Останні новини


Рік після Дебальцевого: гіркий досвід

Тетяна Когутич Аналітика 17.02.2016 10:00 1476

Учасники страшних подій війни на Донбасі, названих "Дебальцевським котлом", поділилися переживаннями та спогадами

…Усі наші співрозмовники перебували на так званій Дебальцевській дузі у складі 128-ї Окремої гірсько-піхотної бригади ЗСУ разом з іншими підрозділами. Сказати, що їхні історії зачіпають за живе - нічого не сказати. Уявити, що пережили ці люди - неможливо, як і зрозуміти біль тих, хто втратив у боях рідних. Але за рік потому, крім болючих спогадів, залишається також чимало питань. Чому не було вчасної і належної реакції на численні запити військових про підкріплення? Чому допустили утворення котла? Чому не спланували вихід раніше? Чому колону тих, хто відступав, не прикрили своєю ж артилерією? І зрештою, останнє питання: хто й коли за це все відповість?..

ВОЛОНТЕРИ: ХАЙ НЕ ОБМАНЮЮТЬ, ПЛАНУ ВИХОДУ НЕ БУЛО

У пам'ять про Дебальцевський котел 18 лютого в Мукачеві місцеві волонтери відкриють фотовиставку. Її зібрали з особистих архівів бійців і з матеріалів фотокореспондентів. Запросили ветеранів, аби разом згадати ті події та пом'янути тих, хто звідти не вийшов.

Людмила Бандурчак і Степан Полторак

Волонтер Людмила Бандурчак каже, що про ці події досі важко говорити, бо багато закарпатців не повернулися з тих боїв.

- Памятаю, як у ті дні постійно тримали зв'язок із хлопцями. Отримуєш смс-ки від хлопців, що вже можемо не побачитися, а тоді найстрашніше - коли з цього ж номера телефонують. Страшно знімати слухавку, бо не впевнена, чи це дзвонить боєць, чи хтось із його телефона повідомляє про загибель.

Її колега Наталя Зотова каже, що ще більше болить, коли до тебе в розпачі дзвонять матері та дружини з благанням дати якусь інформацію про людину. А ти допомогти не можеш. І в військоматі не можуть…

Наталя Зотова

- Хай не обманюють, - каже Зотова, - що був план виходу з котла. Якби він був, не було б "покинутих" блок-постів, на яких хлопців не повідомили про відступ. Хто зміг, самотужки зорієнтувався і вийшов. А хтось - ні...

Мукачівські волонтери на той час були активним рупором бійців 128-ї, що перебувала на Дебальцевській дузі.

- Ми почали інформувати генштаб, що не вистачає техніки, ще на початку січня, - каже Людмила Бандурчак. - Люди готові були стояти, воювати, просто просили підмоги, конче треба було підсилити цей напрямок. Писали запити, делегували депутатів Тараса Пастуха та Віктора Балогу.

- З Міноборони на запити нам прийшла відповідь, що зброї у хлопців за документами досить. За документами, може її і досить було, але ми щодня говорили з командирами, які казали, що так, у них є міномет, але він потребує ремонту, а інше вже й ремонту не піддається… Командири казали, що на папері уся зброя значиться, але реально техніка несправна.

На той час поряд в Артемівську був добре оснащений склад зброї, але хлопцям її не давали, каже Людмила Бандурчак.

- Я чітко пам'ятаю день відходу, 17 лютого, майже погодинно. Знову переговори, знову якісь відмови. Ми усвідомлювали, що там перебуває 5 тисяч людей, в оточенні, а їм не дають дозвіл на відхід. О 18-й годині депутати прорвалися на зустріч із посадовцями генштабу, дозволу на той момент ще не було. А підвечір зв'язок з хлопцями в Дебальцевому вже майже пропав, ще можна було до когось достукатися по Вайберу або через інтернет Укртелекому. Зі слів хлопців, інтенсивність обстрілів була така, що неможливо було навіть говорити. Близько 21 години вечора пішов сильний тиск від громадськості. Тоді стало відомо про відхід.

