Як естонська восьмикласниця опинилася на нашому фронті

Аналітика 26.03.2016 10:00 2428

Там я зрозуміла просту річ, - розказує Анна Бріт Еіслер - коли десь поруч війна, в школу ходять з радістю, бо вона символізує мир

У Центрі української культури Таллінна відбулися своєрідні звітні збори. Керівник Центру Анатолій Лютюк, його син Богдан та естонська восьмикласниця Анна Бріт Еіслер розказали, як вони відвозили гуманітарну допомогу біженцям в Київ та на схід України. Останнім часом подібні поїздки стали поточними, буденними. Але була одна обставина, яка вибивалася із цієї буденності. Це участь у заході школярки, яку її батьки-естонці відпустили у цю доволі небезпечну поїздку, адже маршрут проходив по населених пунктах безпосередньо біля лінії фронту.

Анна вже провела один урок для учнів своєї паралелі в школі, де навчається, та розповіла про все, що бачила на власні очі - війну в Європі на початку XXI століття. Але на цьому справа не закінчиться. Міністерство закордонних справ Естонії планує цілу низку заходів за участю Анни. І це дуже важливо. Одна річ, коли старшим школярам щось розказують складними словами дорослі. І зовсім інша - коли своїми особистими враженнями ділиться ровесниця, білявка з блакитними очима. Рівень довіри зовсім інший. Але це зараз вони школярі. Зовсім скоро покоління Анни Бріт вступить у самостійне життя, і воно має бути свідомим відносно того, що відбувається нині на Сході Європи.

 АННА БРІТ ЕІСЛЕР: «БУЛА ВРАЖЕНА, ЯК ЦІ ЛЮДИ ТРИМАЮТЬСЯ КУПИ В УМОВАХ ВІЙНИ»

- Анно, як ставляться школярі Естонії до війни на Сході України? Чи взагалі знають про неї?

- Погляди дуже різні. Дехто взагалі цим не цікавиться, вважає, що то суто внутрішні українські справи, до яких не треба долучатися, а слід просто бути осторонь.

- З яким настроєм їхала ти в цю подорож?

- Боялася, що люди, до яких ми збираємось, будуть замкнені в собі, не захочуть розказувати, що з ними відбувається. Та було навпаки. Всі все розповідали, не криючись. Я були вражена тим як ці люди, ці хороші люди, тримаються купи, переживаючи важкі умови війни.

- А в яких місцях, найближчих до війни, тобі довелося побувати?

- В Піски мене не взяли. А от у Зайцево була. Була в інших селах. Запам'яталась школа в одному з них. До мене ставилися дуже дружньо. Там я зрозуміла просту річ - коли десь поруч війна, в школу ходять з радістю, бо вона символізує мир, бо вона дає надію на краще майбутнє. А у нас в Естонії, в Євросоюзі мої однолітки не дуже люблять школу. Коли мир, звичайний, нормальний стан життя, його не вмієш так цінувати. Коли я заходила до тієї школи, там не було опалення й було дуже прохолодно. Та учні вчилися без курток, без верхнього одягу. Вони до цього призвичаїлись. А одна дівчинка, ну, просто чудово розмовляла англійською. Ми з нею найбільше спілкувалися (Анна не розуміє ні української, ні російської, спілкуватися з нею допомагали Лютюки, що знають естонську - О.К.). Подумалось: якщо людина хоче вчитися, вона буде вчитися в будь-яких умовах. І вона використає свій шанс змінити життя на краще.

- Тобі доводилося спілкуватися з українськими вояками?

- Так. Це мужні люди. Ми були в гостях у одного пораненого українського солдата. В нього всі полиці обставлені горщиками із квітами. Розказував про своє буття. Цей солдат з українським лікарем був у полоні. Їх били, знущалися, хотіли від них інформації. Ми спитали його - чого він тоді найбільше боявся? І солдат відповів: «Найбільше я боявся за свої квіти. Хто ж їх поливатиме, коли мене поруч нема?»

- Анно, а як сприймали однолітки твою розповідь тут, в Естонії?

- З великим зацікавленням. До того ж, розказувати мені було просто. Я ж нічого не вигадувала - тільки те розказувала, що сама бачила. Багато хто дивувався - їм важко уявити, що таке може бути в сучасній Європі. І дехто потім поміняв свою думку - що, нібито, треба бути осторонь українських справ. Хочете, я покажу, як представлялася в Україні?

- Так, будь ласка, дуже цікаво.

Анна загалом виглядає досить доросло. Але тут стає схожою на зовсім маленьку дівчинку, що читає віршика батькам та їх гостям.

- «Доброго дня! Мене звуть Ганна Бріт. Я вчуся у восьмому класі. Я і мої друзі допомагаємо Україні. Слава Україні!».

Далі про подробиці подорожі веду розмову з Анатолієм Лютюком.

АНАТОЛІЙ ЛЮТЮК: «НА ПІДБИТОМУ ТАНКУ КВІТИ І НАПИС: «ЗА УКРАИНУ - ЖИЗНЬ!»

- Анатолію, кому призначалася допомога, яку ви відвозили?

