Війна на три фронти. Ватники, вишиватники та ліберасти

Аналітика 30.01.2016 10:00 1691

«Ліберасти»: жителів Донбасу можна «перевиховати». «Вишиватники»: Донбас слід повернути силою. «Ватники»: з Донецьком слід об'єднуватися на умовах Кремля

На виставці Івана Марчука у Мистецькому арсеналі поруч з картинами метра можна прочитати його думки про життя, країну, віру. Є там і такі слова: «В Україні ніхто нікого не любить. Усі воюють з усіма. Вона у стані громадянської війни вже десятки століть».

На слова «громадянська війна» у нас сьогодні накладено табу. У нас не громадянська війна, а агресія Росії. Але Марчуком сказано це було давно. І йдеться не про день сьогоднішній, а про безперервну війну, «якій десятки століть». Звичайно, і російській агресії проти України вже чимало століть. Але ця агресія була успішною, не в останню чергу, через внутрішні чвари.

Ми відчуваємо подих цієї війни щогодини. У тролейбусах та чергах у поліклініці, на посиденьках у Шустера та антикорупційних форумах Саакашвілі. Вона відчувається у факельних ходах "Свободи" і пікетах біля судів, де судять воїнів АТО. Вона - у звичних публічних викриттях «чужих» серед «своїх», і в підкилимних домовленостях зі «своїми» серед «чужих».

«Усі воюють з усіма» - говорив митець. Це не зовсім так, але є стійке відчуття. А все тому, що кожного разу не можна чітко визначити сторони, що воюють одна з одною. І відчувається - цих сторін більше, ніж дві. У сум'ятті думок, звинувачень та істерик спливають обриси тимчасових союзів, липових героїв і потішних протистоянь. Чекаєш підступу від усіх. Як визначити: хто, з ким і за що бореться?

Відставимо убік меркантильні інтереси, війну за фінанси та власність. Це - окрема тема. Поговоримо про світоглядні відмінності. Не між заходом і сходом, не між Росією і Україною, а між українцями та українцями.

КОЛОНІСТИ, АБОРИГЕНИ, КРЕОЛИ

Кілька років тому про боротьбу і протиріччя трьох світоглядів в Україні нам розповів публіцист Микола Рябчук. Йдеться про так звану «теорію креолів». Суть її в тому, що, окрім головних учасників протистояння у країні, яка бореться за незалежність - «колоністів» (імперських підданих, які сприймають Україну як колонію) і «аборигенів» (корінне населення, яке мріє про національну і навіть етнічну державу), - існує третя складова. Це ті, хто не сприймає ідею національної держави за лекалами аборигенів, хоча й співчуває їй, але бачить незалежну Україну як уламок імперії, що імперії не належить. Носії цього світогляду - зазвичай, вихідці з середовища народу-колонізатора або ті, хто народився в Україні, але увібрав культуру та звичаї метрополії. Це щось на зразок голландців у Африці, які стали бурами і потім воювали проти англійців за незалежність. Але незалежність не якихось там зулусів, а за свою власну.

Николай Рябчук

Кого називати «креолами» в Україні - на цей рахунок були різні думки. Для когось це Володимир Гриньов, відомий на початку 90-х харківський демократ, який представляв Народну раду у президії парламенту, або лікар-дисидент Семен Глузман. Інші бачили риси «креолів» у Кучми, Тимошенко і навіть Януковича. У 2011-му (у період правління останнього) Рябчук пропонував в ім'я збереження незалежності укласти мир між «креолами» й «аборигенами». І ось на яких умовах. Перші визнають, що Україна була колонією, а Росія - колонізаторами, а отже - допускають державний протекціонізм для подолання наслідків колоніального минулого. Другі - погоджуються з політичною, а не етнічною формулою української нації, з її двомовністю і, по суті, двоетнічністью і трактують російськомовних громадян як повноцінну спільність «політичних українців», а не «блудних синів».

Цю теорію розвивали, підкріплюючи прикладами з історії Латинської Америки (Мексика, зокрема), де союз «аборигенів» і «креолів» дозволив здобути незалежність, а протистояння давало шанс імперії і оберталося кровопролитними громадянськими війнами та інтервенціями.