За розповідями хлопців, генерал Шаптало зібрав командування, аби малювати вихід, але все одно люди хаотично виходили. Різними напрямками, хто пішки, хто на транспорті. Ми чи не першими дізналися, що бригада вийшла. Я повідомила через Фейсбук, що хлопці вийшли з оточення, від генштабу цю інформацію дали після мене через дві години. Ми думали, що після цього нагородять усіх командирів, які виводили війська. Але героя дали тільки комбригу Шапталу.

Фото: Max Avdeev for BuzzFeed News

ТОЧНОГО СПИСКУ ЗАГИБЛИХ У ДЕБАЛЬЦЕВСЬКОМУ КОТЛІ НЕМА

Олександр Русин, волонтер місії "Чорний тюльпан":

- На місця боїв у так званому Дебальцевському котлі ми дісталися у березні. Працювали там 26 днів. За той час знайшли понад півсотні тіл та решток. Їздили і збирали їх у місцях найзапекліших боїв, там, де підривалася техніка, бо при цьому гине екіпаж від вибуху снарядів. Ми працюємо за інформацією, яку нам передають про бої бійці, які вижили, чи їхні родичі, чи інші волонтери. Багато тіл не знаходимо, бо когось ховають місцеві, якщо бій був поблизу села. Інший фактор: знищену техніку забирають на металобрухт, тіла чи рештки, що залишились у ній, також пускають під прес. Ще рештки розтягують тварини - здичавілі собаки, коти, лисиці. Серед загиблих під Дебальцевим знаходили бійців 128-ї та 30-ї бригад ЗСУ. На даний момент є інформація, що ще двоє військовополонених залишаються у сепаратистів.

Фото: Max Avdeev for BuzzFeed News

Точного списку втрат особового складу в Дебальцевському котлі нема. Результати наших розвідок ми даємо в гентштаб, але поскільки місія гуманітарна, вони не мають юридичної сили. Також передаємо військовим рештки для експертиз ДНК, на впізнання зазвичай приїжджають командири, родичі. Станом на вересень минулого року ідентифікували приблизно 600 тіл загиблих у боях з часу початку військових дій на Донбасі.

ТРИ З ЧОТИРЬОХ ГОДИН ОПЕРАЦІЇ ПОРАНЕНИЙ БУВ ПРИ ТЯМІ

Олександр Данилюк, військовий хірург:

- Я прибув у ті місця 4 січня з 15-тою медротою. Десь із другої половини січня почалися сильні обстріли, уже не було лікарні в Дебальцевому, куди ми звозили поранених.

Перелом стався 9 лютого, ми тоді відправили в лікарню 7 поранених, але їх розстріляли на звичайній трасі. Так ми дізналися, що в оточенні. І з того моменту почався відлік.

Олександр Данилюк. Фото: RFE/RL

Ми працювали в умовах польової хірургії. У криївці, розмірами 4,5х2,5, висотою в 2,5 метра. Мали журнал для реєстрації поранених, там записано 95 чоловік, але то не точна цифра, бо ми не завжди встигали занотувати. Із 10-го числа працювали безперестанку, останні півтори доби часу не було навіть на те, аби вийти з криївки. У нашій бригаді лікарів було 3 анестезіологи, нарколог, начмед, фельдшер, водій та я, хірург. Але там не важила медична спеціалізація, бо були операції, у яких мені асистував водій. Коли поранених уже не було змоги вивозити, ми їх складали на стелажах прямо у криївці, штабелями. Перед відходом у цій криївці перебувало 14 медпрацівників та 26 поранених.

