Архієпископ Євстратій (Зоря), речник УПЦ КП
Ситуація з церквами в Україні - як рана. Коли її зшити, почне зростатися
24.05.2016 12:30 3997
  •  
  •  
  •  

Тема розділення українських церков звучить гостро для тих, хто вважає себе частиною православної церкви (МП чи КП - без різниці) та дитиною цієї держави. Нещодавно відбувся Архієрейський Собор УПЦ КП (щось на зразок церковного "засідання Кабміну"), на якому Київський патріархат, скажімо так, знову себе похвалив, сказавши, що вони канонічні та єдині національні. До автора рядків надійшло багато запитань із проханням пояснити рішення собору, ці питання ми адресували речнику УПЦ КП, архієпископу Євстратію Зорі.

- Владика, рішення собору, де ви ще раз зазначили, що ви канонічні та національні, не принесло нічого нового. Воно стало повтором колишніх тез і виступів ваших ієрархів. Вам не здається, що суспільство чекає чогось іншого? Результатів? Нестандартних рішень? Твердження, що ми єдині й канонічні має стати переконанням суспільства, а не рішенням собору?

Відносини між двома церквами - КП та МП - були відкинуті на 20 років назад

- З відходом митрополита Володимира (Сабодана) по суті офіційні відносини між двома церквами КП та МП були відкинуті на 20 років назад. Якщо ми зараз подивимося на офіційні, а особливо не офіційні заходи керівництва митрополії МП - ми побачимо, що це так. Наприклад, видання брошур із наклепами на КП та на захист московської церковної традиції, що поширюються централізовано. Вони не підписані як авторизовані Київською митрополією МП, але поширюються централізовано через церковну мережу. Такою є позиція нового керівництва. Найбільш відома серед них - «Дійсні факти про недійсну церкву» - там риторика початку 90-х років. Це так рік 94-й, 95-й. Тобто церковна ситуація, на жаль, була відкинута в той стан.

Тому ми змушені нагадувати про наше бачення, нагадувати про те, що ми насправді себе не вважаємо ні розкольниками, ні такими, які відійшли від Москви і маємо туди повернутися. Тобто ми повністю відкидаємо всю ту схему, яку нам намагаються нав'язати. Ми є поза цією схемою.

У баченні МП, в їхній картині світу існують непереборні перешкоди для єдності

Ще один момент: ось ви сказали, що немає нічого нового. Ну насправді це не так. Якби не було нічого нового, то не було б і приводу для реакції чи обговорення. Хочу звернути увагу на дві теми, які зараз можливо не лежать на поверхні обговорення, але які постійно порушують у зв'язку з питанням визнання автокефальної церкви в України і з питанням об'єднання. Це питання патріархату і питання того, а який же є механізм єдності, і що робити зокрема з єпископами. Важливість цих питань можу засвідчити з власного досвіду. Мені ставили такі питання ієрархи, зокрема Московського патріархату, з якими я спілкувався. І в їхньому баченні, в їхній картині світу це є якісь речі абсолютно непереборні.

Наприклад: є єпископ МП, який керує своєю єпархією, і є єпископ Київського патріархату, вони обдива перебувають на одній території. От ми об'єднаємося, хто ж буде керувати єпархією? І ставиться це питання таким чином, що ви ж своїх єпископів не виженете, ми своїх не виженемо. То все, мовляв, - оце є непереборна перешкода для єдності.

Ми на це відповідаємо: «Насправді ніякої непереборної перешкоди немає». І з канонічної точки зору, і з точки зору практичної. Тому що єпископи, які є як в Московському патріархаті, так і в Київському патріархаті в Україні - вони всі мають місце свого служіння. І вони мають парафії, над якими здійснюють своє пастирське керівництво. Об'єднання не передбачає, що хтось повинен парафії від одного єпископа забрати, а іншому передати. Навпаки: кожен єпископ які він мав парафії в своєму керівництві, коли він буде в єдиній церкві, він так і буде мати ті ж парафії в своєму керівництві.

