Україна у Другій світовій: перемога чи поразка?

Аналітика 09.05.2016 10:07 2342

Нам ще належить виробити власну оцінку історії тієї війни

8 травня 1945 року капітуляцією Німеччини закінчилася Друга світова війна у Європі. Вона ще продовжувалася чотири місяці в Азії, до капітуляції Японії. Але для нас, українців, важливою була і є саме війна в Європі. Азійська частина Другої світової нас хвилює мало, якщо сказати – зовсім не хвилює.

Українська держава і українське суспільство поступово, але неухильно відмовляються від терміну «Велика Вітчизняна війна» на користь терміну «Друга світова війна». Такий рух є логічним і виправданим, оскільки ми дедалі більше і глибше усвідомлюємо свою окремішність від Росії. Ми вже, нарешті, на державному рівні відзначаємо день військової перемоги над Німеччиною Гітлера разом з Європою і Америкою, а не разом з Росією, і відзначаємо не урочистим лементом з салютами і бучними військовими парадами, як Росія, а загальною скорботою за усіма загиблими. Це – державна політика України, і вона, будьмо певні, вже незворотна. Теза, що для новітньої незалежної України російсько-радянський термін «Велика Вітчизняна війна» втратив смисл, що ми маємо користуватися загальносвітовим «Друга світова війна» - можна сказати, вже стала визначальною для найбільш освіченої частини українського суспільства. Захищати «Велику Вітчизняну» стало ознакою зашореності брехливою російською пропагандою.

Термін «Велика Вітчизняна війна» завжди був суто пропагандистським, нічого спільного з історією як наукою він ніколи не мав. Не існує точного наукового визначення терміну «вітчизняна війна». Та навіть пропагандистського точного визначення насправді не існує, воно розмите. Що таке «вітчизняна»? Коли весь народ, зі зброєю чи іншим способом, бере активну участь у війні? Можливо, що так. У Німеччині це називали «тотальна війна». За цим критерієм війна нацистської Німеччини була цілком «вітчизняною». Може, «вітчизняна» - це коли мета війни – відстоювання державної незалежності і самого існування нації, народу? Можливо, що так. Тоді чому війну з Наполеоном росіяни називають «вітчизняною»? Той, взагалі-то, ніколи не ставив собі за мету знищення російської держави. А що коли благородна мета війни – лише декларація з уст державних пропагандистів, а реальні її наслідки – зовсім не благородні? Один з переможців – СРСР – встановив після Другої світової такі підвладні собі режими в цілій низці країн Східної Європи, що такі наслідки війни аж ніяк не відповідали заявленій благородній меті – боротьбі за демократію, прогрес, проти фашизму, тоталітаризму і т.д.

Отже, повторимо, термін «вітчизняна війна» - чистої води пропаганда (до речі, на Заході ніхто й ніколи не пробував називати Другу світову «вітчизняною», хоча мали на це не менше права, ніж СРСР). Власне, так і має бути: невизначеність, розмитість, умовність терміну «вітчизняна війна» дозволяє пропагандистам від держави маніпулювати ним відповідно до потреб поточного політичного моменту. Так було в часи СРСР, так є і сьогодні в Росії. Нинішній тамтешній пропагандистський ажіотаж з його карикатурними – з точки зору здорового глузду - формами навколо перемоги над Німеччиною сімдесятирічної давнини викликаний саме нинішніми політичними потребами російської держави, яка сьогодні вдається до прямого застосування військової сили для здійснення своєї державної політики, а не якоюсь там ефемерною (з точки зору російських пропагандистів від держави) пам’яттю про загиблих, про втрати, про героїзм предків, тощо. Зрозуміло, за такого державного ставлення до пам’яті про Другу світову  про уроки історії, про історичну правду говорити не доводиться. Точніше, саме такий підхід остаточно вбиває в Росії наукову історію Другої світової війни.

