- А як, все ж таки, ви оцінюєте ситуацію з мовою в Україні?

- Як обнадійливу. Тому що до нас іде стільки молодих людей! Петро Яцик добре бачив ситуацію в тодішній Україні. Він говорив: ми не можемо переагітувати чи переламати людей, яким за 40 років, які звикли до російської мови, тільки одиниці з них перейдуть на українську, поміняють мовну віру. Він вважав, що ми повинні звертатися до юних і показати їм, що українська мова - це престижно, що за неї навіть платять гроші, як за знання інших предметів, скажімо, інформатики. 

Послухайте зараз: на вулиці дедалі більше молодих людей говорять українською мовою! Ще цього мало, але це є! І це вселяє надію. І віриться, що колись ці діти прийдуть в уряд, у парламент і принесуть із собою мовну культуру і якусь україноцентричність.

- Ні. Держава повинна робити щось ширше і своїми засобами. А ми від самого початку, ще на перших зборах, поставили акцент на тому, що конкурс - це справа громадськості. Ми передбачили велику участь Міністерства освіти, учителів - на волонтерській основі. Тільки члени журі за перевірку робіт на національному рівні одержують платню. Ми мали намір показати державі, що є запит на українську мову, є ентузіазм громадськості щось змінити, подати приклад державі та іншим громадським організаціям. 

Подивіться, у нас сотні патріотичних громадських організацій - і що вони роблять? Ми не кажемо, щоб вони приєдналися до нас і встановили свої премії - у нас грошей вистачає. Але де їхні якісь грандіозні націєтворчі проекти? 

Ми розглядаємо цей конкурс не просто як тестування, не як пошуки тих, хто найкраще знає українську мову. Конкурс ми розглядаємо як форму національного виховання. 

Валентина Пащенко, Київ

Перше фото: Олександр Космач, Укрінформ