Коли закидають нам, що це є порушення канонічного правила, що в одному місці має бути один єпископ, - то якраз цей документ дає роз'яснення. Правило має на увазі, щоб не було двовладдя над однією парафією, коли одна парафія підлягає одночасно двом єпископам. Але, коли у однієї парафії є один архієрей, то такої проблеми не виникає.  Як у діаспорі, де є кілька єпископів в одному й тому ж місці, які взаємно визнають один одного, але які мають юрисдикцію кожен над своєю єпархією. І тому в тих же Сполучених Штатах Америки може бути і грецький єпископ, і російський єпископ, і грузинський єпископ, і румунський єпископ, і сербський єпископ - всі в одному місті. І це не вважається такою непереборною перешкодою для існування цих різних православних парафій. То чому ж для досягнення  єдності в Україні повинна бути в цьому перешкода? Очевидно, що з плином часу, через десятиліття все прийде до традиційного устрою. Але для об'єднання зберегти юрисдикцію кожного єпископа над його парафіями - найбільш простий та ефективний шлях.

І друге питання - це питання патріархату. Знову ж таки, нам за останні роки опоненти неодноразово дорікали, що нібито наш статус патріархату - непереборна перешкода для визнання.

- Я в таких випадках кажу: якщо у нас не було свого патріархату, то це не означає, що його ніколи не може бути. Зрештою, держави також колись не було.

- Маємо засвідчити, що з боку Константинополя ніхто цього питання, як про перешкоду, дотепер не ставив. Ми, маючи спілкування, ніколи не чули того, щоб про це йшла мова. Але розмовляючи приватно з тими чи іншими діячами, ми чуємо різні думки. Є такі ієрархи, які вважають, що Київський патріархат за своїми якостями цілком може і повинен бути патріархатом. Якщо патріархатом є Сербська церква, Грузинська церква, Болгарська церква, де вірних вполовину чи втричі менше, ніж навіть у Київському патріархаті зараз в його сучасному стані, - то чому не може існувати Київський патріархат? Але є й такі думки, що одночасно визнати і автокефалію, і статус патріархату - складно, повинен пройти час.

Тому ми висловлюємо готовність, якщо таке питання буде поставлене офіційно в процесі визнання, що ми готові до компромісу. А він полягає в тому, щоб ми надалі зберігали і не відмовлялися від патріаршого статусу і устрою. Але інші церкви, якщо вони ще не готові визнати нас саме як патріархат, але готові визнати як помісну церкву, - то нехай вони визнають саме в цій якості, без необхідності того, щоб вони титулували нашого предстоятеля патріархом.

І для цього є дуже прості механізми. Зокрема, вони можуть вживати лише назву Українська православна церква. Так само як, наприклад, Російська православна церква має офіційну другу назву - Московський патріархат, але ніхто окрім спеціалістів не вживає назву «Російська православна церква Московський патріархат». Коли йдеться про Російську православну церкву - автоматично розуміють, що це Московський патріархат. Чи коли кажуть «Грузинська православна церква» - ніхто ж не уточнює, що це Грузинський католикосат і т.д. Так і щодо УПЦ - не треба буде спеціально додавати визначення «Київський Патріархат».

А що стосується титулу самого патріарха, то ми бачимо, що переважна більшість ієрархів мають в своїх титулах два, а то і три архієрейських титули. Наприклад грузинський патріарх повністю офіційно іменується - католикос і патріарх Всієї Грузії, архієпископ Мцхетський і Тбіліський, митрополит Сухумо-Абхазький. Тобто він одночасно і католикос-патріарх, і митрополит, і архієпископ. Сам Вселенський патріарх має в своєму титулі архієпископ Константинополя - нового Риму і Вселенський патріарх. Історично в Київській митрополії до предстоятеля митрополії вживався титул архієпископа поруч з титулом митрополита. Зокрема, це відомо з документів про титул святителя Петра Могили, який іменувався архієпископом і митрополитом Київським. Так і наш Патріарх може іменуватися "Архієпископом і Патріархом Київським і всієї Руси-України". І коли його хтось буде іменувати лише Архієпископом - то це буде цілком коректно. Тим більше, що в Церквах грецької традиції архієпископ - це традиційний титул Предстоятеля.

