10 лютого. Пам’ятні дати
Цей день має таку назву через давній звичай, що склався в Латинській Церкві у VІІІ столітті - посипання голови попелом на знак покаяння. Попіл отримують, спалюючи пальмові гілочки, що залишилися з торішнього свята Входу Господнього в Єрусалим і освячують його. У день початку Великого посту священик посипає попелом голови парафіян у формі хреста або наносить знак хреста на лобі. У Попільну середу Римо-Католицька Церква вимагає дотримуватися такого строгого посту, як і в Страсну п’ятницю та Велику суботу (вживання тільки рослинної їжі один раз на день). В інші дні посту забороняється їсти м’ясо, але дозволені молочні продукти, яйця. Так зване «злагіднення» постів у Римо-Католицькій Церкві відбулося після Другого Ватиканського Собору (1962-1965), адже піст для християн - це насамперед час відновлення духу у молитві та виховування християнських чеснот. У період Великого посту не влаштовуються весілля та інші гучні урочистості.
Події дня:
76 років тому (1940) у Західній Україні розпочався перший етап депортацій, організований радянськими каральними органами, що охопив 220 тис. чоловік. Як відомо, за пактом Молотова-Ріббентропа, українські землі по річці Сян («лінія Керзона») було, так би мовити, «визволено»» 1939 року Червоною армією та возз’єднано з Радянською Україною у складі СРСР. Згідно з секретною постановою ЦК КП(б)У про переміщення людей, що опинилися в новій прикордонній смузі шириною вісімсот метрів, відселенню підлягало майже 5 000 дворів (це майже 23 тисячі осіб), переселенню – 17 342 двори (понад 80 тисяч осіб). Перш за все, керівництво СРСР мало на меті викорінити усі «контрреволюційні» настрої серед місцевих жителів, окрім того, депортація мала і економічні наслідки: людей переселяли переважно до Сибіру, на Далекий Схід та Північ Росії, де бракувало робочої сили. Депортовані українці утворювали спецпоселення у віддалених місцях й були позбавлені будь-яких економічних та політичних прав. За перший етап депортації, який тривав протягом 10-13 лютого 1940 року було переселено 17 206 сімей, або майже 90 тис. осіб. Протягом 1940-1941 років під різними приводами відбулися ще три хвилі насильницьких переселень.
50 років тому (1966) розпочався один з перших, найбільш гучних судових процесів над радянськими дисидентами Андрієм Синявським та Юлієм Даніелем, який пов’язують з початком другого періоду демократичного (дисидентського) руху в СРСР. Письменників звинуватили у «антирадянській агітації і пропаганді», написанні та передачі для надрукування за кордоном творів, «що ганьблять радянський державний і суспільний лад». Синявський був засуджений до семи років суворого режиму, Даніель – до п’яти. Реабілітовані у жовтні 1991 року за відсутністю складу злочину.
Ювілеї дня:
243 роки від дня народження Василя Назаровича Каразіна (1773–1842), українського вченого, винахідника, освітянського і громадського діяча, публіциста. Каразін – визначний вітчизняний просвітник. Завдяки його зусиллям було відкрито Харківський університет (1805), він відіграв значну роль у створенні Міністерства народної просвіти. За ініціативою В. Каразіна створено Філологічне товариство (1811-1818) для поширення досягнень науки, техніки та розвитку промисловості в Україні. Велику увагу приділяв історії українського народу та історії його філософії (мав намір писати працю про Григорія Сковороду). Чимало зробив Каразін і в царині науки як учений і винахідник. У с. Кручик у нього була хімічна лабораторія і метеорологічна станція (перша в Харківській губернії). Йому належить пріоритет у винаході водяного опалення, парових сушильних апаратів, у відкритті креозиту (1814), обґрунтуванні метеорології як науки тощо. Він перший запропонував встановити систематичне спостереження за зміною атмосферних явищ, організувавши мережу метеорологічних станцій. Автор цінних праць з кліматології, агрономії, селекції (вивів перший на Харківщині морозостійкий сорт абрикоса). На дослідному полі в Кручику висівалися зарубіжні сорти хліба, використовувалися різноманітні сконструйовані В. Каразіним сільськогосподарські знаряддя. Автор винаходів у галузі харчової промисловості, зокрема розробив сучасний спосіб консервування продуктів, обґрунтував ідею влаштування парового реактивного двигуна для морського корабля; винайшов засіб збільшення і прискорення видобутку селітри. В. Каразін виявив неабиякі здібності громадського діяча. За його участі у с. Кручик було створено бібліотеку, народну школу, сільську думу з широкими повноваженнями, яка надала селянам самоврядування. Звільнив своїх кріпаків від поборів духівництва і передав їм землю у спадкове володіння. Каразін був прихильником перебудови державного устрою Російської імперії на засадах конституційної монархії, виступав проти колоніальної експлуатації України. У 1820-1821 роках за критику існуючого суспільного ладу був ув’язнений у Шліссельбурзькій фортеці. Після звільнення під наглядом поліції проживав у своєму родовому маєтку у Кручику. Надзвичайно цікавим було і приватне життя Василя Каразіна (він і тут був оригіналом – одружився з 14-літньою кріпачкою, мав намір утекти з нею за кордон). Помер і похований Василь Каразін, якого іноді називають українським Ломоносовим, у Миколаєві.
