19 травня. Пам’ятні дати

19.05.2016 08:00 818

Сьогодні, у третій четвер травня, українці вже традиційно святкують День вишиванки

Цей День не є офіційним, але відзначають його не тільки в Україні, але й за її межами – українці та всі прихильні до нас та до нашої культури люди. Акція бере початок з ініціативи студентської молоді факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького університету імені Юрія Федьковича. У 2006 році вони запропонували одинь день року присвятити українській вишитій сорочці. Можна сказати, що свято існувало й відзначалося у вузькому колі, але у 2014 році – доленосному в історії нашої країни, воно вийшло не тільки за межі гуртка свідомого українського студентства, але й за межі самої України. Революція Гідності, кремлівська агресія щодо нашої держави, воєнні дії – все це спонукало українців до патріотизму, повернення до власної історії та культури. Українська вишиванка, нарівні з українською писанкою є одним із яскравих символів української культури. До того ж, одягаючи вишиту сорочку, демонструєш не тільки її красу й унікальність, але й засвідчуєш свою приналежність до віковічної української культурної традиції. Третій четвер травня обраний не випадково. Засновники акції наполягають на тому, аби День вишиванки припадав саме на будень, а не на вихідний, наголошуючи, що вишиванка – органічна складова життя та культури українців, а не вкритий нафталіном артефакт. Крім того, травневі дні майже завжди сонячні й гожі, а ще на цей день не має випадати жодного іншого свята. Вся увага в День вишиванки присвячується виключно їй. Минулого року українську вишивану сорочку вшанували у 38 країнах світу, а цьогоріч до акції приєднаються вже 47 країн. Торік ініціативна група звернулася до Президента про встановлення офіційного Дня вишиванки. Петро Порошенко вишиванку одягнув, але Указ не підписав. Утім, активісти сподіваються, що невдовзі День вишиванки все ж святкуватиметься на державному рівні.

Події дня:

965 років тому (1051), у невеликому старому соборі французького Реймса відбулося вінчання та коронування дочки Ярослава Мудрого Анни Ярославни. Тоді вона прийняла латинство, і в другому хрещенні дістала ім’я Агнеси. Анна одружилася з французьким королем Генріхом І, який шукав підтримку у Ярослава в боротьбі проти Священної Римської імперії. Після смерті чоловіка (1060) Анна була регентшею під час правління свого малолітнього сина Філіппа І. В 1062 році вона одружилася з графом Валуа-Креспі, але шлюб був визнаний незаконним. Збереглися документи з її підписами – найдавнішими зразками українського письма. За деякими даними, Анна Ярославна привезла у Францію так зване Реймське Євангеліє (написане кирилицею), на якому присягали під час коронації всі наступні французькі королі. У французькому містечку Санліс, де жила донька князя Ярослава Мудрого, 22 травня відбудеться День Анни Київської, королеви Франції. Урочистості влаштовує Культурний центр Анни Ярославни.

195 років тому (1821) була заснована одна з найстаріших обсерваторій Східної Європи Миколаївська морська обсерваторія (нині НДІ «Миколаївська астрономічна обсерваторія»). Обсерваторія заснована адміралом Олексієм Грейгом як морська обсерваторія з метою забезпечення Чорноморського флоту часом, картами та навчанням морських офіцерів астрономічним методам орієнтування. Місцем для будівництва обсерваторії була обрана вершина Спаського кургану - найвищий пагорб Миколаєва (52 м), автором проекту головного будинку став архітектор Чорноморського адміралтейства Федір Пунш, а першим директором закладу - Карл Кнорре. У 2007 році Миколаївська обсерваторія була включена до Попереднього списку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО від України. На даний час в обсерваторії ведуться роботи в області динаміки тіл Сонячної системи, дослідження навколоземного простору, створення каталогів положень зірок, інформаційної підтримки астрономічних досліджень і астрономічного приладобудування, історії астрономії.

Ювілеї дня:

