Філарет, Патріарх Української православної церкви Київського патріархату
До нас у Володимирський собор перейшло багато вірян із Лаври
Інтерв'ю 06.01.2016 10:00 4330
  •  
  •  
  •  

Люди віруючі, коли аналізують новітню історію Церкви, схильні до жанру альтернативної історії. Надто коли думають про церковне розділення, вони ставлять собі запитання, що було б, якби... Сьогодні ми точно знаємо відповідь на одне запитання з тих численних "якби"... Якби не патріарх Філарет з його мрією та непокірністю, Україна втратила б шанс на власну Помісну Церкву, а частина української пастви не мала би грунту, на якому будується єдина Церква, а може навіть більше - не мала б грунту для власного заспокоєння після моральних травм, які отримала від Московського патріархату. Напевно, саме тому патріарх Філарет залишається частим гостем ефірів, улюбленцем преси. Напевно тому про це сокровенне родинне свято Різдва нам хочеться поговорити саме з ним.

 - Ваша Святість, Вам приписують таку фразу: "Любов без правди - слабкість. Правда без любові - жорстокість".

- Ці слова належать не мені, а преподобному Ісідору Пелусіотському. Я лише їх запам'ятав і цитую. 

- Мені здається, що наші еліти так і не навчилися говорити мовою правди. Як ставиться Церква до таких понять, як брехня з необхідності, до можливості допустити меншу брехню, щоб уникнути більшого зла?

- Справа в тому, що і мала брехня є неправда, і велика брехня - неправда. Тому гріх і малий - є гріхом, і великий - є гріхом. Тільки різниця між ними: той великий, а той малий. Так і різниця між малою брехнею і великою тільки в розмірі, а за якістю, сутністю одне й інше належать до неправди. Наша проблема полягає в тому, що у нас в основу суспільного життя в багатьох речах закладена неправда. Неправда в тому, що у нас є закони несправедливі: або створені, або використовуються для окремої групи людей, для їхнього збагачення, для утримання влади. Неправда і в тому, що закони не виконуються. Неправда і в тому, що суди у нас дуже часто несправедливі. Всі знають, як суди виносять рішення в залежності від того, хто скільки заплатив. Неправда управління виявляється у великому соціальному розшаруванні - величезній прірві між небагатьма надзвичайно заможними і багатьма незаможними. А для того, щоби суспільство добре існувало і був спокій, потрібна правда, справедливість в суспільному житті.

- Як Ви вважаєте, чи не потрібно було би знову для політиків запровадити присягу на Біблії?

- Справа в тому, що можуть і на Біблії присягати, а потім цю присягу порушувати. Зараз депутати, державні службовці, судді складають присягу?

- Складають.

- Складають на вірність Конституції. А в Конституції сказано, що ми несемо відповідальність перед Богом і перед народом, перед Україною. Якщо ви несете відповідальність перед Богом, то чому ви порушуєте правду Божу? Ви ж присягу даєте. Якщо вони порушують присягу на вірність Конституції, то і присягу на Біблії також порушуватимуть. Але нехай знають, що за порушення всякої присяги є відповідальність перед Богом.

- Ми з вами говоримо перед Свят-вечором. Я натрапила на соціологічне дослідження, яке каже, що у багатьох країнах Європи Різдво перетворюється на нагоду поїсти, мати кілька вихідних, отримати подарунки. У Вас нема відчуття, що ми щось втрачаємо, так і не набувши?

- Різдво Христове в Україні святкується як релігійне свято, це очевидно. Але Різдво Христове перетворилося і на народне свято. І тому Різдво Христове - це подарунки, це святкові обіди, це колядки. Оце стає звичаєм народним. А релігійна основа Різдва Христового зовсім інша. Вона не у подарунках, а в тому, що Син Божий - Бог, Творець світу, став людиною для того, щоби визволити людину від гріха і від смерті. Бо людина сама подолати в своїй природі гріх і смерть не може. Тому потрібно було Богові стати людиною, щоби подолати в людській природі гріх і смерть. Тому в колядках, які народ співає, сказано: "Ой, радуйся земле - Син Божий народився". Чому земля повинна радіти, тобто людський рід чому повинен радіти? Бо народився Син Божий. Для чого Син Божий народився? Для того, щоби людський рід спасти від гріха і від смерті. Оце є основа свята Різдва Христова - нагадування кожному про спасіння і вічне життя, про відповідальність за духовне життя.