Одна з найважчих операцій була в останній день, 17 лютого. Мені привезли бійця зі складним пораненням внутрішніх органів, печінки. У нас на той момент уже не було потрібних медикаментів, тому наркоз йому скомбінували з того, що залишилося, аби хоч якось його приспати, у результаті три з чотирьох годин операції хлопець був притомний, усе чув. Штучне дихання робили самі, руками, кров переливали у вену ту ж, яка вилилася з черевної порожнини - з пластикового стаканчика. З Божою поміччю операція завершилася успішно, я вийшов до командира сказати, що за 10 хвилин готовий взяти наступного пораненого. А він відповів, що поранених більше не буде. Ми відходитимо на прорив.

Фото: Max Avdeev for BuzzFeed News

Почали збирати наших хворих. Це була 11 година вечора. Вирушали опівночі. Вантажили поранених на машини, знеболювали на дорогу, а також давали ампулу зі знеболювальним у руку, на випадок, якщо в дорозі сильно розболиться. Стабілізовували переломи. Також клали їм в кишеню записку для медпрацівників, що мали проводити первинний огляд у лікарні, куди їх доставлять. Майже кожнен боєць потребував повторної операції, адже у нас ні стерильних умов не було, ні ниток належних для зшивання внутрішніх органів.

Насамкінець я підійшов до Сашка Тарасюка, того самого, чию важку операцію щойно успішно завершив. Він запитав: "Ви мене залишаєте?" "Ні", - кажу. Для нього знайшли місце на кузові. Між трупами. Йому, до речі, не переробляли операцію. Рана навіть не загноїлася, хоча це такі умови - ти працюєш, а тобі на голову глина сиплеться…

За годину ми були готові. Була абсолютна тиша. Опівночі почали повільний рух. Десь через годину був перший обстріл, потім бій. Перші загиблі, поранені, до яких навіть ніхто не підходив.

Я сидів на кузові з автоматом і чув, як влучають кулі в ящики з боєприпасами, які нам слугували прикриттям. Це була така безпомічність: сидиш, притиснувши автомат, і молишся, аби куля не влучила. Ще один великий обстріл і бій стався десь о 5-й ранку. Зрештою, ми вийшли. Дивом жодного з поранених на нашій вантажівці не зачепило, усі були живі. Коли прибули, склалося враження, що весь світ чекав на нас. Ми раділи, як малі діти. Я одразу пішов у лікарню шукати поранених, яких відправив напередодні: виявилося, вони не доїхали, їх розстріляли, весь екіпаж. Із 14 чоловік лишився один.

У Дебальцевському котлі зіграла роль проблема оточення. Усі чудово знали про цей апендикс, навіть солдати рядові про це говорили - не могло такого бути, аби командування цього не знало. Вони переконували, що не допустять другого Іловайська, Луганського аеропорту. А ми не розуміли, чому не пустили по бойовиках "смерчі" чи "урагани", аби допомогти нам вийти без таких втрат. Це й досі незрозуміло.

Тому про це треба говорити. Я тезисно занотував свої спогади про ті дні, написав книгу, готую до друку. Суспільство має знати, що там відбулося. Мені боляче про це згадувати, потрібно оживляти спогади, які вже відболіли, але щоразу роблю це. Майже щодня останній тиждень телефонують журналісти - нікому не відмовляю в інтерв'ю. Хочу, аби про це знали. Бо це наша історія. Історія нашого героїзму, й одночасно - помилок, які так дорого коштують. Адже неможливо собі уявити, аби в ХХІ столітті бути в котлах, при наявності усіх цих радіоприладів, зв'язку, неможливо, аби в наш час вести окопну хірургію.

Фото: Max Avdeev for BuzzFeed News

Показово, що не нагородили багатьох хлопців, які в тих подіях проявили себе як герої. Мені було незвично бачити, як вони купують собі якісь фальшиві медалі, аби з ними прийти додому й показати сину. Так не має бути.

БУЛО ВІДНОСНО СПОКІЙНО, ПОКИ НЕ ПРИБУЛИ РОСІЙСЬКІ ВІЙСЬКОВІ

Олег Белейканич, замкомандира батареї в ракетно-артилерійському дивізіоні, мобілізувався добровольцем:

- Дебальцево - це суттєвий досвід, це ситуації, де люди можуть побачити щось більше, ніж у звичному житті.