130 років від дня народження Євгена Теодоровича Коханенка (справж. – Кохан; 1886–1955), українського актора і режисера, заслуженого артиста (1930). Працював у Руському народному театрі у Львові, в українських театрах Одеси, Києва. У 1922-1948 роках (з перервами) – у Київському українському драматичному театрі імені Івана Франка. Грав Возного у «Наталці Полтавці» Котляревського, Лейбу в шевченкових «Гайдамаках», Півня в «Диктатурі» Микитенка. Був першим режисером-постановником, хто втілив на сцені драму Лесі Українки «Іоанна – жінка Хусова» (1921) та драматичну поему «Одержима» (1922); двічі звертався й до «Лісової пісні» (1919, 1927) У 30-х роках активно знімався в кіно.
130 років від дня народження Гната Стефаніва (1886–1949), українського військового діяча, генерал-хорунжого.
130 років від дня народження Єжі Шанявського (1886-1970), польського письменника, драматурга. Народився в сім’ї збіднілого шляхтича. Отримав домашню освіту, вивчав літературу і мистецтво, а також агрономію у Швейцарії. Літературну творчість розпочинав як новеліст, згодом звернувся до драматургії (комедії «Негр», «Паперовий коханець», «Єва»). Дуже популярними свого часу були комедії «Птах», «Моряк», «Адвокат і троянди», п’єса «Міст». Творчі принципи Єжі Шанявського досить близькі до драматургії Чехова.
80 років від дня народження Богдана Миколайовича Гориня (1936), українського політичного та громадського діяча, народного депутата України 1-го та 2-го скликань, журналіста, мистецтвознавця, організатора самвидаву, колишнього дисидента. Брат Михайла та Миколи Горинів. Талановитий літературний критик і мистецтвознавець, Горинь у першій половині 60-х років був одним із найяскравіших представників покоління шістдесятників, про що свідчать його численні виступи у колах творчої інтелігенції та публікації того часу. Познайомившись із плеядою київської творчої інтелігенції (зокрема, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Іваном Дзюбою, Іваном Драчем, Миколою Вінграновським та ін.), організовував самвидав, передруковував анонімні публіцистичні та політичні статті. За поширення «антирадянської агітації і пропаганди» у 1965 році був арештований Львівським відділенням КДБ, а згодом і засуджений до 3 років позбавлення волі. Термін відбував у мордовських таборах, де багато зробив для консолідації політв’язнів та налагодження тісних контактів з національними групами литовців, латвійців, естонців, росіян, євреїв. Він організував передачу на волю інформації про табірні репресії, зокрема, текстів вироків, заяв т.зв. групи юристів (Левко Лук’яненко, Іван Кандиба та ін.), розповсюджував у зоні самвидав, організовував літературні вечори, брав участь у проведенні релігійних свят. Після звільнення у 1968 році працював кочегаром, муляром, будівельником. Улітку 1987 року Богдан Горинь став членом редколегії відновленого В.Чорноволом опозиційного журналу «Український вісник», вступив до Української Гельсінської Групи. У березні 1988 року в числі 19 членів УГГ підписав «Звернення Української Гельсінкської Групи до української і світової громадськости» про відновлення її діяльності. Весною 1988 року брати Богдан і Михайло Горині з ініціативи та за участю В.Чорновола розробили і на 50-тисячному мітингу у Львові 7 липня 1988 року оприлюднили «Декларацію принципів Української Гельсінкської Спілки». Українська Гельсінкська Спілка (УГС) стала першою в Україні опозиційною до КПРС організацією, яка поставила перед собою завдання ненасильницьким, еволюційним шляхом, розширюючи демократичні свободи, домогтися незалежності. Головна ідея Декларації: «Без свободи нації дійсне забезпечення свободи особи неможливе». Він був головним організатором багатотисячних мітингів і маніфестацій у Львові, створював структури УГС, Української Республіканської партії (УРП). Горинь тісно співпрацював з іншими організаціями, був членом їхніх керівних органів, зокрема, Народного Руху України (НРУ), Товариства української мови ім. Т.Шевченка, Меморіалу та ін. Богдан Горинь автор книжок, багатьох статей з питань літератури, мистецтва, психології творчості, історії, політики у періодичних виданнях. Його остання книжка «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут» претендує на отримання цьогорічної Шевченківської премії.
85 років від дня народження Томаса Бернхарда (1931-1989), австрійського письменника, драматурга, класика німецькомовної літератури другої половини ХХ ст. Автор гротескно-сатиричних п’єс «Свято для Бориса», романів «Холоднеча», «Божевілля», «Коректура», «Старі майстри», а також п’єси «Перед виходом на пенсію», мемуарів.
Роковини смерті:
125 років з дня смерті Софії Василівни Ковалевської (1850–1891), всесвітньо відомого математика, письменниці, публіцистки. Народилася у Москві, хоча походила з білоруської шляхти. Перша жінка, що отримала звання професора математики у Європі (професор Стокгольмського університету). Математичну освіту здобула у Німеччині. Автор праць з математичного аналізу (диференціальні рівняння й аналітичні функції), механіки (обертання твердого тіла навколо нерухомої точки) й астрономії (про формулу кілець Сатурна). Померла Софія Ковалевська на 41 році життя у Стокгольмі від запалення легень.