Ідею Рябчука розносили вщент. У ній побачили черговий поділ народу на «три сорти», а отже, неминучість зіткнення двох проектів України. «Я у жодному разі не стверджую, що ми приречені на «холодну» чи, ще гірше, "гарячу" громадянську війну»,- виправдовувався Рябчук.

І... помилився.

Громадянська війна сталася. Не на Донбасі, і не в Криму. Громадянська війна була на Майдані, і оголосив її Янукович. Ніякий він виявився не «креол», хоч і навчився кількох десятків фраз українською мовою, й сорочку та солом'яний бриль приміряв на Сорочинському ярмарку. «Креоли» з національним колоритом Лавринович, Герман, В.Олійник раптом опинилися в одному човні з найбільш упоротими імперцями і слугами колонізаторів.

Теорія розвалилася?

ПОДАТКІВИЙ, «МОВНИЙ», ЄВРОПЕЙСЬКИЙ

Те, що сталося з народом на Майдані, і найголовніше - за ті кілька місяців, що передували йому, - ще повинні пильно вивчити соцілоги. Адже щось сталося! Структура суспільства, що трималася 20 років, раптово змінилася. Якщо «податковий майдан» був денаціональним, а «мовний» - вищою мірою національним, то Євромайдан під прапорами Європи об'єднав усіх. Під стелою Незалежності удар «Беркута» прийняла на себе абсолютно нова спільність - юні українські європейці! Це саме вони зібралися днем пізніше на Михайлівській і готувалися до мільйонного походу по Хрещатику. А народжуваний за спиною княгині Ольги «правий сектор» готувався до іншого - до вуличних боїв.

Евромайдан

Чим довше стояв Євромайдан, тим пильніше ті, хто стояли, придивлялися до націонал-радикалів як рушіїв майбутніх подій. Так і сталося. Саме націоналісти загострили ситуацію, і Революція Гідності прийшла до перемоги, хоча й важкою ціною.

У найбільш складний момент на арену вийшла ще одна сила - «афганці», ті, хто з часів витівки Червонописького на з'їзді рад (з образами Андрія Сахарова) вважалися опорою імперії. Стереотипи були зруйновані.

Все змішалося. «Імперців-колоністів» розгромили й відсунули на околицю ментального простору України, впливові «креоли» втратили залишки аристократичного шарму. Чи став народ монолітним?

Весь 2014-й і половину 2015-го року ми були разом. А потім почалися розбрати. Движок знизив обороти. Роздоріжжя зустріло питанням: а куди власне рухатися? І це було дивним, тому що головний подразник громадянської війни в умах - «колоністи-імперці» забарикадувалися десь в Криму і на Донбасі, або втекли у Ростов. «Аборигени», що перемогли і залишилися наодинці самі з собою, та «креоли», що приєдналися до них, перемішалися і... розділилися на нові групи. І кожна з них виклала свої козирі на стіл.

ЛІБЕРАЛИ, МОДЕРНІСТИ, КОНСЕРВАТОРИ

Тему цих нотаток навіяло есе поетеси і культуролога Євгенії Більченко. Вона простудіювала праці Умберто Еко, Мартіна Бубера та Жана Бодрійяра і дійшла висновку: в Україні зараз існують три основні світоглядні групи - відповідно ліберальної, модерністської та консервативної ідентичностей.

 Евгения Бильченко

Щоб було зрозуміліше народу, умовно назвемо їх «ліберасти», «ватники» і «вишиватники». Саме такі ярлики приклеїли їм вороги. А вороги - вони спостережливі.

Хто такі «ліберасти» (вони ж «толерасти», «гейропейці»), добре знають націоналісти Західної України. Це послідовні, без застережень прихильники європейського вибору та західних цінностей - свободи, прав людини, толерантності. Вони не сприймають насильства, найменших ознак тоталітаризму і авторитаризму. А лають їх націоналісти-«вишиватники» за такі гріхи як пацифізм, лояльність до ЛГБТ, мультикультуризм.

Самі «вишиватники» («нацики», «свідоміти») - прихильники традиційної міфології українського суспільства як суспільства історичної травми, прихильники права на національне самовизначення, войовничі націоналісти. «Ліберасти» жахаються від їхньої схильності у всіх бідах звинувачувати інородців, а сьогодні - і від звички вирішувати проблеми стріляниною з гранатометанням.

