25 лютого. Пам’ятні дати

25.02.2016 08:00 1031

Сьогодні виповнюється 145 років від дня народження Лесі Українки

Леся Українка (справж. – Лариса Петрівна Косач-Квітка; 1871–1913), українська поетеса, драматург і громадська діячка. Ось уже впродовж майже ста років вона – класик. Її книжки на полицях бібліотек і книгарень, портрети – в школах, сумним поглядом дивиться вона на нас з 200-гривневої купюри (знала б вона про свій розтиражований образ! Вона, що мала гостру потребу в грошах, особливо в останній період свого життя – період загострення хвороби, частих переїздів, копійчаних гонорарів за свою літературну працю, вимушене підробляння в тих же російських виданнях) Її ім’ям названо театр. Щоправда, російської драми, що, м’яко кажучи, звучить трохи дивно. У 2006 році було навіть створено цілий Науково-дослідний інститут Лесі Українки – задля ґрунтовного вивчення життя та творчості поетеси. Але чи стала Леся Українка від того ближчою для «пересічного» українця? Зрозумілішою? Чи прочитана вона, чи розшифрована? Адже кожне нове покоління відкриває класика заново (на те він і класик). Чи відбулось нове трактування її драм? Чому українські театри не ставлять  надзвичайно актуальну «Бояриню» – про понад 300-річну васальну залежність українців від московитів, про самовіддане служіння «старшому брату», про трагедію прогинання (і поглинання) особистості, про неміч і безсилля, про задуху в чужому культурному просторі, і, зрештою, про смерть. Чому не ставлять «Камінного господаря» – геніальну драму про владу, про її механізми, про закам’яніння всього живого в її мертвому камінному лоні? Де жінка – Донна Анна – є втіленням цієї влади, своєрідною приманкою, яка заманює бідолашного Дон Жуана, немов невинне ягня, за межу незворотності; де Анна – спокушає – спокушає холодно, з розрахунком, а не навпаки, адже влада живиться душами своїх бранців – без них вона ніщо. Чи багато знайдеться в історії світової літератури саме такого глибокого розкриття цієї «вічної» теми? Адже літературних «каверів» на тему Дон Жуана є безліч, але Лесин – один із найглибших і найтрагічніших (варто хоча б порівняти з пушкінським – там блиск, вигравання всіма кольорами веселки і зовсім інші акценти). Прикладів можна наводити безліч. Чи багато знаємо ми творів про життя поетеси, про її творчість? Звісно, тут можна згадати Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка, Віру Агеєву – вони писали про Українку, а також фундаментальну, написану з величезною симпатією (це відчувається, текст буквально випромінює її)  «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» Оксани Забужко. Але всього цього мабуть недостатньо. Навіть сьогодні Леся Українка залишається стояти на надто високій полиці – аби дістати, треба ставати навшпиньки й тягнути руку. В час, коли майже чи не все робиться одним єдиним тицянням пальця на відповідну клавішу – це й дійсно чимала праця. Одним «лайком» тут не обійдешся.

Ювілеї дня:

175 років від дня народження П’єра Огюста Ренуара (1841–1919), видатного французького живописця, одного з засновників імпресіонізму, майстра портрету (передусім жіночого). Серед найвідоміших творів: «Купальниця», «Бал у Мулен де ла Галлетт», «Портрет Жанни Самарі», «Парасольки». Ренуар прожив 78 років. Останні 20 років свого життя художник важко хворів, переніс декілька операцій. Попри страждання, з безпорадними, паралізованими пальцями, він працював, прив’язавши пензля до руки, і вважав, що не має права скаржитись, бо могло б бути ще гірше. Віддаючи перевагу червоному кольору, від ніжно-рожевого тону тіла до пурпурово-червоного кольору троянд, він утішався тим, що передавав плинність живих форм величезною кількістю червоних відтінків, моделюючи об’єми тонкими мазками, що свідчило як про його величезний досвід, так і про його незмінну майстерність і неповторність художнього стилю. Коли один американський художник розпитував його в 1908 році про його метод, Ренуар відповів: «Все дуже просто. Я встановлюю свою натуру, як мені заманеться, потім беру й пишу її, як писала б дитина… Сказати вам, яким, по-моєму, повинно бути мистецтво? Воно повинне бути невимовним і незрівнянним… Витвір мистецтва, як вихор, повинен захопити вас й забрати з собою. Це засіб, яким художник передає свою пристрасть». Ця пристрасть ніколи не полишала Ренуара. Один знайомий якось відвідав хворого Ренуара в Канні, де той постійно мешкав. Ось як він описував побачене: «Його стан був жахливий, але він, як і завжди вразив силою свого характеру. Він не може ходити, навіть самостійно підвестися з крісла. Дві людини повинні переносити його повсюди. Яка мука! І поряд з цим той самий веселий настрій, та ж радість, коли він має змогу писати». Прагнучи досягти рівноваги між спостереженням і мрією, старий художник давно відійшов від імпресіонізму й створив, по суті, новий стиль, увінчавши свою творчість рядом шедеврів. Тонкі за ритмом, написані виблискуючими фарбами, ці картини говорять про його прогрес, невичерпну уяву і відмінну майстерність. Скромність змушувала Ренуара сумніватися, чи гідні його роботи великої французької традиції, з якою він все більше й більше відчував себе пов’язаним, вважаючи свою власну творчість продовженням мистецтва ХVІІІ століття. Коли в 1917 році його картину «Парасольки» помістили в Національній галереї Лондона, декілька сотень англійських художників і любителів живопису скористалися цією нагодою, аби надіслати Ренуару вітання. «Коли ваша картина була повішена серед шедеврів старих майстрів, - писали вони, - ми були щасливі побачити, як один із наших сучасників зайняв гідне місце серед великих майстрів європейської традиції». Ці слова були найліпшою похвалою й нагородою митцю.