- Я завжди вважала, що люди, які пішли в радянський час до семінарії - незвичайні. Як Ви вирішили стати священиком?

- Я навернувся до Бога через смерть батька. Смерть батька була поштовхом до питання, чи Бог існує, чи не існує. Якщо Він не існує, як нас вчили тоді в школі, то зі смертю людина перетворюється в небуття, просто зникає. Тому, якщо це правда, що людина перетворюється в небуття, то мого батька немає. Бо він загинув на фронті, на війні. А як же немає його, коли я його люблю? Кого я люблю - не існуюче? Хіба можна любити не існуюче? Не можна. А якщо я люблю, і це реально я люблю, то любов засвідчує, що батько і після смерті повинен існувати. Якщо він існує, значить є вічне життя. А якщо є вічне життя, то є і Бог, якому я повинен служити насамперед, а не земній владі, яка Його заперечує. І ось оце переконання мене привело до того, що я поступив в семінарію, потім в академію і став священнослужителем - бажання служити Богові.

- Я колись говорила зі священиком із Заходу. Він казав, що пострадянські країни після радянської влади переживають захоплення вірою та Церквою, але Європа це також переживала. А зараз там церкви порожні. Як Ви думаєте, чи можливе таке, що ми переситимося Церквою, втратимо інтерес до неї?

- Я з ним не згоден. Не треба забувати, що в історії діє не тільки людина, а діє і Бог. Бог, який прийшов на Землю спасти людину від гріха. І незважаючи на те, що в християнстві є відступлення від християнських ідеалів, від християнського способу життя, - перемогти християнство означає перемогти Бога, Христа Спасителя. Можливо перемогти Христа Спасителя?

- Ні.

- Так, не можливо. І тому християнство перемогти не можливо. Християнство є і буде існувати до кінця історії, до кінця світу. Так, воно буде терпіти випробування, буде відступлення, але переможеним не може бути. Тому що зло ніколи не переможе добро.

Колись в радянський період чиновник мені казав: у 1980-му році ми вступаємо в комунізм, і місця Церкві в комунізмі не буде. Я цій людині сказав, що якщо буде комунізм, то Церква буде існувати і при комунізмі. А він сказав: "Ні. Ми вас зараз терпимо, а тоді терпіти вас не будемо". Я сказав: якщо ви не будете терпіти нас, віруючих, то тоді комунізму не буде, а Церква буде. Бо Христос сказав: Я побудую Церкву і ворота пекельні її не подолають.

- А що сказав він?

- А він нічого на це не міг мені сказати. І як бачите, після відступлення радянського часу наступило навернення. Я маю надію, що і в Європі так буде - пусті храми ще наповняться. А якщо і України торкнеться відступлення - то це теж буде тимчасово. В історії так було не раз.

- Запитання про церковну історію. Мені колись написав монах з одного північного монастиря Росії. Він чистою українською мовою подякував мені, що я обстоюю єдину Помісну Церкву, а коли я запитала, звідки він знає мову, то почула таке. Мовляв, його відправили на правах послуху з України до Росії. Я подумала: чому такий послух? Українські монахи мають спасатися на півночі Росії, а монахи - громадяни РФ проповідують тут "руський мир".

- Це давня традиція. В історії був період, коли після угод Богдана Хмельницького Україну приєднали до Росії, і утворилась єдина Російська імперія. Тоді почалась боротьба за Церкву і Київську митрополію, яка 700 років знаходилась у підпорядкуванні Константинопольського патріархату. Зрештою її незаконно приєднали до Московського патріархату. А коли приєднали, то Москва направляла єпископів-росіян в Україну, а українських єпископів, монахів, богословів відправляли в Росію, на Північ чи в Сибір для того, щоб займались місіонерською діяльністю.

- Серед чукчів і евенків, серед тих язичницьких народів?