- Щось мені здається, що з Петром Могилою нам не поталанило...

- Що ви маєте на увазі?

- Ну, у нас немає фігури об'єднавчої. За всієї поваги до КП, у нас немає фігури предстоятеля, яку б визнавав клір УПЦ МП.

- Добре, що ви згадали про цей момент з життя свт. Петра Могили. Давайте згадаємо, яким чином митрополит Петро Могила утверджував визнання себе в якості митрополита. Коли він прибув до Києва, в Києві вже був митрополит Ісая Копинський, який був поставлений після упокоєння митрополита святителя Іова Борецького. І митрополит Ісая Копинський не хотів уступатися з митрополичого престолу. І в Києві виявилося церковне двовладдя. І що зробив митрополит Петро Могила? Надіслав озброєних козаків, які силою вивели митрополита Ісаю Копинського з Михайлівського монастиря і змусили його виїхати з Києва, і він своє подальше життя проводив на Полтавщині в монастирі. І тому, коли говорити про якісь речі, то ми зазвичай згадуємо про результат - як от з підсумками праці святителя Петра, але не часто згадуємо, як цих підсумків було досягнуто.

- Владика, ну а ви змогли зробити щось аналогічне? Ви що, відвоювали кілька будинків у Лаврі, кілька вільних церков? Ви змогли «причарувати», стати правабливими для кліру УПЦ МП? У нас є нормальна частина кліру, ви намагалися стати для них своїми? Ви цікавитеся ними? Ви знаєте імена священиків по єпархіях, які на вас дивляться з інтересом? Любов це робота, правда ж, системні зусилля?

- Йдеться не про причарування.

- У тому числі. Але любов - це інтерес до тих, кого ти хочеш приєднати.

- Ви говорите про більш емоційну сторону того, що відбувається. Але от в моєму власному досвіді є приклад. Не хочу називати по імені, але є одна людина, яку я довгі роки вважав своїм однодумцем серед кліриків Московського патріархату. Зараз я цю людину не впізнаю, от абсолютно не впізнаю. Зі зміною влади з митрополита Володимира на митрополита Онуфрія, ця людина абсолютно змінила свою позицію, абсолютно. І тепер це є людина, яка чітко тримається в руслі Московського патріархату, і ці думки, і ці позиції вона послідовно просуває, в тому числі - і в публічний простір. І от у мене виникає питання: коли була справжня позиція - тоді чи тепер? Чи це залежить від того, хто є при керівництві церкви? У мене є досвід спілкування з різними і священиками, і єпископами. Є ті, які виступають щиро за єдність церкви. Є небагато, але є ті, які стали виступати за єдність тільки тоді, коли у них почали виникати проблеми всередині свого середовища. Як тільки щось у них стало не складатися, вони тоді стали говорити, що вони є українські патріоти, «геть Москву». А доки у них все було добре, вони абсолютно не виявляли ніякої зацікавленості. Ситуацію зараз можна порівняти з розрізаною раною на тілі. От коли її зшили - після того вона починає зростатися. Для того, щоб вона почала зростатися, її треба зшити. Для того, щоб її зшити, треба мати єдину церковну структуру. І в тих умовах, коли клірик підлягає ієрархії Московського патріархату, яка офіційно має визначену позицію, і ця позиція є досить жорсткою проти єдності з УПЦ КП - для такого клірика висловити свою позицію публічно, що він не згодний - це є певний виклик. І таких по-суті є одиниці, може десятки на всю церкву. То відповідно проводити якусь роботу з того, щоб їх якось повиводити в публічний простір - це для них самих є небезпечним.

