4 травня. Пам’ятні дати

04.05.2016 08:00 638

Сьогодні у Латвії національне свято – День відновлення незалежності Латвійської Республіки

Латвія чи не єдина країна, яка двічі святкує власний День незалежності. Вперше незалежність Латвії була проголошена 18 листопада 1918 року. Тоді в приміщенні Національного театру Риги Латвійська Народна рада проголосила про створення нової держави. Але боротьба за фактичну незалежність тривала після цього ще два роки. Вже в січні 1919 року, під натиском частин Червоної армії, тимчасовий уряд Латвійської Республіки був змушений залишити Ригу. З січня по травень 1919 року тривав період радянської влади в Латвії, потім була боротьба з армією Бермонта-Авалова і німцями, і знову з комуністами. Лише 11 серпня 1920 року Радянська Росія визнала незалежність Латвії. У січні 1921 року це зробили Англія, Франція, Італія і Японія, а у вересні нову державу прийняли в Лігу націй. Перша незалежна латвійська республіка проіснувала до червня 1940 року, коли Латвія була включена до складу СРСР – за секретними протоколами пакту Молотова-Ріббентропа країна підпадала саме під сферу впливу Радянського Союзу. З липня 1941 по жовтень 1944 року у Латвії тривала нацистська окупація, а потім знову – радянська. І лише 4 травня 1990 року Верховна Рада Латвійської РСР більшістю голосів прийняла Декларацію про відновлення Латвійської республіки, а також визначила перехідний період для досягнення реальної незалежності. Під час розпаду Радянського Союзу, у вересні 1991 року, незалежність Латвії була остаточно відновлена. 4 травня в країні вихідний день.

Ювілеї дня:

240 років від дня народження Йоганна Фрідріха Гербарта (1776-1841), німецького філософа-ідеаліста, психолога і педагога, основоположника так званої формальної естетики (оскільки бачив прекрасне у правильних співвідношеннях пропорцій). Представник асоціативної психології. Намагався теоретично обгрунтувати педагогіку, вважаючи, що філософія вказує мету виховання, а психологія – шляхи до цієї мети.

135 років з дня народження Олександра Федоровича Керенського (1881-1970), російського політичного діяча, адвоката. У Тимчасовому уряді був міністром юстиції, військовим і морським міністром, міністром-головою Тимчасового уряду. З 1918 року – в еміграції у Франції, з 1940 – у США. Загалом провів в еміграції 52 роки. Автор мемуарів, історичних досліджень, упорядник і редактор публікацій документів з історії російської революції. Керенський був одним із найвідоміших політичних адвокатів свого часу, блискучим оратором. Брав не стільки логікою, скільки яскравою емоційністю. Бувало, під час його виступів втрачали свідомість не тільки нервові курсистки, але й чоловіки. Звісно, у нього завжди вистачало недоброзичливців, які вважали Керенського самозакоханим позером і насміхалися над пафосом його промов. Весною 1917 року популярність Керенського була неймовірною. Його називали «любимцем», «надеждой», «красным солнышком русского народа», «героем улыбающейся революции», а панянки і дами – «душкой Керенским». Утім, роман з російським суспільством був недовгим. Незатребуваними в Росії виявились не стільки сам Керенський, скільки його ідеї – свобода, права людини, верховенство закону. Більшовики, а потім офіційна радянська пропаганда виставляла Керенського таким собі недолугим істеричним боягузом, дрібною особистістю, якою він насправді ніколи не був. Існують свідчення, що в 1966 році 85-річний Керенський вів переговори з радянськими представниками про те, аби наостанок побувати на батьківщині. Умова була тільки одна: він мусив публічно покаятись і визнати «великий Октябрь». Напередодні півстолітнього ювілею більшовицького перевороту це виглядало б ефектно. Але він відмовився. Важко захворівши, вирішив нікому не бути тягарем і просто відмовився вживати їжу. Лікарі нью-йоркської клініки вводили поживний розчин через крапельницю, а старий висмикував голку з вени. Два з половиною місяці тривала ця нестерпна боротьба. Певною мірою смерть Керенського можна вважати самогубством. Колишнього лідера вільної Росії поховали в Лондоні, де мешкав його син.