- Так. І тому Інокентій Іркутський, Іоанн і Павло Тобольські та багато єпископів, які стали святими, Церква їх канонізувала, - вони з України, закінчили тут Києво-Могилянську академію, а їх єпископами поставили туди. Наприклад, Димитрій (Туптало) Ростовський народився в Макарові Київської області, а його зробили єпископом і поставили в Ростов у Росії, і він там виконував свої архіпастирські обов'язки, і Житіє святих переклав. А сюди навпаки, направляли росіян для того, щоб тут російську мову і звичаї запроваджувати в життя, бо з того часу в храмах стали проповідувати російською мовою, і навчання велось у церковно-парафіяльних школах теж російською мовою. Така була загальна російська політика. І в часи Російської імперії, і в часи Радянського Союзу багато духовенства з України посилали по всій Росії. 60 відсотків священства за радянські часи були українці, вихідці з України. Вони служили і в Україні, і багато з них служили і в Росії. І зараз багато українців єпископів і священників служать в Росії.

Як приклад, понад 150 років, від 1799 р., на Київській кафедрі не було архієрея-українця, лише росіяни. А першим митрополитом Київським українцем став я, у 1966 р.

- Кожного разу, коли Різдво святкують через тиждень після Нового року, люди думають: чи не пора переводити Церкву на новий календар та святкувати народження Боголюдини 25-го грудня?

- Питання календаря обговорювалось на Всеправославних нарадах, і всі учасники наради, тобто представники всіх Православних Церков, погоджувались з тим, що Юліанський календар відстає від астрономічного календаря. Сходилися на тому, що Церква погоджується перейти на новий астрономічний календар. Але народ не сприймає цього. І в 1920-ті роки Російська Церква перейшла на новий стиль, але народ не прийняв. На Різдво Христове 25 грудня в храмах людей не було, а 7 січня, ніби у будній день - храми повні. Що це означає? Коли Церква побачила, що народ не сприймає, тоді відмовились. А в Грецькій Церкві стався розкол через календар, і він триває досі. Тому якщо питання календаря не викликатиме розділення в самій Православній Церкві в Україні, якщо люди віруючі це приймуть - то так і буде. А якщо ні - то буде як сто років тому: можна запровадити, а потім доведеться скасовувати.

- Є думка, що коли Ви дозволяєте переходи парафій з Московського патріархату до Київського, то закладаєте міни між нашим майбутнім між'юрисдикційним діалогом, що вам завжди будуть пам'ятати що "ви забирали наші приходи, не домовлялися".

- Це не так. Ми виступаємо за діалог, а нинішнє керівництво Української православної церкви Московського патріархату не хоче з нами вести діалог. Мета цього діалогу - створити в Україні єдину Православну Церкву, Помісну Церкву, незалежну від Московського патріархату. Вони на це не йдуть.

Тепер Господь показав, яка Церква з українським народом, а яка Церква не підтримує український народ. Саме Церква як інституція, а не ті чи інші клірики та миряни. Це бачать віруючі в Україні і тому виходять зі складу Московського патріархату та приєднуються до Київського патріархату. В Києві, в обласних центрах, в районних центрах, там, де є храми і Київського патріархату, і Московського патріархату, це відбувається безболісно. Там як правило ніяких конфліктів немає, але перехід відбувається - люди полишають храми Московського патріархату та йдуть до нас. Знаєте, як багато людей почали ходити до нас до Володимирського собору, підходять після служби до мене та кажуть російською: "Спаси Вас Господи, ваше Блаженство".

- Це точно наші з Лаври, ми так до Блаженнішого Володимира зверталися. Ми не звикли використовувати звернення "Святійший".

