербовані ФСБ на території Російської Федерації. Сюди вони йшли для того, щоб координувати дії раніше завербованих на території України осіб. Були забезпечені інструкціями, повністю навчені. Аж до того, що один з них у нашому консульстві в Ростові отримав, як раніше загублені, документи громадянина України.

Правда, цікаво? Один цілий стос довідок везе заради продовження, інший ціле консульство надурив. Вже є над чим думати. А поки се та те, заїхали в Лобачово, на якийсь блокпост. Крізь вузьку бійницю "таблетки" видно було тільки малу частину навколишнього середовища, і тому, коли мені запропонували сфотографувати прапор "ЛНР", я здивувався. Зробив крок у бік - і виявив, що блокпост стоїть на самому березі Дінця, біля паромного причалу, що тут був зовсім нещодавно. З нашої сторони гордо майоріли два синьо-жовтих прапори, з того боку - цілих три, і всі різні. Один - російський триколор, другий, посередині, начебто "ЛНР-івський", третій так і не був мною ідентифікований.

Порому немає, але сполучення між селами існує. Троє дітей плавають на ту сторону в школу - того дня як раз відзначали "останній дзвоник"; право на переправу мають всі місцеві жителі, а також газовики - їх розподільна станція залишилася на іншому березі. Ночами, кажуть, плавають контрабандисти - але поблизу великих суден, здатних переправляти багатотонні вантажі, не спостерігається.

Далі машина знову пішла петляти ґрунтовками; на одній з розвилок боєць, який сидить поруч, махнув рукою прямо вперед:

- Якщо їхати цією дорогою - там буде місце, де вбили "Ендрю"...

Але ми повернули праворуч, і ще одне історичне місце мені побачити не довелося.

* * *

На жаль чи на щастя - побувати під справжнім вогнем цого разу не довелося. Вночі чулися глухі розриви, але зараз я не впевнений, що це не скреготали пружини в ліжку, які знаходяться в казармі. Ніч і неглибокий сон сильно викривляють сприйняття дійсності. Так, якщо кому цікаво: казармою я це приміщення назвав, тому що більш підходящих слів не придумав. Для общаги занадто багато місця. А  для казарми... Тут навіть Wi-Fi працює. Я вже не кажу про такі ознаки цивілізації, як ватерклозети і цілодобовий душ. По-моєму, це важливо для людей, які повертаються сюди після багатокілометрових рейдів. У чому сам мав нагоду переконатися.

Сподіваюся, вона не буде останньою.

Михайло Бублик, Сєвєродонецьк.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-