- Ні, ні. Є 25 священиків, які підписали лист на підтримку Майдану. Не десятки, є сотні священиків, які б хотіли єдності. Принаймні, взяти відкрито відправити поштівку, враховуючи це все, за підписом патріарха Філарета. Любов - це зусилля. Ви робите ці зусилля на простих парафіях? Чи віддали їх на відкуп, хай їм їздить по вухах місцевий єпископ. Любов - це зусилля, правда ж?

- Любов це, безперечно, зусилля.

- І це не лише зшивання рани, але єлей на рани. Ви старалися прийти до них з єлеєм чи просто писали публічні листи?

Що ми не говорили б, і що б ми не робили, до нас і далі залишається ставлення зверхнє - старшого брата до молодшого

- Знаєте, ми не раз у своїх зверненнях згадували такий євангельський вислів: що ми грали на гуслях - ви не танцювали, ми співали жалібних пісень - ви не плакали. І от, якщо взяти Московський патріархат, то дуже часто воно так і траплялося. Що б ми не говорили, і що б ми не робили, до нас і далі залишається ставлення зверхнє - старшого брата до молодшого. Що ми є той блудний син, який пішов з отчого дому, і тому ми повинні повернутися до єдності. Ми повинні виявити смирення, ми повинні виявити це. А ті, хто перебуває в складі Московського патріархату - вони українські патріоти, але разом з тим вони «канонічні». Ми «не канонічні», ми «розкольники», а вони «канонічні» і патріоти. І тому вони ніби в кращому положенні, ніж ми. Любов - це є двосторонній процес. Для того, щоб була любов, повинно бути дві сторони.

- Любов не двосторонній рух, а почуття, яке не ставить умов. Зараз ви в кращому становищі.

- Ми не є в кращому становищі. Абсолютно ми не є в кращому становищі. Просто ми були самі собою і були ідентичні самі собі протягом всіх цих 25 років. Ми не змінювали своєї позиції. Якщо брати історію нашої церкви, вона вся в публічній позиції залишається однаковою. А публічна позиція церкви Московського патріархату дуже чітко ідентифікується по Президентах. Як тільки змінюється президентська влада, змінюється і позиція. Ющенко був схильний до того, щоб була єдина помісна церква - і відповідно почалися рухи в бік єдності. Стали їх дозволяти. І їх не стали утискати, як це було до того. А до того все утискалося, обрубалося і т.д. Коли став Ющенко, це стало дозволятися. Тому що він Президент.

- Патріотизм не диктувався Президентом, патріотизм - була свідома позиція Блаженнішого Володимира. Ви в рішенні собору чогось згадали цей собор Харківський, ми розуміємо, що його робили ФСБшники, але він - наше минуле.

- От якраз для того, щоб улікувати рани, треба ставити діагноз, бо не можна збудувати щось міцне на фундаменті, який насправді фундаментом не є. Тому що не може бути дві істини: або Харківський собор - це істинний собор, або він є не істинний.

- Якщо ми зараз будемо з'ясовувати хто розбив чашку, ви вважаєте, що це ефективно?

- Питання не в тому, хто розбив чашку, питання в тому, хто розбив Україну - це різні речі. Ми не з'ясовуємо, бо ми не кажемо, що Іванов, Петров, Сидоров несе персональну відповідальність, - ми говоримо про те, що тоді була розділена Українська церква. Не було би Харківського псевдособору - не було би того поділу, який є у нас зараз. І без оцінки так званого Харківського собору ми не можемо зробити повноцінне визначення того, хто є хто. Інакше ми повертаємося до того, про що я щойно говорив, що ми нібито є блудний син, молодший брат, який повинен з покаянням, з проханням про прощення за те, що ми «відійшли від єдності», повернутися до Московського патріархату. А хочемо не навколо Москви єднатися, а навколо Києва. Зрештою, мав би відбутися процес, який певною мірою подібний до того, що відбулося між Московською патріархією і Російською православною церквою за кордоном, які тривалий час одне одного визначали як ледь не безблагодатних, ледь не єретиків. Зрештою, вони прийшли до того, що було визначено, що те, що відбулося між ними - є трагічне розділення. Що не було того, що Московська патріархія відкололася від істинної російської церкви чи Російська православна церква за кордоном відкололася від істинної російської церкви. А що за історичними умовами часу дві частини однієї церкви, які опинилися в різних умовах, вони пішли різним шляхом свого розвитку.