Однак для нас сьогодні головне питання не в тому, приймати чи відкинути російську пропаганду «вітчизняної». Питання: а що замість цього? Відповідь, здавалося б, очевидна: треба послуговуватися оцінками і термінами, що їх вживає Захід, а саме: Друга світова війна, боротьба і перемога над німецьким нацизмом – антидемократичним, тоталітарним, злочинним щодо власного та інших народів режимом, що відповідальний за розв’язування світової війни, яка забрала життя десятків мільйонів людей, і взагалі завдала людству небаченого раніше в світовій історії лиха. Що ми сьогодні і робимо. Ми вже не називаємо 9 травня «Днем Перемоги у Великій Вітчизняній війні», а «перемогою над нацизмом у Другій світовій війні», а 8 травня встановили «День пам’яті та примирення».

Звісно, далеко не всі громадяни України рішуче відмовилися від оцінки німецько-радянської війни 1941 – 1945 років як особливої «вітчизняної», а не просто частини, хоч і головної, загальної Другої світової. Мільйони українців сьогодні перебувають у певному замішанні: вони вже не вірять (чи сумніваються) у «вітчизняну», але досі не сформували для себе чіткого ставлення до того, як же називати ту війну, котра, незважаючи на минулі сім десятиліть, все ще не стала для них історичною абстракцією. Але то вже, як кажуть, проблема часу. Оскільки, повторимо, Україна як держава вже відмовилася підтримувати російський пропагандистський погляд на ту війну, а без державної підтримки така пропаганда приречена на поступове вимирання.

Замість російської відповіді маємо шукати українську на питання: що то було? Так, зрозуміло, велика (Світова!) війна, десятки мільйонів загиблих, мільйони калік і сиріт, тисячі зруйнованих дощенту міст і сіл. Одним словом – велика всесвітня біда! Але: хто й за що воював, заради чого усі ці жертви? Мій дід (прадід) за що загинув? Невже дарма? Невже вони були тільки жертвами, «гарматним м’ясом» у лавах неукраїнських армій, отими відомими трісками, які летять, коли хтось сильний, але чужий «ліс рубає», а зовсім не героями, що поклали своє життя заради щасливого майбутнього своїх дітей і онуків?

На всі ці питання однозначної відповіді нема. І не може бути, бо війна, а тим більше – світова, взагалі річ багатогранна, з безліччю «так, але…», «це з одного боку, а з іншого…», тощо.

Україні насправді ще належить виробити свою власну українську оцінку історії Другої світової війни. Так, ця оцінка в принципі не може суперечити тій, яку виробили сучасні справді демократичні нації та держави – насамперед, Заходу. Добрий початок вже зроблено: відмова від російської «вітчизняної», ставлення до війни як до біди, вшанування пам’яті усіх жертв війни.

З точки зору інтересів України та шануючи історичну правду ми не можемо ставитися до Другої світової війни як до війни, у якій ми, українці, однозначно перемогли. І що цю перемогу треба не забувати, а щоб не забувати – то треба щороку її бучно святкувати військовими парадами, святковими салютами, святковими концертами, та чим завгодно, до чого можна було б приєднати означення «святковий». Тобто, ми маємо відповісти на головне питання: день військової перемоги над Німеччиною у 1945 році це наше свято? Чи все-таки щось інше?

Україна не була учасником світової війни як держава, бо держави Україна не існувало. Фейкова держава під назвою УРСР не мала власної навіть внутрішньої політики, не кажучи про зовнішню. Громадян України на тій війні не було. Були громадяни СРСР (фактично – Росії), громадяни Польщі, США, Канади, Великобританії, Франції. Навіть ті українці, хто воював в Українській повстанській армії (УПА) – єдиної армії, яка проголосила збройний захист інтересів України як нації і як держави, хай лише майбутньої, - були громадянами інших держав, не України.

Україну як незалежну державу, окрему націю лише намагалися представляти, по суті, українські самоврядні громадсько-політичні чи збройні організації партизанського характеру на кшталт ОУН, УПА чи «Поліської Січі». Лише на такому вимушено примітивному, прямо скажемо, рівні частина українців намагалася в шаленому вихорі світової війни сформулювати і відстояти власне українські національні інтереси. Загалом, це не вдалося і не могло вдатися, надто вже могутніми були сили противників української незалежності. Звісно, боротьба цих свідомих українців не пропала зовсім даремно, ставши однією з цеглинок, з яких сьогодні таки склалася (складається) державна незалежність України. Але, на жаль, не більше, ніж отака символічна цеглина.