Фото: twitter

87 років від дня народження Одрі Гепберн (1929-1993), британської кіноактриси, фотомоделі і гуманітарної діячки. Знялася у фільмах: «Римські канікули» (1953, премія «Оскар»), «Як вкрасти мільйон», «Сніданок у Тіффані», «Сабріна», «Моя прекрасна леді», «Війна і мир». В останні роки життя була послом доброї волі Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ). Одрі Гепберн народилася в Бельгії, мала голландсько-ірландське походження. Дитинство і юність минули в окупованих Нідерландах. Хоча сім’я була і забезпеченою, все одно було важко, адже йшла війна. Згодом актриса згадувала, як бідкалася її мати, коли дівчинка хворіла: «Як би я хотіла дати тобі хоча б склянку апельсинового соку!.. Але вибач, люба – у мене його немає…» Одрі було приємно таке чути, але, лише ставши дорослою, вона зрозуміла, що інколи було проблематично дістати навіть звичайні продукти харчування: хліб, сир, яйця. За словами про апельсиновий сік мати ховала розпачливі думки про те, чим годуватиме доньку наступного дня. У 19 років Одрі Гепберн переїхала до Британії, почала займатися танцями. Легка, витончена, граційна – вона наче була створена для балету, її легко можна уявити, приміром, на сцені королівського «Ковент-Гарден». Але вона почала зніматися у кіно. Молоду актрису помітили, вона переїздить до Америки, де грає у бродвейському мюзиклі «Жіжі», а вже у 1952 році, 23-річною, знімається у «Римських канікулах», за яку одразу ж отримує свого першого і єдиного «Оскара». Невдовзі Гепберн стає однією з найвисокооплачуваніших кіноактрис свого часу і грає з такими акторами, як Грегорі Пек, Рекс Гаррісон, Кері Грант, Генрі Фонда, Гери Купер, Фред Астер, Пітер О’Тул та багатьма іншими. Останнім її фільмом стала мелодрама «Завжди» (1988) Стівена Спілберга. Після цього актриса присвячує себе гуманітарній діяльності – стає міжнародним послом доброї волі ЮНІСЕФ, у цій якості активно привертає увагу до проблем дітей у найменш благополучних регіонах Африки, Південної Америки і Азії. «Обов’язок кожної людини – допомогти дітям, котрі страждають. Усе інше – просто примхи і баловство», - зауважила Гепберн. Американський інститут кіномистецтв поставив її третьою у списку найвизначніших актрис американського кіно. На голлівудському небосхилі Одрі Гепберн була не зіркою з усіма зірковими атрибутами, а радше добрим ангелом. Такою вона залишилася на кіноплівці, такою її запам’ятали глядачі і африканські діти, до яких вона їздила до останнього. Померла актриса на 63 році життя від раку.

Фото: twitter

45 років від дня народження Софії Копполи (1971), американської кінорежисерки, сценаристки, актриси, кінопродюсера, доньки Френсіса Форда Копполи, двоюрідної сестри Ніколаса Кейджа. За творчу кар’єру встигла зняти п’ять повнометражних фільмів: «Дівчата-самогубці», «Важкість перекладу», «Марія-Антуанетта», «Десь», «Елітне товариство». Найвдалішим із них можна вважати «Важкість перекладу», за який вона отримала премію «Оскар» за оригінальний сценарій і три премії «Золотий глобус», зокрема і в категорії «Найкраща картина». Ще малою дівчинкою Софія знялася у відомому батьківському фільмі «Хрещений батько». Вона взагалі – типова «татусева доця». Френсіс Форд Коппола, як справжній італієць (а коріння у нього саме італійське), у Софії душі не чує. Особливо ж після того, як загинув його син. Можна сказати, що виростала Софія на знімальних майданчиках – принаймні, там їй надзвичайно подобалося. Вона знімалася не лише у фільмах батька, але і в інших голлівудських знаменитостей – зокрема, в кліпах Мадонни. У 2014 році Коппола входила до складу журі 67-го Каннського кінофестивалю. Крім зіркового прізвища та фільмів, Софія відома і своїм лаконічним стилем. Глянцеві журнали охоче друкують її фото, то й не диво – 15-річною Софія стажувалася в Chanel, а в 1998 році випустила колекцію одягу Milkfed, яка досить непогано продавалася в Японії. Вона навіть мала наміри серйозно зайнятися модою, але передумала і американською Стеллою Маккартні (до речі її одногодка) не стала.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-