137 років від дня народження леді Ненсі Уїтчер Астор (1879-1964), відомого британського політика, віконтеси, першої жінки-члена Палати громад британського парламенту (1919–1945). Ненсі Астор не лише перша жінка-політик британського парламенту, вона – одна з найцікавіших, найколоритніших і разом з тим найсуперечливіших постатей британського політикуму. Її репутація була приблизно ж такою самою, як сьогодні у Дональда Трампа. Вона мала сильний характер, здебільшого різко висловлювалася з того чи іншого питання і була абсолютно безкомпромісною. Через це дехто порівнював її з Маргарет Тетчер. Чимало британців її не могли терпіти, але її виборці – мешканці округу Плімут – справно обирали Астор впродовж чверті сторіччя. Ненсі Астор – американка, аристократка, яка з 1905 року постійно мешкала в Британії. Засновник династії Асторів Джон Астор, був, за версією журналу Forbes, третім, після Джона Рокфеллера і Корнеліуса Вандербільта, американським багатієм усіх епох. Попри те, що вона була освіченою і надзвичайно багатою пані, вступаючи на шлях політики, їй довелося пережити чимало образливих і прикрих моментів. Щоправда, сама Ненсі з цього не надто переймалася, бо мала залізну витримку і гострий язик. У залі засідань їй виокремили найнезручніше і найвіддаленіше місце – аби до нього дістатися, першій жінці-депутату доводилося буквально перескакувати через ноги колег. Вінстон Черчілль якось сказав їй: «Ми сподівалися швидко позбутися вас. Коли ви увійшли в Палату громад, це було схоже на те, наче жінка зайшла до мене у ванну кімнату!» «Ви не настільки гожого виду, аби це вам загрожувало!» – парирувала вона. З Черчіллем вони були політичними противниками. Все життя леді Астор і сер Вінстон Черчілль дискутували на різні теми, сперечалися, іноді уїдливо одне над одним жартували. Чимало жартів Ненсі Астор стали класикою британського гумору. Щоправда, іноді її висловлювання викликали подив, інколи цілковите несприйняття, а то й обурення. Ось декілька прикладів. Після смерті одного з парламентських опонентів вона відкрито висловила радість. Її попросили вибачитись, але вона з викликом відповіла: «Я з Вірджинії. Ми стріляємо на враження!» Після захоплення Гітлером Чехословаччини Астор висловила думку, що сотні чеських біженців – це лише комуністи, отже притулку їм варто шукати у Сталіна, а не на Британських островах. Тоді, коли майже всі політики засуджували і не сприймали рабство, вона, на одній із зустрічей заявила, що в рабстві були позитивні моменти, адже переважна більшість темношкірих стала згодом християнами. Студентів-афроамериканців вона закликала бути так само слухняними, як були слухняними і покірними раби часів її дитинства. А ще, саме з її подачі в Observer (її чоловік був власником цього відомого видання) впродовж багатьох років на роботу не брали юдеїв, католиків і атеїстів. А коли молодший син Астор взяв шлюб з католичкою, то вона практично порвала з ним усі стосунки (сама Астор була ревною протестанткою). Ненсі Астор померла у віці 85 років, переживши майже всіх колишніх одновірців і ворогів. Новітньої політики вона не розуміла. Але в історію вона увійшла як людина, яка відкрила жінкам шлях у велику політику, а ще, як втілення  британських рис характеру: затятості, екстравагантності та суто британського почуття гумору. Крім того, вона була чи не єдиною, хто наважився у вічі назвати Сталіна вбивцею.

47 років від дня народження Томаса Вінтерберга (1969), данського кінорежисера, співавтора (разом з Ларсом фон Трієром) кіноманіфесту «Догма 95». Поставив фільми: «Хлопчик, котрий йшов назад», «Найбільші герої», «Урочистість» (приз журі МКФ в Канні, 1998), «Все про любов», «Люба Венді». Лауреат почесної премії Європейської кіноакадемії (2008). Одна з найсильніших робіт Вінтерберга – «Полювання» (2012). Фільм був фаворитом 65-го Каннського кінофестивалю, а виконавець ролі вихователя дитячого садка Лукаса актор Медс Міккельсен за свою вражаючу гру отримав приз МКФ. «Золоту пальмову гілку» тоді теж цілком заслужено завоювала «Любов» Міхаеля Ханеке, але багато б хто віддав головний приз Канн саме Вінтербергу. Останній фільм данця – костюмована мелодрама «Подалі від шаленої юрми» (2015), знята за однойменним романом Томаса Гарді.

Роковини смерті:

104 роки з дня смерті Болеслава Пруса (справж. – Олександр Гловацький; 1847–1912), польського письменника. Автор романів: «Лялька», «Емансиповані жінки», історико-філософського роману «Фараон», а також фейлетонів, літературної критики і публіцистики. До того ж Прус був ще й чудовим новелістом. Розпочинав як письменник-гуморист в журналі «Муха». Робота в цьому виданні забезпечила письменникові сталий заробіток і принесла визнання. Згодом зосередився на публіцистичній діяльності в журналах «Громадянський опікун» і «Нива»; у 1875 Пруса запросили працювати в газету «Кур’єр варшавскі», де він упродовж 12 років (1887) пише щотижня фейлетони. Газетні статті та фейлетони Пруса, в яких підіймалися нагальні питання того часу, були надзвичайно популярні у Варшаві, вони читалися у найрізноманітніших верствах населення. Один із сучасників Пруса, письменник Маріан Гавалевич розповідає, що Пруса «знають усі, від салону до кухні, від письмового столу до верстату, від горища до підвалу… Були часи, коли важко було собі уявити Варшаву без «Кур’єра», а «Кур’єра» без Пруса». Ось одне з висловлювань письменника: «Свобода – це палиця на два кінці… Коли один кінець називається «свободою», інший – «свавіллям», тоді палиця з опори перетворюється в розбійничу палицю, якою більш багаті, більш спритні і привілейовані б’ють по спинам бідних і менш спритних» («Кур’єр варшавскі», 1885, № 18).

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-