Місце України у війні, по суті, обмежується переліченням військових подвигів етнічних українців у складі армій-переможниць інших країн. І як яскравий, але невпливовий, не визначальний чинник тієї війни – героїчна, відчайдушна але, по суті, безнадійна за тих умов партизанська боротьба Української повстанської армії за державну незалежність України. Україна як держава не була переможцем у Другій світовій просто тому, що не була її учасником. Українці – воювали, а українська держава – ні. Мусимо визнати: у тій війні у нас не було власної, української, перемоги, тож мусимо вдовольнятися участю у перемозі інших, тих учасників війни, котрі мали власні держави (відповідно – власні інтереси) та власні армії – США, Великобританії, Франції, Польщі та, звісно й насамперед, СРСР. Якщо вимірювати участь України у Світовій війні кількістю українців, які були солдатами чужих армій, то найбільше ми допомогли стати переможцями армії СРСР – держави, яка була найбільшим й найстрашнішим ворогом незалежної України, і яка найбільше пролила крові українців, аби не допустити появи української незалежної держави. Об’єктивно, подобається нам це чи не подобається, але перемога СРСР у Другій світовій війні означала одночасно і її, Росії, перемогу над українцями. Роблячи свій посильний внесок у воєнний розгром німецького нацизму (тут ми однозначно переможці!), українці одночасно зміцнили інший не менш, а ще більш нелюдський режим – російський комуністичний (а це вже однозначна наша поразка!). Ось така наша українська доля, коли її нікому (нема власної держави!) захистити.

Чи маємо ми пишатися, приміром, тим, що етнічний українець Олексій Берест (бо не знаємо насправді, чи був він українцем за власним усвідомленням) встановив червоний прапор перемоги над німецьким рейхстагом? Знати як історичний факт, як символічний доказ активної участі українців у тій війні – так, а пишатися? Мабуть, що ні, бо маємо розуміти, що це – випадковість, що той прапор міг підняти будь-який солдат Червоної армії, котра, як відомо, складалася з етнічних представників кількох десятків різних народів і націй. Така сама випадковість як і та, що етнічний українець у складі армії США підняв прапор перемоги над японською армією на тихоокеанському острові. Звісно, нам, за російсько-радянською звичкою, важко втриматися від розгляду таких випадків як певних символів, але символів чого?

Нам треба припинити ставитися до Другої світової війни як до матеріалу для продукування пропаганди, тільки вже нашої, української, а не радянської чи російської. Ми не повинні обмежуватися відкиданням російської пропаганди лише для того, аби замінити її пропагандою українською, але склеєною та такою ж російсько-радянською технологією. Цього замало, якщо ми справді хочемо назавжди залишити «руський мир» з його принципами майстрування пропагандистських міфів, у тому числі історичних. Нам потрібна принципова інша - вища – якість оцінки світової історії і власного місця в ній. Нам треба утверджувати в суспільстві науковий, а не пропагандистський погляд на історію Другої світової війни, як і на світову історію загалом. Вишукування усіляких символів та приводів для загальнонаціональної гордості, щоб приховати під ними фактичні поразки чи неблагородні політичні цілі – це все російські методи, нам з ними не по дорозі.

Історія України – це не матеріал для пропагандистських міфів, а, насамперед, уроки, найчастіше – болючі та гіркі, тобто – такі, якими, за великим рахунком, нічого особливо пишатися. Головне – уроки треба глибоко і всебічно, без гонору і тверезо, вивчати, щоб робити з них правильні висновки (а з цим у нас, м’яко кажучи, слабувато), щоб не повторювати помилок і не множити ланцюг історичних поразок, яких і так чимало в нашій національній історії. Досить уже програвати як нація і держава, прикриваючи гіркоту цих поразок гордістю за героїзм окремих українців.

Юрій Сандул, Оксана Федоряченко, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-