Роман Пунтус, кіборг з 95-ї бригади
Кіборгами слід було б називати й бійців у Луганському аеропорту, Дебальцевому, Іловайську…
14.10.2015 10:12 2441
  •  
  •  
  •  

Ці хлопці не б'ють себе в груди, не вихваляються особистою мужністю чи подвигами. Почасти не вважають себе й героями. Була б перемога – отоді був би й привід пишатися, а так… Вони кажуть, що на війні просто виконували свій громадянський обов'язок та доручену роботу.

Демобілізувавшись, кожен повернувся до своїх справ. Однак, точка зору захисників держави, їхні думки й бачення, розповіді про пережите мають бути чутними повсюдно.

Отже, знайомимося із 31-річним кіборгом, мешканцем міста Чернігова Романом Пунтусом - демобілізованим бійцем славнозвісної Житомирської 95-ї окремої аеромобільної бригади, учасником найдовшого у світовій військовій історії рейду в тилу ворога, захисником Донецького аеропорту, а в мирному житті - менеджером, боксером, батьком, серйозним, вдумливим чоловіком.

ПРО ЛЮДЕЙ З ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ

- Спочатку, Романе, коротеньке досьє: яка у вас родина, освіта, робота? Коли отримали повістку, скільки служили?

- Я одружений, маю двох синів 10 і 7 років. У 2008-му закінчив Київський університет бізнесу і підприємництва, працював за спеціальністю в торгівлі, був керівником філіалу крупної чернігівської компанії з продажу будматеріалів. Зараз займаюся утепленням будинків.

Повістку отримав у день народження сина, служив рівно рік - з червня 2014 року по червень 2015-го. Строкову службу свого часу проходив у Житомирській 95-й бригаді. Тож, коли мобілізували на участь в АТО, знову попросився туди.

- Чи не виникало бажання "відкосити" від служби у війську, тим паче від участі у війні?

- "Відкосити" бажання не було, тому що, як мені здається, це не по-чоловічому. Адже коли мине час і мої діти запитають, де я був, коли в країні відбувалися такі зміни, відповідати, що я "косив", "хворів", "за спідницею ховався", буде соромно.

- Як ви вважаєте, чи достатнім був рівень вашої підготовки перед відправкою в зону АТО?

- Навчання ми, десантники, проходили на Львівщині, на Яворівському полігоні. Офіцери, які з нами займалися, були фахівцями найвищого класу (спецпідрозділ "Альфа", наприклад). Були й офіцери-викладачі Львівської академії Сухопутних військ. Вони читали теорію. А хлопці-інструктори, які вже побували в боях, давали тільки потрібну інформацію, зайвому не вчили, тому з ними було набагато цікавіше. Зрештою, викладачі теж читали потрібне. Ніхто не завантажував якоюсь недолугою тактикою, все було по суті. Заняття проходили щодня, крім неділі, від ранку до вечора. І хоча нам викладали "ази", вони все одно пішли нам на користь. Основне ж навчання відбувалося вже на місці.

- Наскільки професійно, на вашу думку, діяли бойові командири - ті, що в зоні АТО?

- Люди, з якими мені довелося воювати, були офіцерами високого рівня, які на війні через багато що пройшли, багато чого побачили. З ними можна було не переживати. Я знав, що в разі якоїсь нестандартної ситуації, вони нікого не кинуть і зможуть собою прикрити. У тих офіцерах, з якими воював, я був упевнений.

Моєму командиру роти, наприклад, було 23 роки. За віком це був молодий хлопець, але на вигляд - набагато старший. Військову професію він обрав тому, що в душі є військовим. Він - Людина з великої літери і Офіцер з великої літери, дуже грамотний. Попри вікову різницю, між нами ніколи не було ніяких суперечок. І вказівки наш командир давав тільки толкові й потрібні.

- Куди ви потрапили відразу після перепідготовки?

- На Яворівському полігоні я був три тижні. Після того нас на добу закинули в Житомир, а вже звідти відправили у зайнятий тоді українськими військами Слов'янськ. Приблизно через два тижні наша 95 бригада вирушила у рейд, який пізніше був занесений у військову історію як найдовший у тилу ворога (про це можна почитати в Інтернеті). Американці за це присвоїли підрозділу звання "Краща бригада такого роду у світі". Особисто я в цьому рейді пробув три тижні.

- Наскільки він був небезпечним?

- Ми їздили вздовж російського кордону і перебували повністю у тилу ворога. Ми постійно були під обстрілами і щодня - в засадах. Під Савур-могилою пробивали хід для виведення наших хлопців. У цей час нас обстрілювали з "Градів" як з російського боку, так і з Донецької області. Більше однієї ночі ми ніде не ночували. Спали в полях, лісопосадках… Виїжджали о 5-й ранку, а через півгодини чи годину те місце повністю накривалося вогнем. Тому ми були в постійному русі.

- Отже, ви не заривалися в землю?

- Наша бригада взагалі ніде не сиділа. Ми не чергували на блокпостах, не сиділи в окопах, ми виконували штурмові функції. І так цілий рік.