- Біженцям, цивільному населенню безпосередньо в місцях бойових дій та пораненим. Загальним коштом більше 500 тисяч євро. Але не грошима, а речами. Було відправлено 13 фур. В них - одяг, господарські товари, наприклад, побутова хімія, медичне обладнання, ліки. Все це збирала не тільки українська діаспора, але й естонці. Вони із великим розумінням і співчуттям відносяться до того, що зараз відбувається на Сході України. А дехто, допомагаючи, навіть казав: «Хтозна, може й ми з часом опинимось в такому ж самому стані»... На місці ми контролювали, як розподілено допомогу. Дивилися, питали, що перш за все потрібно на майбутнє.

- Де ви були?

- Перш за все, в Києві, в центрі, де приймають біженців. Потім поїхали на південний схід, у Дніпропетровськ. І далі - на схід: Дзержинськ, Волноваха, Алчевськ, Сєверодонецьк, Артемівськ, Авдіївка, Піски, Зайцеве... Причому можу сказати, що раніше ми їздили в зону АТО втрьох - я та сини Богдан і Нестор. А зараз вирішили їздити по одному.

- Де і з ким ви співпрацювали?

- В Києві нашими партнерами були благодійні фонди «Свої», «Міжнародна асоціація підтримки України», а також Олександр Шереметьєв. В Дніпропетровську співпрацювали з волонтерським центром «Добродій» Наталії Браженко волонтерською організацією «Вільна доля».

- Мали якісь перешкоди чи труднощі?

- Труднощі були старі та добре відомі. Дуже заважають бюрократичні перешкоди, нестачу чи відсутність складських приміщень. Коли вже поїхали в бік фронту, нас супроводжували представники "Вільної долї", позивний "Санітар" та інші. А також була людина просто легендарна - лікар Степанівна. Вона сама родом з Надвірної. А там на Сході стала для всіх наших просто наче родичка - кому як сестра чи як мати, кому як бабуся. Розказували, що якось вона приїхала на останній блокпост. Коли приїхали, почався обстріл. Терористи пішли в атаку, а там були необстріляні хлопці. Вони розгубилися, та Степанівна схопила гранатомета, як бабахнула по ворогу, то хлопці одразу оговталися та дали гідну відсіч.

- Багато розказують, наскільки було важко на першому етапі війни. Що ви чули про це?

Мене вразило там, у прифронтовій зоні: українською мовою спілкується десь так відсотків 30

- Так, чого тоді тільки не було. Розказували. Почалася агресія, і є дві бойові машини. Одна не їде, інша - не стріляє. То та, що не стріляє, бере на буксир ту, що не їде. І з неї вже стріляють... По дорозі спостерігали болісні картини. Наприклад, при дорозі підбитий український танк, без башти. Колись обгорілий, а тепер ще й проржавілий. Люди кладуть на нього квіти, вербичку з бруньками. І спереду на ньому напис - російською, підкреслюю, мовою: «За Украину - жизнь!». Взагалі, що мене вразило там, у прифронтовій зоні, українською мовою спілкується десь так відсотків 30. І люди є звідусіль. Розговорився, з хлопцем, що з добровольців, виявилось, він з Криму. Каже: «Ну вот Крым забрали. Теперь сюда пришли. Надо же что-то делать!».

- А приблизну статистику ви могли б скласти - серед українських військовиків, добровольців - хто звідки?

У чому особливість цієї війни: ворог нічим не відрізняється від тебе. В нього тільки голова інша, думки інші

- Ні, то не так просто. Хто хоче, сам розказує. А запитувати не прийнято. В чому особливість цієї війни. Ворог нічим не відрізняється від тебе. В нього тільки голова інша, думки інші. Тому ворогом може виявитись ледве не будь-хто. Тому там всі дуже обережні. У всіх псевдо, позивні. Тепер вже можна сказати, що наша Анна, наприклад, була «Аляска». І люди, що там воювали і воюють, це вже дуже досвідчені воїни. Вони постійно підказують оберігають, оскільки знають, де яка небезпека.

- Наведіть, будь-ласка, приклад.

- Постійно носити оце все знаряддя, бронежилети, каски, нелегко. Воно ж дуже важке. Якось зняв каску, а Степанівна мені: «Надінь, швидко! Тут не можна без каски».

Там біля лінії фронту живуть хто де. В когось халупа, як у бомжів, в когось трохи підбитий будиночок, покинутий хазяями. От при такому будинку я побачив садок, фонтан з ліпниною. Пішов подивитись поближче. Мені знову: «Стій! Тут розтяжки! Ми розмінували лише оцей бік, а на тому ще довго вовтузитись».

У дорозі таке буває. Як захотілося до вітру, що люди роблять? Зупинилися край дороги та стежинкою за найближчий кущик. І тут теж: «Стій! По таких стежках «веселі хлопці», диверсанти вночі розтяжки ставлять».

- Так, бачу, прифронтові враження у вас сильні. Як до такого життя призвичаїлось цивільне населення?

- Ну от, наприклад, два кілометри від фронту. А жіночка стоїть, в'яленою рибою торгує. Питаю: «Як вам тут? Чи не краще поїхати звідси?». Відповідає вона: «А куди ми поїдемо?». Люди там війною навчені. Під час обстрілу (зараз вони, правда, рідко бувають) вмить знають, де до якої стіни притулятися. Хатніх тварин кинутих багато. Собаки, коти бігають, шукають чого поїсти.

- От ви повернулися. І що далі?

- Далі будемо громадою збирати наступний вантаж. От щойно отримав листа - в яку лікарню чого найперше треба. Волонтерські турботи такі - безкінечні. На таких героях, як Степанівна, й досі багато чого тримається.

Олег Кудрін, Таллінн

Повна версія сайту
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-