3 грудня. Пам’ятні дати

Григорій Савич Сковорода (1722-1794) народився в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині, в сім’ї малоземельного козака. В 1734-1753 рр. з перервою навчався в Києво-Могилянській академії. Протягом кількох років (1741-1744) обдарований юнак був співаком придворної капели в Петербурзі. Потім знову навчався в Академії, а в 1745 виїхав до Угорщини (1745-1750). На початку 1751 році викладав поетику в Переяславській семінарії, де розробив курс лекцій, згодом заборонений місцевим єпископом. Після звільнення з семінарії Сковорода знову вчився, а потім був домашнім учителем. З 1759 року він працював на посаді викладача в Харківському колегіумі, але через вільнодумство і сутички з наставниками колегіуму знову був змушений залишити улюблену педагогічну роботу. В 1768 Сковороду востаннє запросили викладати у додаткових класах при Харківському колегіумі, де він прочитав власний курс лекцій з етики. Та, оскільки просвітительська концепція моралі у Сковороди розходилась з офіційно-церковною, його звільнили з посади, позбавивши можливості педагогічної роботи, до якої у нього були і хист, і відповідні знання. Останні 25 років свого життя Сковорода провів у мандрах по Україні, поширюючи своє філософське вчення серед народу – чернець без ряси, мандрівник, самітник. За способом мислення – філософ, богослов, містик. За способом діяння – учитель, письменник, проповідник, «мандрівний університет». Жив по садках, монастирях, пасіках, де міг справді відчути, як тихо збігає час, де мав нагоду влаштувати своє життя за порадами здорового глузду, згідно із заповідями Ісуса Христа. Саме в цей період і створив він основні філософські твори. Помер Сковорода 9 листопада 1794 року в с. Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка, Золочівського району). Вмираючи, мандрівний філософ попросив написати на його могилі такі слова: «Світ ловив мене і не спіймав». Це була квінтесенція цілого його життя.

Щороку 3 грудня в Україні, як і у всьому світі, відзначається Міжнародний день осіб з особливими потребами, який був проголошений Генеральною Асамблеєю ООН у 1982 році. Цього дня Асамблея закликала держави-члени ООН проводити заходи, спрямовані на подальшу інтеграцію інвалідів у життя суспільства. Інваліди досить часто бувають виключені з повноцінного життя громад. Їхня дискримінація набуває різних форм, включно з фізичними і соціальними бар’єрами. Від цього потерпає суспільство, адже втрата такого вагомого потенціалу суттєво збіднює людство. За час свого існування ООН прагнула до поліпшення становища інвалідів і умов їхнього життя. В 1971 році ГА ООН прийняла Декларацію щодо прав розумово відсталих осіб і в 1975 році – Декларацію про права інвалідів, у яких були встановлені норми гарантування однакових умов і рівного доступу до обслуговування. В результаті проведення Міжнародного року інвалідів (1981) була ухвалена Всесвітня програма дій стосовно інвалідів. Головним підсумком Десятиліття інвалідів, проведеного ООН у 1983-1992 роках, стало ухвалення Стандартних правил забезпечення рівних можливостей для інвалідів. 13 грудня 2006 року ГА ООН була прийнята Конвенція про права інвалідів, яка є правозахисним документом з чіткою орієнтацією на соціальний розвиток – це водночас договір з прав людини та інструмент розвитку. Конвенція набрала чинності 3 травня 2008 року. Принципами конвенції є: повага до притаманної кожній людині гідності та особистої незалежності; недискримінація; повне й ефективне залучення в суспільство; повага особливостей інвалідів; рівність можливостей; доступність; рівність чоловіків і жінок; повага до здібностей дітей-інвалідів тощо. За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), понад 1 мільярд людей мають якусь форму інвалідності. А це майже 15% населення світу. У людей з інвалідністю вища ймовірність бути безробітним і, загалом, заробляти менше, ніж не інваліди. Статистичні дані свідчать, що зайнятість серед чоловіків-інвалідів (35%) і жінок-інвалідів (20%) нижча, ніж серед людей без інвалідності (у чоловіків – 65%, у жінок – 30%). В Україні понад 2 мільйони 800 тисяч людей мають статус інваліда, з них 151 тисяча – діти. Це 6,1 відсотка до загальної кількості населення. І майже 80 відсотків інвалідів – це люди працездатного віку. Україна ратифікувала Міжнародну конвенцію ООН про права інвалідів 16 грудня 2009 року. А 1 грудня 2014 року Президент України Петро Порошенко з метою забезпечення належних умов для реалізації громадянських, соціальних, економічних та культурних прав і законних інтересів людей з інвалідністю, в тому числі тих, які отримали інвалідність у зоні проведення антитерористичної операції, інвалідів війни, недопущення їх дискримінації, виховання поваги до особливостей таких людей, визнаючи пріоритетність міжнародних стандартів з інтеграції людей з інвалідністю у життя суспільства своїм указом запровадив інститут Уповноваженого Президента України з прав людей з інвалідністю. Існує також день боротьби за права інвалідів –  міжнародний день, який відзначається щороку 5 травня.