Місцем базування бригади був Слов'янськ. Звідти ми вирушали на виїзд, повертались через місяць-півтора, потім тиждень відпочивали, отримували нове завдання - і знову їхали.

- Кочове життя вашої бригади призводило, мабуть, до великих втрат.

- Так, втрати у нас були великі. Найбільші - у лютому 2015 року, коли ми штурмували шахту "Бутівка". Там за три тижні загинуло з півсотні чоловік, а поранених було близько 200 (точно не пам'ятаю, в цифрах можу й помилятися).

- А особисто ви були поранені?

- Ні, не був.

- Як думаєте, що захистило? Може, мали якийсь оберіг, талісман, особливу молитву?

- Моїм оберегом було те, що тут мене чекало дуже багато людей - моя сім'я, діти, друзі. Багато людей за мене молилося. А найкращою молитвою, вважаю, є та, що йде від чистого серця. Якщо людина звертається до Бога з усією душею, то яка різниця, якими словами. Коли хочеться жити - слів завжди вистачає.

А що допомогло вижити? Мабуть, так було передбачено долею, значить, я ще не все зробив на землі. Тому що стільки небезпечних ситуацій було… Форму просто сікло осколками. Був випадок (ми тоді шахту штурмували), коли куля наскрізь пробила капюшон мого маскхалата. Шию при цьому не зачепила. У гвинтівку, яка поряд зі мною лежала, три кулі потрапило, мене ж вони обминули. Одяг посікло, а мене не зачепило. Значить, так треба було. Я виріс без батька, тому було б жахливо, якби й моїм дітям випала така доля.

ПОБИВАТИСЯ НА ВІЙНІ НЕ МОЖНА

- До чого ви швидко звикли на війні, а до чого звикали довго?

- До колективу швидко звик. Спочатку всі були різношерстними, з різними життєвими статусами - хтось більш успішний, хтось менш. Там же такі речі не мають значення, і всі стають однаковими. Коли з людиною харчуєшся з одного казана, п'єш воду або голодуєш разом, коли нема чого їсти, одну цигарку курить 10 чоловік - це дуже зближує.

- А до чого неможливо звикнути на війні?

- До втрат, мабуть. Дуже страшно своїх хлопців (друзів, напарників) вантажити. А у нас таке траплялося досить часто. І дивитися на це дуже важко - з'являються погані думки. До цього не можна звикнути. Та до всього на війні не можна звикнути. Схожих ситуацій там немає, всі різні. І навіть коли бомблять, стріляють, щораз це по-різному, звикнути до цього неможливо.

- А як щодо страху? Чи був він у вас, чи трансформувався якось за час перебування в зоні АТО?

- За своє життя було страшно завжди. Але панічного страху в мене не виникало. Тим паче, коли вперше виїхали і ще не дуже усвідомлювали, куди й навіщо їдемо. Доки війна тебе ще не торкнеться, доки не повоюєш, усвідомлення небезпеки немає. А коли вона поряд, то вже нема часу боятися. Все відбувається настільки швидко, що дієш "на автоматі" й на одному диханні. По-справжньому страшно ставало, коли приїжджав додому у відпустку. Коли дізнавався про обстріл населеного пункту, в якому перебували мої побратими. Коли сам там був, так не боявся.

- Ви, очевидно, сильний духом чоловік. А як почувалися в екстремальних умовах інші бійці - психіка ж у всіх різна?

- У моєму підрозділі траплялися ситуації, коли хлопцям доводилось лягати у психіатричну лікарню. В одному випадку туди потрапив надзвичайно спокійний чоловік, раніше я таких навіть не бачив. Та коли ми приїхали з аеропорту, він став кидатись на людей.

Був випадок, коли 45-річний чоловік з нашої бригади, повернувшись із виїзду, почав плакати й не міг заспокоїтись. Плакав постійно, як дитина. Його теж забрали лікуватися. Багато людей не витримували того навантаження. Тому що, вважаю, брали все близько до серця, пропускали через себе. А так не можна, інакше ніякі нерви не витримають.

Ще має значення, як людина себе налаштовує. Якщо знаєш, що вдома у тебе двоє дітей, яким потрібен психічно здоровий батько, - будеш триматися. Це дуже "підстьобує". Я, звичайно, переживав за все, що відбувалося, але через себе старався не пропускати. Міркував, приблизно, так: там те-то відбулося, там хтось загинув, міг і я загинути, кожному написано своє. Це було своєрідним заспокоєнням, тому що побиватися на війні не можна.

СИДІЛИ ТАМ, ЯК КОШЕНЯТА

- Коли ви потрапили в Донецький аеропорт і як довго там перебували?

- Відрядження туди було одним із наших виїздів. Прибули ми в аеропорт на початку жовтня 2014 року, коли він уже був розбитий. Зайняли свої позиції і відбивалися. Особисто я там провів 10 днів.