- От навіть з цієї деталі я бачу, що вони прийшли з Московського патріархату. Але повернемося до переходів парафій. У селах, де один храм, громада Московського патріархату, бачачи неправду московську, коли їхня Церква не підтримує Україну, а підтримує "руський мир", - тоді люди з цієї громади не хочуть вже належати до цієї Церкви, намагаються вийти громадою зі складу Московського патріархату і перейти в Київський патріархат. При цьому кілька людей цієї парафії залишаються вірними Московському патріархату. Ось у таких випадках починається боротьба не Київського патріархату з Московським патріархатом, а починається боротьба віруючих Московського патріархату з віруючими Московського ж патріархату, боротьба серед самої громади, серед жителів одного цього села. Не Київський патріархат з Московським бореться, а борються самі колишні вже віруючі Московського патріархату за право на відокремлення від Московського патріархату. І храм хочуть не віддати Московському патріархату, а зберегти за своєю громадою, бо вони його побудували чи реставрували, це їхній храм, громади, а не Московського патріархату. А невелика частина, яка залишається за МП, вона залучає до себе і духовенство, і різні сили, які приїжджають в село, і починається боротьба.

- Так званих тітушок використовують, семінаристів залучають.

- Так. Тобто боротьба іде не між Київським патріархатом і Московським, як про це останній заявляє, а боротьба йде віруючих Московського патріархату колишніх з віруючими того ж Московського патріархату, але лояльними йому. Боротьба через храм. А там, де є не один храм, там все мирно. От як у Києві - з Лаври перейшли у Михайлівський монастир чи Володимирський собор, і боротьби ніякої немає. А ось у тій же Птичі на Рівненщині - там залишилась невелика частина прихильників МП, яка бореться за те, щоби храм належав їм. Їм запропонували служити почергово, в різні години, а вони відмовились від цього.

Ви правильно сказали, що заради майбутнього єднання не потрібно зараз розпалювати ворожнечу. Тому ми постійно виступаємо проти різних провокацій, проти підбурення до погромів храмів МП і таке інше. І ми постійно пропонуємо діалог, від якого МП так само постійно відмовляється.

Ми тим парафіям, які переходять, де є конфлікт, пропонуємо залагоджувати його почерговим служінням. Але не може бути так, що закон передбачає право громади на перехід, і більшість громади, переважна більшість, хоче перейти, а меншість - не хоче, і ця меншість нав'язує більшості свою волю щодо храму. Бо Московський патріархат і в особі своїх керівників не хоче єдності, і віруючим, які хочуть єдності, перешкоджає. Нехай не думають, що так вони досягнуть успіху: хочуть керівники МП чи не хочуть, а об'єднання буде, бо така воля Божа, так наставляють канони, щоби кожен народ мав свою Помісну Церкву, і так хоче віруючий народ. 

Московський патріархат в Україні зараз є, але в майбутньому його тут не буде, тому що відбудеться об'єднання в єдину Церкву Українську. Це буде обов'язково!

- Що б ви могли сказати священикам Московського патріархату, які хочуть єднання?

- Їм треба знати правду: Київський патріархат є і буде, а Московський патріархат в Україні зараз є, але в майбутньому його тут не буде, тому що відбудеться об'єднання в єдину Церкву Українську. Це буде обов'язково! А для того, щоби це відбулося безболісно, зараз треба не ворогувати, бо вороги не об'єднуються, а об'єднуються ті, хто люблять. Тому наша позиція - треба любити і духовенство, і єпископат, і віруючих Московського патріархату. Але це не означає, що любити - це говорити тільки приємні речі. Любов повинна бути у єдності з правдою, і коли ми критикуємо, викриваємо Московський патріархат у неправді, в діях проти України та за "русский мир" - то це теж вияв любові. І нехай вони на нас за це не ображаються, а нехай виправляються - не заради того, що ми так говоримо, а тому, що треба жити за правдою.

- Не завжди у ваших виходить, до речі. Я колись була у вас в храмі, теж на Московський патріархат стільки всього почула.

- Я не кажу, що у нас всі ідеальні, а в МП всі погані. Гріх діє всюди, і Бог діє всюди. Якщо наші чинять неправду - теж нехай виправляються! "Не ворогувати!" - це наша тверда настанова, бо не ворогувати - це вже перший крок. Не примножувати зла, перемагати зло - добром, пам'ятати слова Писання, що гнів людський не творить правди Божої, не мститися за завдані Московським патріархатом образи, а віддати відплату на волю Божу - тоді об'єднатися буде легше. Але і не відступати від правди, бо справжній мир може бути лише на основі правди, а з неправдою треба боротися, як і Христос боровся, викривав і фарисеїв, і книжників.