155 років від дня народження Якова Васильовича Жарка (справж. – Жарченко; 1861–1933), українського письменника, актора. Був актором труп М. Старицького, М. Кропивницького і П. Саксаганського. Залишивши сцену, жив на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська обл.), в Маріуполі, Катеринодарі (тепер Краснодар). Був членом Товариства аматорів вивчення Кубані, працював у Кубанському статистичному комітеті, завідував Кубанським науковим і Кубанським художнім музеєм. Писав вірші, пісні, балади, байки, оповідання. Залишив спогади про Панаса Мирного.

25 лютого 1887 року в місті Самбір народився Лесь Курбас (Олександр-Зенон Степанович; 1887–1937), український режисер, актор, драматург, публіцист, перекладач. Курбас був наступним, хто прийшов на зміну «корифеям», засновникам українського театру – родині Тобілевичів (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський) з їхнім ухилом і акцентом на національне, українське. Він став реформатором українського театру, відмовившись від «шароварщини» й створивши театр європейського рівня. До Курбаса, дивлячись українські вистави можна було або сміятись (часом гомерично реготати), або плакати (ридати; згадати хоча б «Безталанну»). І все. Інших емоцій, чи приміром якихось більш-менш глибоких рефлексій годі було очікувати. Важко навіть уявити, скільки він устиг за свої 50 років. І скільки б ще зробив, якби не поліг від чекістської кулі у карельському Сандармосі. Курбас уперше на українській сцені поставив вистави «У пущі» Лесі Українки, «Цар Едіп» Софокла (обидві – 1918), «Макбет» В. Шекспіра (1920), «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло», (1929) «Маклена Граса» (1933); сам грав, перекладав з німецької (переважно драми), навчав (і вивчив) цілу плеяду «березольців».  Ірина Іванівна Стешенко, корифей українського перекладацького цеху, онука Михайла Старицького, яка починала свій мистецький шлях у театрі Курбаса, згадувала, як уперше побачила його в 1916 році на сцені. Він грав Хлєстакова в театрі Миколи Садовського. Враження у неї склалося дивне: протягом вистави вона жодного разу навіть не усміхнулася. «Ревізор» йшов українською (чорносотенна преса здійняла галас – «пьеса великого русского… на малорусском наречии» – чортзнащо!); в театрі Ірина була разом із батьком. Як згадує Стешенко, «у виставі було багато смішного – чиновники, гармидер з купцями, Бобчинський та Добчинський»,  але вона стежила виключно за Садовським у ролі Городничого та за новим актором, котрий грав Хлєстакова. Грав він якось дивно, надто серйозно, не за штампом вертихвоста й джигуна. Потім вона перечитала Гоголя, його листи, й зрозуміла, що Курбас – випадково? – запропонував абсолютно нове й несподіване тлумачення цієї ролі, до того ж зовсім не безпідставне. Зала реагувала по-різному. Ірина Стешенко тоді вважала, що овації, які Курбас одержав у фіналі, перебільшені. Натомість її батько, Іван Матвійович Стешенко, людина високоосвічена, був іншої думки. «Ти ще дурна, Орько, і нічого не тямиш, - казав він. – То взагалі не така вже й весела комедія, цей «Ревізор». Провінційному акторові вигідно зробити з нього водевіль: от і шпарять, наче в оперетці. А цей галичанин грає дуже дотепно… І взагалі гарний актор – ставний, вродливий, спритний. От тільки мова…» Мова у Курбаса й справді була трохи «не наша», не наддніпрянська: виразний галицький акцент надавав його Хлєстакову чужинського звучання, він був ніби з іншої країни. В цьому, вважав батько, теж був свій сенс», - пише Ірина Стешенко.

104 роки тому народився Олекса Іванович Повстенко (1902-1973), український архітектор, мистецтвознавець. У 1918–1920 рр. – козак 6-ї Запорізької дивізії Армії УНР. Випускник Харківського інженерно-будівельного інституту (згодом був там доцентом); у 1930-х рр. – архітектор Наркомосу УСРР, у 1939–1941 рр. – член наукової ради Софійського архітектурно-історичного музею в м. Київ; у період німецької окупації Києва (1941–1943) – директор музею. За спогадами сучасників, у 1941 році врятував Софійський собор від запланованого радянським керівництвом знищення (переконав військовослужбовця, якому було доручено мінування собору, повернути назад машину з вибухівкою). У 1944 емігрував до Словаччини, пізніше – до Німеччини, де перебував у таборі для переміщених осіб у м. Ауґсбурґ; у 1949 переїхав до США, де жив до кінця життя; працював у приватній архітектурній фірмі. З 1959 року – архітектор-проектувальник архітектурної майстерні Капітолію у Вашингтоні. Помер у м. Вашингтон, похований на українському православному кладовищі у м. Саут-Баунд-Брук (штат Нью-Джерсі). Йому належать наукові та науково-популярні праці з історії архітектури Києва та України: «Київ. Альбом архітектурних пам’яток» (1946), «Наш Київ святий» (1946), «Історичні плани Києва» (1947), «Історія українського мистецтва» (ч. 1, 1948), «Катедра Св. Софії у Києві» (1954).

Повна версія сайту
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-