Паралімпійці: у боротьбі за безмежні можливості

18.05.2016 14:59 1678

Спортсмени-паралімпійці доводять і собі, і нам, що для сильної духом людини неможливого - нема

В Українському національному інформаційному агентстві з ініціативи «Укрінформу» та громадської організації “Рівні можливості” відкривається фотовиставка, присвячена тим, хто попри травми та вади здоров`я зумів досягти надзвичайних успіхів у спорті. Фотограф Валентин Кармінський, який працював у складі медіа-групи Національного паралімпійського комітету України на двох паралімпіадах, у своїх світлинах відтворив моменти поразок і тріумфів паралімпійців, але головне – миттєвості боротьби цих сильних духом людей.

Ця фотовиставка - перший захід у рамках проекту «Люди необмежених можливостей».

А чи знаєте ви, що в паралімпійському спорті існують дисципліни, яких немає в олімпійській програмі? А чому в Україні не розвиваються гонки на візках? А як Тарас Шевченко може допомогти в лижних перегонах?

Пропонуємо читачам Укрінформу дізнатись більше про паралімпійський спорт і українських спортсменів з інвалідністю.

ВІД СТОК-МАНДЕВІЛЯ ДО СУЧАСНИХ ПАРАЛІМПІАД

Масово залучати людей з інвалідністю до занять фізкультурою почали у Британії після Другої світової війни. Нейрохірург Людвіг Гуттман організував змагання для ветеранів з ушкодженнями хребта. Він був певен, що спорт — найкраща допомога для людей, які внаслідок отриманих поранень пересувались на візках.

У найперших іграх, які пройшли 1948 р. в англійському містечку Сток-Мандевілі, взяли участь 14 чоловіків і 2 жінки; вони змагались у стрільбі з лука. А до 1960 р., коли в Римі відбулись перші Паралімпійські ігри, ці змагання перетворились на масштабну міжнародну подію: на спортивній арені зустрілись 400 атлетів-візочників з 23 країн.

З того часу паралімпійський спорт став доступним не лише для людей з ураженнями опорно-рухового апарату, але й з іншими видами інвалідності: з проблемами слуху (такий спорт ще називають дефлімпійським), зору, інтелекту. На літніх Паралімпіадах сьогодні змагаються у 22 дисциплінах, а на зимових – у п`яти.

Серед паралімпійських видів спорту є близькі до традиційних (звісно, з поправкою на особливий фізичний стан атлетів) — та ж стрільба з лука, теніс, фехтування, легкоатлетичні змагання з бігу, стрибків, штовхання ядра тощо. Але існують і специфічні дисципліни. До таких належать, наприклад, командні ігри боча і голбол. У першій з них спортсмени з ураженнями опорно-рухового апарату: ДЦП, міопатією, травмами шийних хребців, - кидають невеликі шкіряні м’ячі, намагаючись потрапити щонайближче до так званого “джек-бола”. Загалом ця гра нагадує французький петанк.

У змаганнях з голболу беруть участь незрячі гравці та такі, що погано бачать. Для урівняння шансів всі надягають світлонепроникні окуляри. Дві команди по три людини, пересуваючись на колінах, намагаються закотити м’яч із дзвіночками всередині до воріт суперника та захистити власні.

ДОРОГІ ПАРАЛІМПІЙСЬКІ ДИСЦИПЛІНИ УКРАЇНІ НЕ ПО КИШЕНІ

До речі, на Паралімпіаді в Ріо-де-Жанейро, яка пройде цієї осені, українські спортсмени вперше виступатимуть у змаганнях з голболу. Всього ж вони боротимуться за медалі у 15 паралімпійських дисциплінах з 22.

Валерій Сушкевич

“Звісно, нам хотілося б, щоб в Україні розвивались всі паралімпійські види спорту, - каже президент Національного комітету спорту інвалідів України Валерій Сушкевич. - Але не всі вони однаково доступні і масові. Скажімо, теніс на візках — вартісний вид спорту, він потребує спеціальних площадок, інвентаря й так далі. Або парасейлінг — парусний спорт. Якщо людина може собі таке дозволити — будь ласка, нехай купує яхту і ходить під парусом. Але на такі дисципліни, якими займається 5-7 осіб в Україні, витрачати державні кошти я вважаю недоцільним. Для цього потрібно залучати спонсорські кошти. На жаль, у Паралімпійського комітету України спонсорів майже немає”.

Є й інші види спорту, захопливі, видовищні - але наразі задорогі для нашої країни. “Мені особисто дуже подобаються гонки на візках, - провадить Сушкевич. - Я навіть сам колись намагався створити такий спортивний візок, запустити у виробництво. Але виявилось, що таке не можна “склепати на коліні”. А сучасний гоночний візок, на якому можна показати справжній результат, коштує як дорогий автомобіль! Це чудо техніки, яке до того ж потребує спеціального обслуговування”.

