Пляшка горілки, Булгаков і хеві-метал. День Києва 80-х

28.05.2016 09:00 2262

Це були роки, коли Київ разом з усією Україною прокидався від 70-річного летаргічного сну

День Києва нині став рутинною подією. Банальність у розвагах, гультяї-зіваки, заточені на споживання видовищ. Безліч наметів для прийому їжі.

А колись давним-давно ми брали на День Києва з собою бутерброд із маслом. Кафешок у центрі було мало, і стояти в чергах, щоб перекусити, доводилося по півдня.

Але ми йшли по духовну їжу – гостру та пряну. І насичувалися нею по саму зав'язку. Та так, що не могли потім спати ночами, кваплячи час, що неспішно рухається. Ми чекали Дня Києва цілий рік – тому що він завжди був маленькою революцією. Зовсім маленькою – але революцією. Непередбачуваною і неповторною творчістю мас.

Мабуть, всі наші майдани вийшли з нього. Пам'ятаєте злі карикатури, які прикрасили Йолку, опудало Януковича в клітці і друшляки на головах? А ще раніше, у 2004-му – «кота Леопольда», виставку «американських валянків» і «наколотих апельсинів»? Весь цей карнавал – звідти!

Тридцять років тому, в середині 80-х, будь-яка народна творчість вимагала санкцій згори. Пісні можна було співати тільки ті, які дозволяла Спілка композиторів, малювати плакати - за затвердженою методичкою, сміятися зі старих, перевірених жартів.

Щось ворухнулося в 1982-у, коли відзначали 1500-річчя Києва. Це було перше за довгі роки свято, не пов'язане з громадянською війною, Леніним і взяттям Берліна. Перше, коли замість статуй комуністичних вождів і генералів було відкрито бронзовий пам'ятник князю, його братам та сестрі - в парку біля Дніпра. І вперше партійна влада здійснила неможливу річ - поставили хрест над позолоченим куполом реставрованих Золотих воріт. І багато хто побачив у цьому хресті навіть не символ забороненого християнства, а стилізований Тризуб...

Нам це сподобалося, і кияни захотіли ще!

Коли грянула горбачовська Перебудова, столична влада вирішила провести День Києва «по-новому». Був задуманий карнавал, схожий на бразильський. На Хрещатик викотили «тематичні платформи» з сюжетами: про перебудову, гласність, кооперативи. І про антиалкогольну кампанію, розпочату Горбачовим. Постаралися на славу. На центральній вулиці столиці з'явився величезний макет пляшки з написом «Горілка», обліпленої акторами, які зображали різні стадії пияцтва й алкоголізму. Народ, який доти спостерігав лише партикулярні першотравневі демонстрації, від такого блюзнірства очманів. А потім вибухнув оваціями і загальним пожвавленням. Реакція була трохи не такою, на яку очікувала влада. А слідом за цим тиснява біля Головпоштамту ледь не закінчилася трагедією.

У центральному комітеті КПУ вирішили не спокушати долю, і всі «креативи» перенесли на Андріївський узвіз. І назвали це - «Вернісажем мистецтв».

...До 80-х Андріївський був кривою і брудною вуличкою. Дерев'яні халупи, дворові собаки, які гавкають з-під воріт, кури у дворах. Але за найвищим велінням саме Андріївський узвіз був обраний на роль «київського Монмартру».

Влаштовувати «радянські монмартри» по всьому СРСР в якийсь момент стало модно. Першим став Арбат у Москві, який відреставрували й цілком віддали пішоходам, вуличним художникам і музикантам. Зробити з Андріївського узвозу київський «Арбат» доручили головному комуністу Подільського району Івану Салію. Він - впорався.

І ось тоді ми дізналися, що у невиразному будиночку на повороті узвозу жив заборонений письменник Булгаков, книги якого в ротопринтному виданні читалися вночі з ліхтариком і під ковдрою. А меморіальний барельєф письменника на будинку викликав шок, як-от зараз у центрі Донецька з'явилося би погруддя Бандери. Саме перед будинком Булгакова стали збиратися перші київські «неформали», а на парканах і стінах розквітли перші графіті.

Європа стрімко котилася до нас бруківкою Андріївського узвозу, і зупинити її було неможливо. Спершу узвіз, який все частіше власне так і стали називати замість "спуском", став місцем проведення Дня сміху. Але Київ - це вам не Одеса, на початку квітня тут холодно. А ось День Києва прижився.

Що це був за час!

Народ масово поніс на Узвіз свої вироби: ліплення, вишивку, саморобні копії Джоконди, офорти, акварелі, лакованих лісовиків із коренів дерев.

На алеї, що веде до фунікулера, розбивали табір заборонені художники-абстракціоністи, сюрреалисти та інші вороги соцреалізму. Там виставлялися гості з Ленінграду - легендарні «Мітьки» - у смугастих матросках, нестрижені, неголені. І в них можна було за помірну ціну купити шедевр! І треба знати, який це був прорив: адже в ті часи предмети мистецтва «реалізовувалися» виключно в так званих «худсалонах», де проходили експертизу на лояльність до влади, і де їх могли виставляти тільки члени Спілки художників та об'єднань народного промислу.