Щодо об'єднання, то треба всім знати, що коли духовенство і єпископи Московського патріархату будуть переходити в Київський патріархат - вони нічого не втратять, тому що будуть керувати тими ж парафіями і тими ж єпархіями, з якими вони прийшли в Київський патріархат.

- Не втратять - це слово патріарха?

- Це слово патріарха. Ми зацікавлені в цьому.

- Скажіть, мені розповідали, що під час бунту в Лаврі, коли на Вас тиснули, Вам наснилося, що преподобні Антоній та Феодосій пішли з Лаври?

- Так, був такий сон. Але не мені, а монаху Києво-Печерської лаври, який розповів тоді мені, що бачив уві сні преподобних Антонія і Феодосія. Вони вийшли із Ближніх печер і пішли в сторону колодязів, вниз. Коли той монах звернувся до них, то преподобний Антоній і каже: "Ми ще повернемося сюди, в печери". Тоді подумав: "За ними піду і я".

Так Москва зажди діє: війну називає миротворчістю, чуже - оголошує своїм. За однаковим принципом у 1992 р. вони Лавру "захищали" від канонічного Предстоятеля, а у 2014 р. - Крим і Донбас від України

- Але чим було Ваше рішення піти продиктоване?

- Я, як Предстоятель, мав резиденцію на Дальніх печерах, в 49 корпусі. Саме при мені у 1988 році Лавра була передана Церкві, я відремонтував Аннозачатіївську церкву, відремонтував Хрестовоздвиженський храм і триповерховий корпус на Ближніх печерах. Я відремонтував майже зруйнований 49 корпус, відбудував новий корпус для духовної семінарії. Це все я зробив до 1992 року. Це все було влаштоване мною за кошти Церкви. І я мав там у 49 корпусі резиденцію, яку захищали від захоплення промосковськими силами. Але тоді був мером Києва Іван Салій. Коли ми 49 корпус захищали від тих, хто був за Московський патріархат, то Салій направив спецпідрозділ міліції і нас звідтіля вигнали. Таким чином нас силою із Лаври вигнали, не дали нам захистити цей 49 корпус. А потім, щоби виправдати себе, промосковські монахи завили, що це нібито вони, ті що захоплювали - насправді захищалися від захоплення. Отак я змушений був піти з Лаври.

Далі ті сили хотіли усунути мене і з Володимирського собору, і з резиденції цієї, на Пушкінській. Теж казали, що я їх "захопив", а вони хочуть їх "звільнити". Так Москва зажди діє: війну називає миротворчістю, чуже - оголошує своїм. За однаковим принципом у 1992 р. вони Лавру "захищали" від канонічного Предстоятеля, а у 2014 р. - Крим і Донбас від України.

- Я зараз буду писати матеріал про рішення, які могли б допомогти повернути Лавру державі. Що ви думаєте про це?

Лавра буде українською, але треба потерпіти. Українська Церква світовим православ'ям буде визнана обов'язково

- Лавра буде українською, але треба потерпіти. Потерпіти. Бо Українська Церква світовим православ'ям буде визнана обов'язково, і тоді всі вони приєднаються до цієї Церкви Української, у кого ще совість не спалена до кінця служінням неправді. І тоді Лавра буде нашою, українською. Бо зараз вона є державною власністю, але керують нею ті, хто служать не Україні, а "руському миру".

- Скажіть, деколи окремі аналітики пишуть, нібито Ви будуєте Церкву, яка хвора на радянщину, що Ваш досвід, ієрархів - такий радянський, і він переноситься на церковне будівництво?

- Ви бували на наших святкуваннях і бачили, що з нами українська, патріотична інтелігенція вся. Нас підтримують патріотичні сили, нас приймають і волонтери, і добровольці, і армія. В діаспорі українській, особливо зараз, авторитет нашої Церкви великий. В Європейському Союзі, в США, у Канаді державні діячі з повагою ставляться до нас. Хіба таке було би можливим, якби Київський патріархат будувався за радянськими зразками?