ПАРАЛІМПІЙСЬКА СІМ’Я — НЕ ПОРОЖНІЙ ЗВУК

Утім, незважаючи на брак коштів, завдяки власним зусиллям та підтримці команди професіоналів українські атлети показують вражаючі результати на міжнародних змаганнях. Наприклад, у Португалії нещодавно завершився чемпіонат Європи з плавання, на якому наші паралімпійці завоювали перше місце. Вони привезли додому аж 110 нагород, серед яких 45 золотих медалей, 34 срібних і 31 бронзова.

Єлизавета Мерешко

Але такі перемоги дістаються нелегко. 27-річна Єлизавета Мерешко, яка встановила в Португалії світовий рекорд, у звичайному житті пересувається у візку, а плаває лише за допомогою рук. Більше того - вона зізнається, що до того, як почала тренуватись, боялась води!

А володар одної із золотих медалей Ярослав Семененко, навпаки, працює корпусом і ногами. Ще хлопцем він вліз до трансформаторної будки; через сильний удар струмом дивом залишився живим, але обпалені руки йому відрізали. На Паралімпіаді в Лондоні це навіть завадило йому завоювати медаль: у змаганні серед плавців з ампутованими кінцівками його суперник з Китаю виграв долі секунди, встигнувши першим торкнутись фінішної стінки. Завжди життєрадісний, того разу спортсмен дуже сильно переживав програш.

Йому, як і багатьом товаришам по команді, перебороти гіркоту поразки та буденні труднощі допомагає родина. Адже інвалідність, попри численні стереотипи, не означає безпомічність чи самотність. Більшість паралімпійців мають сім’ї, виховують дітей. Взагалі, в Паралімпійському комітеті вважають, що перемоги в спорті ведуть і до перемог у житті. "Практично всі, хто сформував себе як чемпіон у спорті, досягнуть успіхів у всьому", - стверджує Сушкевич.

Крім того, величезною підтримкою для кожного спортсмена є його друзі по команді. "Паралімпійська сім’я" - для них не просто слова. Адже в період серйозних міжнародних змагань атлети можуть по півроку й більше не бачити рідних, роз’їжджаючи по зборах і чемпіонатах. І родиною для них стають колеги й тренери.

Тренер для людей з інвалідністю - більше, ніж наставник у спорті. Буває, що саме він стає першим навчителем найнеобхідніших побутових навичок. Він мотивує атлета добиватись перемог не тільки на спортивній арені, але й у житті. Часто він виконує роль психолога, якого в команді немає - хоча буває так потрібен!

Людмилу Павленко

Але й самі паралімпійці знають, як утішити одне одного, а іноді - і підхльоснути. У команді згадують, як на Паралімпіаді в Сочі, де нашим спортсменам взагалі довелося нелегко, товариші надихали на перемогу Людмилу Павленко. Дев’ятого березня вона виступала в лижних перегонах на візках. Тож колеги напучували її: "Люся, сьогодні ж день народження Шевченка! А ти майже його землячка! Мусиш на честь Кобзаря перемогти!" І Людмила не підвела Кобзаря - принесла команді "золото".

ВИМАГАТИ ВІД СЕБЕ, А НЕ ДЛЯ СЕБЕ

У нашій країні, де про забезпечення безбар’єрності простору поки що можна лише мріяти та дискутувати, життя людини з інвалідністю досі нагадує подвиг. Паралімпійці ж, які попри проблеми зі здоров’ям день за днем долають власну слабкість і доводять, що для людського духу немає обмежень, взагалі є справжніми героями. Вони не тільки захищають честь держави на міжнародних змаганнях. Власним прикладом вони надихають тисячі людей - незрячих, у візках, на протезах. У тому числі тих, хто сьогодні з тяжкими пораненнями повертається з фронту.

Впливають вони і на ситуацію із захистом прав людини в нашій країні. Як каже Сушкевич, саме завдяки їхнім гучним спортивним перемогам у Раді приймаються важливі законопроекти: "Пропрацювавши 16 років у парламенті, я можу сказати, що більшість законів, які були прийняті на захист прав людей з інвалідністю, - це заслуга наших паралімпійців. Кожною своєю перемогою вони впливали на те, щоб депутат, який, може, і не хотів голосувати за закон, що стосується соціальної підтримки людей з інвалідністю та їхніх прав, - усе-таки за нього голосував. Тож наш паралімпійський і дефлімпійський рух має величезний вплив і значення для всього загалу людей з інвалідністю: діток з інвалідністю, їхніх мам і так далі".

Здавалося б, - чого ще вимагати від них? Але вони звикли самі вимагати від себе більшого. Сила духу цих людей втілюється не лише на спортивній арені, але й поза нею.

 Уляна і Віталій Пчолкіни

Спортсмени з інвалідністю беруть на себе вирішення проблем, якими в більш розвинених країнах опікуються держава і "здорове" суспільство. Вони борються за рівні права і можливості для всіх. Скажімо, Уляна і Віталій Пчолкіни інспектують міські об’єкти на доступність для людей з інвалідністю. Адже навіть у свіжозбудованих закладах, не кажучи вже про будівлі радянських часів, може не бути пандуса для "візочників". Або пандус є - а за ним такі двері, в яких візок застрягне. Або - дуже поширена проблема - високі столи, прилавки, віконечка, за якими клерк навіть не бачить інваліда на візку, дитину чи невисоку на зріст людину. "Традиційно в інформаційному відділі заповнювали анкету "з-під прилавка". Хіба немає людей невеликого зросту?!" - обурюється Віталій у Фейсбуку після чергової "інспекції".