У ті місця ми прибули на початку жовтня 2014-го. Наша батарея розмістилася в 11 опорних пунктах, звідки велися бої. Я постійно перебував у русі, їздив на ці пункти до хлопців. Із самого початку організував координацію з волонтерами, мені пригодився бусик, який вони перегнали з Польщі.

Фото: Max Avdeev for BuzzFeed News

Гаряче у нас стало вже у грудні, а з 19 січня почав втрачати людей. Помітили, що нема координації, хлопці вже бачили, що не до доброго йде. Почали підключати громадськість, пробували достукатися до керівництва через нардепів.

До кінця не було рішення, аби зберегти людей і техніку. Відхід - це був ризик комбрига.

Останні дні вже стало ясно, що відступатимемо. Велися переговори, як саме це зробити. Тепер уже розумію, що треба було йти інакше. Вирішили відступати всі разом, однією колоною. Хто міг підривати техніку - підривав, палив, намагалися максимально пошкодити.

Масової паніки не було. Пам'ятаю, що була повня, дуже ясна місячна ніч. Усі вишикувалися в довгу колону, усе це бурчало, шуміло. Ми вирішили йти пішки - зібрали цінні та особисті речі, документи. Перебігали від прикриття до прикриття. Насправді щосекунди очікував залпу - але його чомусь не було. Я розумів, що мають гатити з усіх сил - я б гатив на їх місці. Склалося таке враження, що вони дали якийсь шанс, дали нам відступити. Можливо, колись це й з'ясується, але тоді таке відчуття було.

У нас не було доброї організації, колона часом ставала в пробки, надовго зупинялися. Маршрут ми долали якимись зигзагами, його довжина - я потім по картах дивився, була 15 км, ми ж проїхали близько 60-ти.

Фото: Max Avdeev for BuzzFeed News

Причиною Дебальцевського котла був колапс у владі, так вважаю, який почався задовго до нього і триває досі. Коли 18 лютого побачив виступ Президента по ТБ, де він говорив про перемогу та організований відхід - відчуття були не з приємних. Неправда починається з того, що цей конфлікт досі називають "АТО", ми, військові, не учасники бойових дій - а якісь "атошники".

КОЛИ ПОЧУВ, ЩО МОЇ ХЛОПЦІ ВИЙШЛИ, ЗАЛПОМ ВИПИВ СКЛЯНКУ ГОРІЛКИ І ЗАПЛАКАВ

Роман Качуровський, молодший сержант, піхота:

- У найгарячіші дні боїв мене зачепило, і я ще потрапив до числа тих поранених, кого була можливість вивезти з поля бою до найближчої Світлодарської лікарні. Нас битком набили 17 чоловік, і вивозили вже не прямою дорогою, а полями, в об'їзд. У той самий день, коли нас із лікарні вивезли, її розбомбили.

Ми знали, що в оточенні, тому виходу своїх хлопців я чекав у лікарні. Як почув, що вони вийшли, залпом випив стакан горілки і заплакав.

У мене поранення було не з важких - наскрізне в ногу, поцілив снайпер. Ми стояли в Новоорловці, наш блокпост був відносно тихий. Справа в тому, що місцеві нам помагали - і продуктами, й інформацією. А поруч жила бабка-гадалка, її син воював на боці сєпарів. Перед запланованим обстрілом він телефонував і казав: "Мама, прячтесь!" Ну, й ми теж ховалися. У нас був тихий блок-пост. На териконі поблизу нього стояли два прапори - український та сєпарський.

Але тихо було лише поки не прийшли російські військові. А тоді почалися обстріли та атаки. Коректувальники у них були з місцевих: якось неправильно проінформували, сєпари промахнулись - знесли півсела. Потім жінка, що неправильно навела, ще довго бідкалась, що через неї хати розвалило, людей поранило, когось навіть убило.