- Ми похвалили Кремль, це зробив Путін, він допоміг об'єднатися, тобто без лідера держави цього б не сталося.

- Якби всередині самої церкви однієї й другої не було бажання до цього об'єднання, його б не було. З Путіним чи без нього.

- Я просто хотіла сказати, що це об'єднання не відбулося без державної влади. А як в Україні?

Церковний вплив Москви є інструментом маніпуляції українським суспільством в кремлівських інтересах

- Безперечно, що без зовнішньої позиції влади в Україні досягнути серйозного поступу буде неможливо. Чому? Тому що саме держава через закони, через інші механізми, - вона визначає зовнішні умови існування церкви. Держава їх встановлює, не церква встановлює сама для себе ці умови, а держава встановлює - ніби певний об'єм, а церква вже тоді в цьому об'ємі вписується таким, яким він є. Якщо держава дала більший об'єм, церква відповідно може більше зробити, якщо держава звузила до якогось дуже малого поля, то церква намагається в тих умовах, в яких вона є, робити те, що вона може. Як було за СРСР. І тому очевидно, що для нас підтримка державою процесу єднання, який ініціюють і ведуть самі Церкви - це важливо. Особисто для мене дуже цікавим прикладом є позиція нинішнього Президента, тому що всім відомо, що Президент буквально 10-15 років тому був відданим парафіянином Московського патріархату. Не просто Московського патріархату, а одного зі столичних монастирів, який вважається центром консерватизму і прихильності до ідей "руського міра". І ось ця людина за трохи більше двох років настільки радикально змінила своє бачення внаслідок того, що відбулося, що він тепер у публічному просторі чітко і ясно говорить те, що можна чути - про необхідність єдиної і незалежної Помісної Церкви. Бо як президент він побачив те, чого можливо не бачив до цього - що розділення в Православній церкві загрожує самій державності України, а церковний вплив Москви є інструментом маніпуляції українським суспільством в кремлівських інтересах.

- До речі, де Президент причащається?

- Я не можу про це сказати, я особисто не був присутній на тих богослужіннях, на яких він перебуває, і тому не можу сказати, де він конкретно причащається. Я можу, наприклад, сказати, що Юлія Тимошенко причащається в Київському патріархаті. Коли вона була ув'язнена, отець Борис її відвідував, настоятель Володимирського собору, і з того часу вона так підтримує відносини з Володимирським собором, зокрема там причащається, і отець Борис для неї є духовним наставником. Так само твердо можу сказати, що В'ячеслав Кириленко є парафіянином Київського патріархату, причащається і приходить до храму в Київському патріархаті.

- Багато у нас таких релігійних практикуючих урядовців і в елітах є?

- Я думаю, що їхній процент я приблизно такий, як і загалом в суспільстві релігійно практикуючих. Тобто, якщо взяти всіх урядовців, всіх політиків, то, я думаю, напевно таких постійно практикуючих є можливо відсотків 5.

- У соцмережах нещодавно виникло запитання: чи повинна церква мати знижку на газ. Я її захищала, але мої опоненти мені казали так: чому платники податків мають оплачувати ваш комфорт у церкві? Як ви прокоментуєте?