Захарченко, Кобзон

Тепер про «ватників» (вони ж «совки»). Домовимося називати таким ім'ям не росіян-путіністів, не бандитів, які воюють на боці Плотницького та Захарченка, ті - «сепари», зрадники й найманці. Йдеться про інших - хто за цілісну Україну, але бачить її майбутнє по-своєму. Більченко прив'язала їх до «модерної ідентичності».

Де, здавалося б, «ватники», а де - «модерн»? Тут потрібно усвідомити дві речі. По-перше, давайте перестанемо вважати всіх тих, хто голосував, скажімо, за Кернеса, тупими, безмозкими рабами «руського міра». Харків завжди вважався одним із центрів української науки, містом інтелектуалів. І не тільки Харків. Вчені, технарі, лікарі, які вимушені бігти з Лугандона в інші міста України, показали високий рівень професійних знань і кваліфікації. Це перше. А, по-друге, цей високий рівень ерудиції та навичок зовсім не означає автоматичного прийняття нашого світогляду.

Семюел Хантінгтон, автор «Зіткнення цивілізацій», називав два можливих напрямки інноваційного розвитку суспільства. Перший - це «вестернізація», коли, засвоюючи науково-технічні досягнення Заходу, суспільство приймає і його філософію, закони, і правила життя; другий - «модернізація», коли ці досягнення намагаються прищепити на підщепі традиційних, часто нерозвинених, феодальних і навіть племінних суспільних відносин.

Саудовская Аравия

Типовий приклад - Саудівська Аравія, країна найбільш передових технологій і найбільш заможних громадян. У ФБ ходить цікавий пост про те, який там рай для життя: «Зарплата медсестри - 10 000 $. За кожного новонародженого виплачується 70 000 $. Нареченим дарується 64 000$ на покупку квартири....» Згадали? Адже, згідно з Вікіпедією, це країна, яка займає 130-е місце у світі з 134-х за рівнем ущемлення прав жінок. Це єдина країна у світі, де жінкам заборонено водити машину. Тут панують дикі у нашому розумінні звичаї, коли дівчаток видають заміж у будь-якому(!) віці. І тому подібне.

«Модернізований ватник» щиро вірить у те, що колишня радянська, а нині російська система виробничих і суспільних відносин дозволяє досягти американського рівня добробуту. І в цьому його відмінність від «вишиватника» та «лібераста». «Ватники» - згодні жити у незалежній, процвітаючій Україні, але ніколи не покладуть за неї своє життя.

МИРИТИСЯ, БИТИСЯ, РОЗПЛЮВАТИСЯ

У цих трьох груп різні, а часто й радикально протилежні погляди на українські проблеми. Наприклад, на те, як бути з «особливим статусом» Донбасу?

«Ліберасти» щиро вірять, що жителів Донбасу можна «перевиховати» у європейців (треба тільки «просвітити»), а якщо не вийде - віддати Росії, як зайвий при просуванні до Європи баласт. «Вишиватники» вважають, що Донбас треба повернути силою, а якщо не вдасться, оточити колючим дротом, і «нехай загинається». «Ватники» впевнені - з Донецьком треба об'єднуватися на умовах Кремля, а якщо не вдасться, змінити владу, щоб нова змогла домовитися.

«Ліберасти» хочуть ліберальної економіки, «вишиватники» - державного протекціонізму, «ватники» - держкапіталізму монополії «червоних директорів».

«Ліберасти» лають владу за повільне просування в Європу і зрив реформ, «вишиватники» - через засилля у ній іноземців та роботу «на Путіна», «ватники» - за «тарифний геноцид» і зубожіння населення на догоду МВФ.

Кучма, Саакашвили

«Ліберасти» хочуть бачити лідером умовного Саакашвілі, «вишиватники» - умовного Яроша, «ватники» - умовного Кучму.

Звичайно, всі ці погляди яскраво виражені тільки у крайніх проявах - Кернеса з Ахметовим, «полум'яної» Фаріон та організаторів «гей-парадів» у Києві. У центрі цієї тріади все вкрито туманом. Великі політичні партії, щоб зібрати електоральний врожай, намагаються догодити і вашим, і нашим. А тому замішують з несумісних продуктів таке вариво у своїх програмах і кадровій політиці, що у нормального суспільного організму стається гостре нетравлення.

