30 травня. Пам’ятні дати

30 травня. Пам’ятні дати

Укрінформ
Цього дня, 140 років тому, у 1876 році, в німецькому місті Емсі російський цар Олександр ІІ підписав Емський указ –  розпорядження російського уряду, спрямоване на знищення української культури

Емський указ не був чимось новим в історії придушення Російською імперією української культури, мови та самої національної ідеї. Це був наступний після сумнозвісного Валуєвського циркуляра 1863 року крок царату, і він лише доповнював його основні положення. Однією з формальних причин видання Емського указу був меморандум, надісланий цареві помічником попечителя Київського учбового округу Михайлом Юзефовичем (затятий русофіл, монархіст і українофоб, а походив, між іншим, з козацького роду), в якому українців звинувачено в тому, що вони хочуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі». «Ишь, чего хохлы захотели! Республику им подавай!..», - обурювався цар, нервово смикаючи себе за вуса й походжаючи просторою залою Будинку Чотирьох Веж. Російський монарх саме тоді відпочивав у старовинному німецькому курорті Бад Емсі – райському куточку цивілізованої Європи, серед вкритих лісом скель, зелені і квітів. Того ж таки дня царське рішення було спроваджено до Петербурга, а 5 червня, доповнене детальними інструкціями, таємне розпорядження дійшло до Києва. Емський указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону будь-які українські книги, видавати українською мовою оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені українські книги українською мовою. На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання «Киевского Телеграфа», ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів – українців з Київського університету (Михайла Драгоманова, Федора Вовка, Миколу Зібера, Сергія Подолинського та інших). Ставши одним із проявів колоніально-національної політики російського царизму щодо України, Емський указ, по суті, перекреслював факт існування 25-мільйонного українського народу. Він гальмував розвиток української культури та національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг. Українцям та світу продовжувала вдовбуватися в голови ідея «Малороссии» та «малороссиян» – такого собі другосортного народу, недолугого «меншого брата», спроможного лише на одне – віддане служіння «царю-батюшке». Емський указ не був скасований офіційно, однак втратив чинність 17 жовтня 1905 року з виданням так званого «Маніфесту громадянських свобод» імператором Миколою II.

Події дня:

168 років тому (1848) Микола Васильович Гоголь здійснив один з останніх візитів до Києва. Це був період, який сам письменник назвав «після Єрусалима». В архівах збереглися унікальні записи, залишені літератором та підприємцем Ф.В. Чижовим. Вони стосуються внутрішнього стану Гоголя під час його перебування в місті: «Розбитій тоді і дуже хворій душі моїй стала зрозумілою хвороба душі Гоголя… Гоголь був мовчазний, тільки під час розставання він запитав мене, чи можемо ми зійтися на другий день вранці в саду. Я прийшов у громадський сад рано, годині о шостій; одразу прийшов і Гоголь. Ми багато ходили Києвом, але більше мовчали… Мені було приємно ходити за ним мовчки. Ми домовились увечері зійтися у Лаврі, але там бачилися тільки на кілька хвилин: він поспішав…» Варто зазначити, що цього ж таки 1848 року (тільки в січні) у Києві побував Бальзак. За влучним висловом француза Київ тоді демонстрував «цікаву гармонію розкоші й простоти». Він також назвав місто «Північним Римом», а потім захоплено згадував чудове «місто православ’я, в якому… багатства Печерської лаври, свята Софія, а навкруги – степи й степи».

Ювілеї дня:

189 років від дня народження Вільгельма Федоровича Грубе (1827–1898), визначного українського медика. Доктор медицини (1851). Видатний хірург-новатор,  з ім’ям якого пов’язані значні новації в галузі клінічної та військово-польової хірургії. Один із засновників вчення про грижі. Впродовж 40 років (з 1858) – завідувач кафедри оперативної та клінічної хірургії Харківського університету. Реформатор педагогічного процесу. Визнання здобула і його хірургічна школа. Наприкінці XIX століття учні Грубе керували всіма чотирма хірургічними кафедрами, які тоді були у Харківському університеті. Він домігся створення в університеті кафедри шпитальної хірургії, був одним із засновників Харківського медичного товариства, очолював його упродовж 22 років. Був одним із організаторів харківського відділення Червоного Хреста. Завдяки його особистому впливу були побудовані нові клініки для Харківського університету. Вільгельм Федорович Грубе був не тільки досвідченим хірургом, але і добре розбирався у внутрішніх хворобах, офтальмології, акушерстві. Все це дало змогу здобути визнання в медичному середовищі. Він був постійним і незамінним консультантом усього півдня імперії. У травні 1881 Микола Васильович Скліфосовський запросив його на консиліум до тяжко хворого Миколи Івановича Пирогова. Відомо також, що Пирогов «висловлював бажання, щоб у випадку, коли буде потрібна операція, аби її робив Грубе». В 1893 році Грубе важко захворів на сепсис, заразившись під час виконання однієї з операцій. Його учні врятували життя професору, але повністю одужати він так і не зміг. Проте Грубе продовжував бувати у клініці, оперував, спілкувався зі студентами. За заповітом, написаним ним перед смертю, вся його величезна медична бібліотека перейшла у власність факультетської хірургічної клініки.