Міжнародний день боротьби проти пестицидів. Відзначається з ініціативи міжнародних екологічних організацій на згадку про масштабну аварію в Індії на хімічному заводі американської корпорації «Юніон карбайд» у м. Бхопалі (у ніч на 3 грудня 1984 року). Тоді внаслідок катастрофи загинуло понад двох тисяч осіб, 20 тисяч людей втратили зір.

Події дня:

48 років тому (1967) в Кейптауні (ПАР) в госпіталі Гроот-Шур професор Крістіан Барнард провів першу у світі пересадку серця від людини людині на основі технології, розробленої в США в 1950-х роках. Наступну операцію Барнард здійснив 2 січня 1968 року. Пацієнт прожив з пересадженим серцем більше 19 місяців. 6 січня 1968 року першу трансплантацію серця було проведено у Стендфордському університеті (США) доктором Норманном Шамвеєм. Загалом до кінця 1968 року в усьому світі провели понад сто таких операцій. В Україні першу пересадку серця провів Борис Михайлович Тодуров 2 березня 2001 року.

Ювілеї дня:

140 років від дня народження Олександра Петровича Греківа (1875–1958), відомого українського військового діяча, генерал-хорунжого армії УНР. Загалом армії Олександр Греків присвятив 22 роки свого життя. Почав гвардійським підпоручиком, а закінчив генералом Генерального штабу. До початку військової кар’єри встиг ще й закінчити юридичний факультет Московського університету. Родом з Чернігівщини. В роки Першої світової війни – генерал російської армії. В листопаді 1917 року  призначений командиром 2-ї Сердюцької дивізії; з грудня 1918 – командувач Південної групи військ Армії Української Народної Республіки. Наприкінці 1918 на поч. 1919 року – міністр військових справ УНР. У складі української делегації вів переговори в Одесі з представниками Антанти про надання Директорії УНР воєнної допомоги у боротьбі проти більшовиків. Згодом був призначений командувачем Української Галицької Армії. Підготував і провів Чортківський наступ 1919 року (одна з кращих військових операцій під час українсько-польської війни 1918–1919 рр., коли галичани, по суті, на одних багнетах прорвалися аж до Львова). О. Ключенко, зокрема, згадував: «Вже сама постава генерала Греківа вказувала, що маємо перед собою вояка з крови й кости, з його бистрого зору й високого чола промовляла ініціатива, бистрий ум та дар бистрої орієнтації, в його діланнях виявлялася залізна рука. Це відчувалося миттю по обняттю генералом Грековим керування армії». Невдовзі О.П. Греків змушений був емігрувати до Австрії. Там колишній генерал зазнав чималої скрути. Займався спочатку сільським господарством, декілька років був безробітним, працював на книжковому складі. В 1945 році у Відні його арештували радянські спецслужби і доправили до Києва, де майже 4 роки тримали  («про всяк випадок») у Лук’янівській в’язниці. У 1949 році, врешті-решт, винесли вирок: 25 років виправно-трудових таборів у Сибіру. Для 74-літнього генерала починався черговий бій (цього разу вже за власне життя), який він, утім, виграв, хоча й шанси були мінімальними. У 1956 завдяки старанням доньки та австрійського посольства (Греків був громадянином Австрії) його звільнили. Помер у Відні, на 83 році життя. Нині ім’ям Олександра Греківа названо невеличку вулицю у Львові, на якій розташовується штаб Західного оперативно-територіального командування сучасних Збройних сил України. Постановою № 184-VIII Верховної Ради України від 11 лютого 2015 року 140 років з дня народження О.П. Греківа відзначається на державному рівні.