Тимошенко, Ляшко

Радикал Ляшко «на ура» йде у «вишиватніків», але подобається й «ватникам». Тимошенко - дивовижний мікст «ватників» і «ліберастів», «Самопоміч» - «ліберастів» і «вишиватників». А дві головні парламентські партії примудрилися набрати різношерсті команди з усім спектром поглядів. Причому, частка «ватників» у них зашкалює. Звідси бурління, «тушки», «зрада» і бунт на кораблі. Звідси коаліція - як вінніпухівський мед у горщику: він нібито є, і водночас - його немає!

Невизначеність підігрівається самим суспільством, яке зачаровується персонами, не знаючи й не відаючи, куди вони суспільство збираються вести. Нерозуміння викликає підозри, підозри - ненависть.

Ось тут би й час згадати про мирний договір, запропонований свого часу Миколою Рябчуком. Тільки не між «аборигенами» і «креолами» - сьогодні обриси цих груп стерлися і стали неактуальними. На Майдані було укладено інший договір, хоч і неписаний, між прихильниками національної ідеї і прихильниками України як частини Європи, «вишиватниками» та «ліберастами». Чому б його формально не закріпити?

Владимир Путин

Цей союз дуже не подобається Кремлю, тому що він відриває Україну від «руського міра» назавжди. Росія все робить для того, щоб його зруйнувати. Путіна влаштує будь-який інший варіант. Чому б, наприклад, «ватникам» не об'єднатися з «вишиватниками» на грунті ненависті до геїв, мусульман і євреїв або в очікуванні «сильної руки»? Або «ліберастам» - з «ватниками» проти спільного ворога - радикального націоналізму з його екстремістськими методами? Не важливо, хто з ким: головне розколоти існуючий союз!

Звідси і дві головні теми, якими переймається російське ФСБ-ТВ: «третій майдан» і гей-паради.

ХИЖАКИ, ЧУЖІ, ІНШІ

Нам здається, що такий розкол неможливий. Але з кожним кроком у бік Європи різниця світоглядів буде відчуватися все виразніше. Ліберали, відірвавшись від Росії, все частіше будуть бачити у національному гальмо на шляху об'єднання у європейській сім'ї, націоналісти - неминуче поповнять ряди євроскептиків. І все одно, цей союз треба пронести по життю непорушним. А для цього - знизити градус протистояння.

Як?

По-перше, потрібна визначеність. Коли політичні сили навчаться публічно артикулювати свою приналежність до конкретного світогляду і перестануть говорити про абстрактне благо, коли їхні прихильники визначать свою ідентичність - ліберасти вони, ватники чи вишиватники, тоді вони перестануть відчувати себе обдуреними.

І, по-друге, нам треба вивести боротьбу світоглядів з патерну війни, придуманого у свій час Леніним і відшліфованого Сталіним. Ідейно інший повинен перестати бути «ідейно чужим».

І йдеться не лише про припинення війни між «ліберастами» й «вишиватниками». Треба зробити так, щоб «ватники» перестали сприймати те, що відбувається, як свій «останній смертний бій».

Слово «чужий» нам взагалі треба забути, оскільки у нашій країні воно буквально просякнуте сакральним страхом і ненавистю. У відомих блокбастерах - «Хижаки» безперечно симпатичніші нам, ніж «Чужі». І це при тому, що другі вбивають людей, щоб прогодувати потомство, а перші - виключно для розваги. Просто й ми самі - хижаки. А від чужого - не зрозуміло, чого чекати, і древній інстинкт підказує: позбався його.

Ми виберемося з цієї трясовини, коли підемо в оцінці поглядів одне одного від сакрального - до раціонального. Нам не можна залишатися «чужими». І повне розуміння тут не обов'язково, важливо прийняти можливість «інакшості».

Нормальна західна людина, хоч як їй було б гірко й складно, не бачить у тих, хто на неї не схожий, скажімо - у сирійських біженцях, чужих. Для неї всі земляни - «свої» за визначенням. А можливо, і всі мешканці всесвіту.

Вони лише трохи інші.

Євген Якунов, Віктор Мішковський. Київ.

Повна версія сайту
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-