129 років від дня народження Олександра Порфировича Архипенка (1887–1964), видатного українського скульптора, живописця, графіка. Після закінчення Київського художнього училища (1905) переїхав до Парижа; жив у Берліні, а з 1923 року і до кінця життя – у Нью-Йорку. Залишив понад 1000 скульптур, картин і творів живопису. Скульптури і картини Архипенка зберігаються у 48 музеях (є його твори і в Україні: в Київському та Львівському музеях українського мистецтва) та у приватних колекціях світу. Займався викладацькою діяльністю в 17 університетах і мистецьких навчальних закладах, в тому числі у п’яти заснованих ним самим школах мистецтва (Париж, Берлін, Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Чикаго), читав лекції з мистецтва у 53 університетах, інститутах, музеях. Був членом журі виставкових комітетів, учених рад багатьох музеїв та університетів, серед них таких відомих, як музей Метрополітен у Нью-Йорку, Пенсільванська академія мистецтв, Інститут Карнегі, Бостонський музей образотворчого мистецтва. Всі, хто писав про Архипенка, змальовуючи його вдачу, не натякають навіть на тінь марнославства.

Роковини смерті:

585 років тому в Руані як єретичка була спалена на багатті 19-річна Жанна д’Арк (1412-1431), національна героїня Франції. Під час Столітньої війни 1337-1453 рр. очолювала боротьбу французького народу проти англійських загарбників. 8 травня 1429 року очолювані Жанною д’Арк війська визволили Орлеан (у народі Жанну називали Орлеанською дівою), здобули ряд перемог. 23 травня 1430 Жанна д’Арк потрапила в полон до бургундців, які продали її англійцям. Через рік її спалили, звинувативши в єресі й чаклунстві. У 1456 році була реабілітована. 18 квітня 1909 у Ватикані папа Пій Х проголосив її блаженною. 20 травня 1920 року її канонізували. Навколо імені Жанни д’Арк і по сьогодні існує чимало загадок і таємниць. «У ХV столітті, як і зараз, влада досить вміло маніпулювала громадською думкою. Жанна д’Арк – це таємна дипломатія. Легенда гарна, але правда ще більш привабливіша», - стверджує французький дослідник Марсель Ге. «Легенда» воскресла в ХІХ ст., після поразки Франції у війні з Пруссією (1870-1871). Саме тоді й знадобився образ «Орлеанської діви» – для підняття національного духу французів.

238 років з дня смерті Вольтера (справж. – Марі Франсуа Аруе; 1694-1778), французького письменника, філософа-просвітителя, історика, енциклопедиста. Можна сказати, що ХVІІІ століття – це століття Вольтера. Він був першим поетом Франції, першим драматургом (написав 54 п’єси), істориком, філософом. Він був володарем дум, він збурював усталені норми та звичаї. «Не бійтеся думати самостійно!», - звертався він до співвітчизників, закликаючи їх повставати проти будь-яких нав’язаних догм. Його обожнювали або ненавиділи. Байдужих не було. Найхарактерніша риса творчості Вольтера – дотепна іронія, сарказм. Сарказмом, іронічним скептицизмом та цинізмом, за словами Івана Франка, пройняті його дотепні епіграми, шаржі, каламбури. «Метайте стріли, не показуючи рук», - на схилі віку повчав Вольтер своїх молодих однодумців. Йому це вдавалося як нікому іншому: майже всі короновані особи схилялися перед ним у реверансі. Серед гучних імен король Пруссії Фрідріх ІІ, папа Бенедикт ХІV, російська імператриця Катерина ІІ, та й Людовік ХV, хоча й ненавидів Вольтера, але все ж таки терпів. Вольтера не чіпали, проте діставалося його шанувальникам. Помер видатний просвітитель на 84 році життя. Його останки вивезли з Парижа в ніч на 1 червня 1778 року, таємно, у великому поспіху (церковна влада заборонила офіційну церемонію похоронів). 11 липня 1791 вони були урочисто повернені в столицю і поховані в Пантеоні.  Саме Вольтерові належать висловлювання, які добре відомі нам і сьогодні: «Якби Бога не було, його варто було б вигадати», «Кращий уряд той, за якого усі підкоряються лише законам», «Всі жанри гарні, крім нудного», «Людина народжується не для спокою… Кожен повинен обробляти свій сад… Праця відганяє від нас три великих зла: нудьгу, порок і бідність». В книгах «Історія Карла ХІІ» та «Історія Росії за Петра Великого» філософ згадував про Україну. 

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-