130 років від дня народження Романа Любинецького (1885-1945), українського співака (тенор) і педагога. Закінчив Віденську музичну академію. Співав у Дрезденській, Краківській і Загребській операх. У 1929-1939 рр. – професор консерваторії Польського музичного товариства, 1939-1941 – Львівської консерваторії. В концертному репертуарі співака були не лише відомі оперні тенорові партії, але й твори українських композиторів та українські народні пісні.

85 років від дня народження Жана-Люка Годара (1930), французького кінорежисера, сценариста, кінопродюсера, класика світового кінематографа, одного з засновників французької «нової хвилі». Поставив фільми: «На останньому подиху», «Маленький солдат», «Шалений П’єро», «Китаянка», «Вік-енд», «Пристрасть», «Ім’я: Кармен», «Альфавіль», «Нова хвиля», «Німеччина 9 – 0», «Двічі по п’ятдесят». У фільмах Годара зіграли свої кращі ролі Жан-Поль Бельмондо і Брижіт Бардо, Мішель Пікколі та Жан-Клод Бріалі, не гірші – Наталі Бей, Ізабель Юппер, Клод Брассер, Семі Фрей. Годар завжди був і залишається самим  собою: різким, провокативним у висловлюваннях і коментарях, бунтарем і анархістом у вчинках. Він – яскравий приклад стовідсоткового митця і стовідсотково вільної особистості (а без останнього не може бути першого). Його називають важким, нестерпним, когось він і його фільми неймовірно дратують, здаються нудними, порожніми, але заперечити той факт, що Годар є Годар – не може ніхто. Годар ніколи не був аполітичним; для нього політика завжди була тісно пов’язана з життям, життя – з політикою, але і те, й інше неодмінно було частиною кіно. Тобто, у нього ніколи не було розподілу: ось це – політика, це – мистецтво, це – приватне життя, це – професія і т.д. – кіно для нього завжди було «усім». Ось як сам кінорежисер говорив про кіно і про себе: «Гадаю, що кіно показує тільки любовні історії. У воєнних фільмах йдеться про любов міцних хлопців до зброї, у гангстерських – про любов хлопців до крадіжок… А «нова хвиля» принесла любов до кіно. Трюффо, Ріветт, я сам і ще двоє чи троє полюбили кіно, полюбили раніше, аніж полюбили жінок, гроші, війну… Що стосується мене, я відверто скажу, що відкрив для себе життя завдяки кіно. Без любові не буває фільмів».

Роковини смерті:

115 років з дня смерті Генріха Брокара (1836-1900), французького підприємця-парфумера.

65 років з дня смерті Павла Петровича Бажова (1879-1950), російського письменника. Вчителюючи на Уралі, збирав фольклор уральських старателів і гірників, який став джерелом його оповідей, об’єднаних в книгу «Малахітова шкатулка» (1939).

20 років з дня смерті Олександра Леонідовича Кайдановського (1946-1995), російського актора і режисера. Знімався у фільмах: «Свій серед чужих, чужий серед своїх», «Сталкер», «Тілоохоронець», «Десять негринят». Сценарист і постановник стрічок «Іона», «Проста смерть».