Вопли Видоплясова. Фото: telekritika.ua

А потім у тому ж місці, на Узвозі з'явилися розкопані археологами фрагменти пам'ятника княгині Ользі Івана Кавалерідзе, який зруйнували більшовики в 1919-му. Багато хто з нас уперше почув ім'я скульптора і з подивом дізналися, що споконвіку на площах Києва стояли не тільки пам'ятники Леніну, Чапаєву і Щорсу, але й – це треба ж! – княгиням. Усе це було вибухом наших мізків.

Там, в лакунах від знесених будинків, грали знамениті сьогодні музиканти, вітійствував нікому не відомий ВВ (пікантність назві додавало те, що цією абревіатурою партпрацівники називали у міжсобойчиках секретаря ЦК КПУ В.В.Щербицького). І групи, від багатьох з яких залишилися тільки розкішні назви: «Жаба в дирижаблі», «Квартира №50» (булгаковські мотиви), «Кому вниз» (модне тоді переінакшення слова «комунізм»).

Там, прямо перед перехожими співав свої скандальні пісні Микита Джигурда, що потім дав драла до Москви (а підігравав йому на бас-гітарі брат Руслан), голосом Висоцького розвиваючи тему: «Хай живе КПРС на Чорнобильській АЕС» - і у них виривали мікрофон і відключали динаміки від електропостачання.

Там з'явилися вуличні барди. Останній із могікан – Валерій Винарський і сьогодні чекає своїх слухачів на перетині Андріївського та Боричевого току. Там можна було побачити компартийця Салія, який присів на сходинці одного з будинків, і намагається осягнути розумом сенс «важкого металу», що створювала на гітарах групка музикантів у ланцюгах і суворих собачих нашийниках.

Там на широкому балконі будинку на вигині вулиці актори безкоштовно і проникливо грали Майстра і Маргариту, Голохвастова і Проню Прокопівну. А на даху, що гримить залізом, прокрадався булгаковський Кіт Бегемот. І канатохідці в доміно сміливо переходили вулицю по тросу, який перекинуто кудись на Замок Річарда.

Там бродили київські чудики і міські божевільні, у саморобних космічних вбраннях із пластикової плівки, лицарі-реконструктори, одягнені в обладунки, гусари, козаки з шаблями та булавами, Ярославни та Ярослави Мудрі. На День Києва, на Узвозі, почали вдягати вишиванки та шаровари, і ваш покірний слуга придбав там шовкову хустку на шию ручної роботи, розфарбовану жовтими і блакитними тонами – і ховав її про всяк випадок від міліції.

Там, у самісінькому низу Узвозу, можна було придбати свіжу, ще теплу ксерокопію карикатури, яка припала до душі, прямо з рук авторів - Володимира Казаневского, Віктора Кудіна, Юрія Кособукіна, Олега Смаля та інших діячів напівпідпільного Архігуму. Люд хапав Брежнєва і Сталіна, Горбачова і Лігачова – все це тоді називалося новомодним словом «політсатира». Але справжній ажіотаж викликав одного разу малюнок кота, що падав разом із водостічною трубою з думкою: «Не зрозумів?». Кого мав на увазі автор? СРСР? Усіх нас, тодішніх?

Там було модно ходити просунутій київський інтелігенції, а трохи пізніше - й політикам, які показували свій зв'язок із народом, скоробогатькам, що скуповували шедеври ще не розпещених високими заробітками майбутніх геніїв живопису.

Там можна було легко зустріти голову Верховної ради, а потім Президента Леоніда Кравчука - майже без охорони, який прицінюється до якоїсь дрібнички.

І в кафе у Рафіка з'їсти скибочку страшенно дорого, але дуже смачного торта з фісташковим кремом.

На День Києва на Андріївському розквітав у всій своїй силі фестиваль вільної європейської міської культури. Це потім, через роки, вона з одного боку виродилася в торгівлю кітчем, а з іншого – була придушена позолоченим офіціозом – крилатими архангелами, лавровими вінками, пишномовною, еклектичною, парадною, одержавленою тугою. І лише жалюгідні залишки вуличного креативу знайшли притулок на Пейзажці.

Кому вниз. Фото: komuvnyz.com

Але тоді - це була революція в розумах і цілковите щастя у душі.

Це був порив свіжого вітру змін.

Це була ще не єдність, але кожен вже йшов зі своїм плакатом і персональним гаслом. І це була ідентифікація індивідуалізму. Коли всі ми відчули себе особистостями.

Часом здається, що тоді ми були ближче до Європи, ніж тепер. Але, напевно, це тільки здається. Ми були сміливими і рішучими, як недосвідчений скелелаз, який угледів у просвіті грозових хмар білосніжну вершину Джомолунгми і негайно націлився її підкорити.

Ми знали, що десь там, у таборах, скніють борці з режимом. Але вони, ті що несуть свій хрест, були десь далеко, були чужі й похмурі. В їх пророцтва ми не вірили, що боротьба буде кривавою - не чекали. Ми чітко бачили наше майбутнє: світле і вільне.

Це були роки, коли Київ разом з усією Україною прокидався від 70-річного летаргічного сну. Ми сміялися, розлучаючись із минулим - сталінізмом, концтаборами, похоронками, страхами прийдешньої атомної війни. Розлучалися беззлісно і безтурботно. І тоді здавалося – назавжди...

Євген Якунов, Валентина Сямро. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-