- Ми ніколи не вимагали собі якихось пільг, ціни, яка б була меншою, ніж та, яку реально платять прості громадяни. І після останніх рішень треба враховувати, що математичне збільшення ціни на газ прив'язане до надананя субисдій, які компенсують різницю через подорожчання. Тобто отримувачі компенсацій будуть отримувати ціну, приблизно вдвічі нижчу. Держава вносила раніше кошти компанії, яка постачає газ, а тепер компенсують людині, споживачу послуг. Ми завжди просили, щоб церква не прирівнювалася до комерційного виробництва. І якщо держава вважає, що церква має суспільно-корисну функцію, то вона на ці прохання зважає. Тим більше, що сплата послуг так чи інакше лягає на людей. Ці самі люди, які дорікають церкві нижчою ціною на газ, ніж встановлена для комерційних структур, потім питатимуть: а чому у вас свічки подорожчали? А чому за хрещення та вінчання просять більше грошей? Бо взимку, коли вони приходять на вінчання та хрещення, то хочуть бути у теплому храмі. Якщо ставитися до церкви, як до культурного простіру, то це нівелює внутрішню базу церкви. Церква це не ефемерна приватна справа. Колись один соціаліст у Верховній Раді на наше прохання повернути право постійного землекористування, яке було відібране під час прийняття земельного кодексу, заявив: «Віра - річ нематеріальна. Навіщо для цього земля?»

- Якийсь старий комуніст?

- Не зовсім старий, не зовсім комуніст. «Навіщо земля для віри? - запитував він. - Щоб експлуатувати почуття віруючих. І тому, якщо вони хочуть отримувати землю, хай платять». Вибачте, колись держава, спадкоємцями якої ми є, в 20-ті роки пограбувала церкву до нитки. Нагадаю, що і Російська імперія обкрадала церкву, Катерина друга забирала майно, в Австро-Угорщині обікрала Марія Терезія - майно забрала. В СРСР десятками років принижувала держава церкву та продовжувала грабувати. В радянський час священнослужителі платили 81% податку. Церква платила 35 копійок за кіловат-годину, а населення дві копійки.  І парафіяни все сплачували. Держава заборонила виробляти свічки в кустарний спосіб, було створено виробниче підприємство «Софріно», яке існує й досі. І було вказано, що тільки це «Софріно» має право виробляти свічки, а з «Софріно» брали 60-70% податків, тобто віддавали державі. Також примусово стягували з церкви кошти в "Фонд миру" та у "Фонд охорони пам'яток" - до 50% чи й більше від тих грошей, які лишалися ще не оподаткованими. Церква все це пережила. І якщо держава та суспільство не хоче, щоб церква платила за газ на рівні населення, то церква це переживе. Але чи стане багатшою наша держава? Переконаний, що у такий спосіб - не стане. На прикладі власного храму скажу, що ми платимо зимою десятки тисяч гривень за опалення. І якщо в великих містах церква зможе оплатити газ, то на селах від опалення будуть відмовлятися.

- Старі парафіяни будуть хворіти.

- Та й ми робили економічний аналіз. В масштабі України для держави те, що церкви платять за газ як населення - практично не відчутні кошти. Храму потрібний газ тільки, щоб зберігати храмове приміщення, а по селах двічі на тиждень підтримувати комфортну температуру під час служб. Ті, хто за те, щоб церква платила більше за населення, нехай подумають про своїх бабусь, дідусів, про себе, коли вони принесуть дитину на хрещення, чи прийдуть на шлюб. Чи хочуть вони, щоб там було тепло, ошатно, прибрано? Якщо так - то це є спільна справа, а не лише головний біль для священика парафіяльного, де шукати гроші на комунальні платежі. Церква переживе, якщо знову введуть податки, або навіть знову пограбують. Церква переживе - але що буде з суспільством? Згадаймо, що коли на Майдані держава напала на своїх громадян, то побігли шукати прихистку не в іноземні організації, не в ЗМІ, не в політичні партії, а побігли до церкви. Бо розуміли, що це єдине місце, яке може зупинити державу, коли її засоби стали використовувати злочинці. І заперечувати, що церква є особлива частина традиції, культури народу, що вона в особливий спосіб впливає на суспільство - це, насправді, спроба замість церкви впровадити в суспільство власну, безбожну ідеологію. В нашій історії це вже намагалися робити - ми пам'ятаємо, що з цього вийшло. Без Бога не можна побудувати рай земний - чи комуністичний, чи демократичний, чи будь-який інший. Бо там, де немає Бога - не буде раю.

 Лана Самохвалова, Київ.

Фото: Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-