Антон Дацко

Антон Дацко, фехтувальник зі Львівщини, знає, як нелегко людині у візку стати чемпіоном. Довгий час він щоденно їздив електричкою на тренування з рідного Буська до облцентру. На Паралімпіаді в Лондоні взяв "срібло" - і на нагородні кошти придбав кілька фехтувальних станків, щоб допомогти іншим теж досягти перемог.

ПАРАЛІМПІЙСЬКІ ПЕРЕМОГИ — ПРОТИ РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ

Для українських паралімпійців громадянський обов’язок і патріотизм – не порожній звук.

Дмитро Максимов / Фото: fdd.org.ua

Паралімпійська родина з болем згадує 19-річного дзюдоїста Дмитра Максимова. Влітку 2013-го хлопець із серйозними порушенням слуху був на самому початку шляху до спортивної слави: він завоював дві медалі на Дефлімпійських іграх у Софії. А 18 лютого 2014 року - загинув на Майдані, закривши собою друзів від вибуху гранати, яку спецпризначенці кинули в мітингувальників... Нині на його честь проводиться Відкритий всеукраїнський турнір з дзюдо серед спортсменів з вадами слуху пам'яті Воїна Небесної Сотні Дмитра Максимова.

Ми вже згадували зимову Паралімпіаду в Сочі, яка стала важким психологічним випробуванням для українських спортсменів. Тоді, в березні 2014-го, після вторгнення Росії до Криму постало питання, чи взагалі варто українцям брати участь в Іграх. Спортсмени і тренери вирішили, що найкращою відповіддю на агресію стануть українські перемоги. Суспільство не одразу підтримало своїх паралімпійців: «диванні аналітики» вважали такий вчинок «зрадою»... Це неабияк травмувало членів команди, особливо молодих: вони ночами намагались переконати опонентів у соцмережах, від переживань не спали - і вдень показували результати гірші від очікуваних... Урешті-решт тренери навіть заборонили їм користуватись Інтернетом, щоб не втрачали бойового настрою.

Михайло Ткаченко

Та вже скоро все змінилось. Коли під час відкриття Ігор з усієї української збірної на парад вийшов (точніше, виїхав на візку) єдиний прапороносець Михайло Ткаченко, вболівальники відчули героїчну рішучість посланців України.

Під час нагороджень (а наші паралімпійці здобули в Сочі 25 медалей, з яких 5 - золотих) українці прикривали свої медалі, підкреслюючи, що борються заради своєї країни, а не задля нагород.

А на закритті трапився інцидент, який ще раз продемонстрував силу духу наших спортсменів. Цього разу від України на стадіон виїхала вже згадувана Людмила Павленко, яка завоювала три медалі. На її одязі були написи «Мир - Peace». Такі ж слова прикрашали і стрічки її національного вінка. Організатори церемонії зірвали стрічки і намагалися позривати написи з одягу. Та Людмила заявила, що в такому разі взагалі не вийде на стадіон, і прапороносці з інших країн вступилися за українку.

Не дивно, що на батьківщині збірну зустрічали тисячі людей – з прапорами, як справжніх героїв!

ВБОЛІВАЙМО ЗА СВОЇХ

Шкода, що такі вшанування для українських спортсменів з інвалідністю - рідкість.

В Європі змагання паралімпійців викликають чи не більший ажіотаж, ніж перегони здорових спортсменів. За ними слідкують, затамувавши подих. Розкупають квитки задовго до подій. А, скажімо, після Паралімпіади-2012 британську команду у себе приймала сама королева Єлизавета II. Спортсменів вітали, наче кінозірок: вони йшли до Букінгемського палацу червоним килимом, з оркестром. І як на виході найбільших знаменитостей, навкруги тіснилися веселі люди з кульками, прапорами — звичайні лондонці тисячами зійшлися, щоб висловити своє захоплення.

Українські атлети, які вражають своїми досягненнями цілий світ, переможці, на честь яких над найбільшими світовими стадіонами лунає український гімн і розгортається синьо-жовтий прапор, на батьківщині такої поваги не бачать.

Сьогодні в українців є можливість віддячити тим, хто представляє нашу державу за кордоном і бореться за рівні права й можливості для кожного. Паралімпійській команді потрібна фінансова підтримка, щоб якнайкраще підготуватись і виступити восени в Бразилії. І кожен може долучитись до збору додаткових коштів.

А ще — не завадило б нам запам’ятати імена цих людей, які демонструють нам, здоровим і сильним, що неможливого нема. І вболівати за них і за нашу країну так, як вміємо вболівати за своїх на “Євробаченні”.

Ольга Опанасенко, Київ.
Фото: Валентин Кармінський, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-