Не раз думав про причини Дебальцевського котла. Досі не розумію, чому нам не дали артилерію, чому не посилили, адже ми неодноразово просили. Якби нам дали підкріплення, ми би втримали позиції, бо вони були добре розміщені. А коли стало банально не вистачати людей та пушок, а нові не прибували, ми зрозуміли, що справи кепські.

З приводу медалей, які не видали хлопцям, - а багато хто їх заслужив, тут ще грає роль така штука, як людський фактор. Хоча постфактум багато хто отримав відзнаки. Мені нагорода прийшла щойно на День Соборності.

ТАНК У СЕПАРІВ УКРАЛИ, КОЛИ СКАЗАЛИ, ЩО МИ НЕ ПРАЦЮЄМО

Сергій Кузнєв - капітан 128 ОГПБР, артилерія:

- У Дебальцевському котлі перебував у артилерії. Ми працювали по позиціях противника, штаб давав нам координати, ми вели вогонь. Нас довго не могли вирахувати, засікли, проникнувши в тил. Одразу ж по нас пішов вогонь, розгромили. Ми не могли зрозуміти, звідки вогонь, думали, стріляють танками. Тепер уже ясно, що коректування давали з сусіднього лісу, а гатили здалеку з ракетних установок. Якби на той час мали досвід, цього б уникнули.

Працювали ми на виснаження. У дні боїв, найважчих, уявіть лишень собі, хлопці заряджали 140-160 снарядів. Кожен важить 50 кг, тобто це 7,5 тонн. І це тривало 9 днів, півтора тижня пекельної праці!

Коли нас вичислили й накрили, за перші три години обстрілу я мав трьох поранених. Було вирішено переводити батарею в інше місце. Ми потрапили під Вуглегорськ, він уже був зданий, але треба було прикрити позиції своїх. Тобто, ми опинилися на передовій і фактично без брої. Самі працювати не могли, стріляли по нас, ми зрідка відстрілювалися. Але дякуючи цьому, вижив весь дивізіон.

Фото: Max Avdeev for BuzzFeed News

Курйоз із танком, що вже став притчею, трапився тоді, коли від командування почули, що ми нічого не робимо. Тоді вночі хлопці вийшли на позицію ворога й повернулися назад із танком. Я досі вдячний Богу, що ми не розстріляли своїх - спочатку не могли зрозуміти, що за танк.

Після цього нас перевели в Логвинове. Коли виходили звідти - також Бог поміг. Ми вийшли о 5-й годині, а о 9-й туди зайшли російські танки. Якби ми трохи затрималися - не зробили би проти них нічого.

У цілого дивізіону було на слуху, що нас "наверху" злили. Це чиста диверсія від керівництва - залишити без підмоги, без посилення особового складу… Потім бачив на складі ту техніку, яку ми відправляли на ремонт з поля бою, - до неї ніхто й не торкався.

25 січня був перший запит від командування, аби надали зброю, просили підкріплення. Питали своїх командирів: хоч щось буде? Вони невпевнено відповідали: так. Але нічого так і не дали. Зі мною працювали хлопці з Луганського аеропорту. Вони перші казали: якщо не вийдемо, буде другий аеропорт. Вони були праві.

Відповідальні за Дебальцевський котел - усе армійське керівництво, аж до Президента. Його заяви після виходу про "героїв" ніхто не сприйняв. Які ж тут герої, якщо ми здали позиції?

Я офіцер. Добре пам'ятаю армію до війни. Коли ставав до її лав тепер, думав, щось зміниться. Не змінилося абсолютно. Так само бояться генералів, перевірок… А вони так само в кабінетах не знають і не хочуть знати ситуації на місцях. До нас на передову керівництво приїхало один лише раз, коли не стріляли взагалі. Аби таких котлів не було надалі, потрібно поміняти всіх генералів. Там толкових - 10%. Замінювати треба офіцерами, які пройшли Донбас. Тоді будуть зміни.

Тетяна Когутич, Ужгород.

Повна версія сайту
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-