Та й ці мірки до Церкви не можна застосовувати. Церква належить Христу, і у цьому вона незмінна. Вона існує два тисячоліття - одна і та ж Церква Христова. Але існує в різних умовах і в різних державах. Існувала, коли був устрій рабовласницький, феодальний, при соціалізмі існувала, при різних імперіях існувала. Умови зовнішні були різні, а місія Церкви одна і та ж - вести людей до спасіння, до очищення від гріхів, до життя вічного. Оце є місія. І бути завжди з народом.

Існувала Церква в радянські часи - підпорядковувалася законам радянської влади. Але проповідувала віру, очищала гріхи, утверджувала віру в народі, звершувала таїнства, хрестила людей, молилась за людей. Молилась, хоч умови були обмежені. Тепер в умовах незалежної України ми маємо свободу. Ми маємо можливість ту, яку ми не мали за радянських часів. Ми вільні сьогодні, від держави не залежимо, як було, але ми по відношенню до держави знаходимося в партнерських відносинах. Тобто в чомусь держава потребує нашої підтримки, моральної. А в чомусь ми потребуємо державної підтримки: це закони, які нас стосуються, зовнішня сторона життя церковного, будівництво храмів і т.д.

А коли кажуть, що наша Церква нібито хвора на радянщину, а я знаю, хто так любить казати, - то це лише для самовиправдання. Щоби виправдовуватися тим, хто називає себе українцем, патріотом, на словах виступає за єдину Церкву, але єднатися з нами не хоче. І з нами не єднається, і без нас нічого серйозного зробити не може, а більше виступає із гучними заявами. То ось такі, щоб себе виправдати від звинувачень у хворобі, на яку на жаль ми, українці, часто хворіємо, "де два українці - три гетьмани", - ось такі звинувачують, кажучи про радянське.

- Скажіть, мені вчора потрапила у Фейсбуці на очі фотографія, де Ви обнімаєтесь з Блаженнійшим Володимиром. Це була Ваша чи не єдина зустріч, де ви обнялися.

- Це було у 2013 році. Він тоді вже зрозумів, що пішов не тим шляхом, і що нам треба єднатися. І тому він виступав за діалог з Київським патріархатом. При ньому ми цей діалог почали.

- Я думаю, що Блаженнійший тоді не міг вчинити інакше.

- У 1992 р. він зробив велику помилку, і він за цю помилку страждав. Але як я побачив, він зрозумів, що пішов не тією дорогою. І тому у нас взаємовідносини в останні роки його життя вже були добрими. Свідченням цього і є та фотографія.

- А зараз Ви готові взяти дітей Блаженнійшого як своїх духовних чад? Немає у Вас недобрих почуттів через те, що вони були з ним, а не з Вами?

- Для мене всі православні вірні в Україні - мої. Вони всі мої, тому що я був з українською паствою православною в тяжкі роки, в радянські. Тоді я був з нею, і коли Україна стала незалежною - не полишив її, не злякався і не думав про своє спокійне життя, а служив і служу Церкві, як мене Бог покликав і Церква обрала служити. І до митрополита Володимира я не маю ні гніву, ні образи, і все простив, що було ним зроблено неправильно, від серця простив. І маю надію, що і Бог його простив та через страждання, понесені ним тут, які він ніс смиренно, достойно - прийняв до Себе.

Мене Бог покликав і Церква обрала бути Предстоятелем Української Православної Церкви. Тому вся українська паства це - моя паства, я за неї несу відповідальність. А ті, хто відійшли від єдності церковної, теж повинні прийти до єдиної Помісної Церкви. І вони прийдуть.

- Ми говоримо з вами на початку Нового року і перед Різдвом. Про що ми маємо в цей рік молитися особливо?

- Я хочу при цій нагоді привітати всіх християн і весь український народ з Різдвом Христовим. Нагадати, що Бог любить людський рід. Заради нього Він став людиною, щоб спасти нас від гріха і смерті. І тому Він допоможе нам очиститися від неправди, від корупції. Допоможе нам подолати агресора, досягти справедливого миру. Щоб Україна була щасливою, достойною державою. Саме про це - про перемогу правди в нашому власному житті, в житті суспільства і держави, про справедливий мир для України - наша молитва.

Лана Самохвалова, Київ

Повна версія сайту
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-