- Про захист Донецького аеропорту багато сказано і написано. Але цікаво було б почути, чи змінився ваш, бійцівський, погляд на ті події з плином часу? Що ви тоді відчували там, і що думаєте про це сьогодні?

- Особисто я не розумів, навіщо було його утримувати і навіщо цей аеропорт Україні? Його злітна смуга була розбита й непридатна для використання. Як плацдарм для наступу (за місцем розташування) він теж не годився. Врешті-решт, доутримувались до того, що хлопців там поховали. Як тоді я не розумів нічого, так і зараз не розумію. Ми сиділи там, як кошенята, а бойовики обстрілювали нас з усіх боків - з "Градів", танків, з усього, що в них було. А ми їх просто-на-просто не бачили. Бо ті ж танки стріляли з відстані півтора кілометра. Та й сам аеропорт, його будівля, за рівнем землі була посаджена нижче. Тобто, виходило, що сепаратисти нас зверху накривали, а ми їх навіть бачити не могли. У поле нашого зору вони потрапляли, тільки коли підходили до гаражів і починали обстрілювати з автоматів.

- Можливо, генералам потрібно було довести, що наша армія здатна утримувати позиції і виявляти героїзм...

- Дурниці все це. Який героїзм може порівнятися з людським життям? Це, скоріш за все, виправдання для себе - героїзм і все таке інше. Мені здається, що ця війна була спланована з самого початку, і про все було домовлено. Адже насправді сьогодні не так і складно покінчити з сепаратистами. Багато з них уже пішли звідти, перебралися в Сирію, багато повтікали. Тому кинути туди побільше сил і зачистити Донбас від бойовиків - це, на мій суб'єктивний погляд, цілком реально. Але ж чомусь це не робиться. Тому що йде заробляння грошей, контрабанда. Якщо не помиляюсь, на сьогодні війна обходиться Україні в 5-7 мільйонів доларів на день. Уявіть, скільки на цьому можна заробити!

- Як один із захисників Донецького аеропорту, чи вважаєте себе кіборгом, і взагалі, як ставитесь до цього епітета?

- Спочатку було приємно. Ми пишалися, коли по приїзді додому нас називали кіборгами, відчували, що навіть ставлення до нас особливе. Але якщо подумати, то це - несправедливо стосовно інших бійців. Чому хлопців, які загинули в Луганському аеропорту, не вважають кіборгами? Адже в Донецькому нас прикривала артилерія. А вони там були кинуті напризволяще, без підтримки. Коли в них усе закінчилось, вони почали хаотично відступати. А нам потім подали це як "продуманий відхід". Тоді чому вони не кіборги, а ми кіборги?

Чому хлопці, які були в Дебальцевому, Іловайську, не кіборги? Я, наприклад, не вважаю, що побачив чи пережив більше, ніж бійці, які сиділи в бліндажах. Я поїздив по всій Донецькій області й частині Луганської, багато чого бачив, але в мене хоча б щось змінювалось. А от у хлопців, які сиділи на одному місці... Їх просто бомбили. Тому хто з нас кіборг, а хто ні - важко судити.

- Ну, це ж слово стало загальним визначенням стійкості та героїзму захисників Донецького аеропорту, увійшло в історію, і нічого з цим уже не поробиш.

- Так то воно так, але прикро, що воно походить від сепаратистів. І що вони не ляпнуть, те й поширюється. Назвали нас "укропами" - і всі підхопили, навіть Президент з відповідною нашивкою ходив...

- Що допомагало на війні розслабитися, відновити душевні сили і спокій - гумор, сатира, музика?

- Мене особисто дуже підтримувала і стимулювала гарна музика. Усім нам помагав гумор. Коли була можливість, читали анекдоти, дивилися кінокомедії в телефоні. До війни, до речі, я їх ніколи не дивився, а там - нічого, крім них. Хоча насправді, вважаю, настрій і бойовий дух залежать від командира. Якщо він хороший, толковий, то і атмосфера в підрозділі нормальна. Коли ти відчуваєш опору в особі командира, то і в бій іти якось спокійніше. Коли ж цього немає (знаю від хлопців з інших родів військ), то і настрій не той.

- Тварини теж, як відомо, на війні є своєрідними "ліками"…

- Так-так, у нас і коти, й собаки були. Ми їх із Пісків, з інших місць привозили. Приблудні приходили - такі худючі! А коли підгодовувались, то ставали, як кабани! Щеня, яке до нас приблудилось, назвали Пуля. Пошили йому тільняшку, і він у ній весь час бігав. Ще один песик їздив із нами на виїзди. Ставлення до тварин на війні не таке, як на "гражданці".

ВОНИ ВСЕ ОДНО ЗА РОСІЮ

- Ви багато їздили по сходу, спілкувалися з людьми. Як вважаєте, чи хочуть продовження війни сепаратисти і їх ватажки? Чи, може, їм теж уже хочеться все припинити і просто владарювати у своїх "республіках"?

- Хто матеріально зацікавлений, отримує гроші від війни, ті хочуть її продовження. Зараз основна частина воюючих - це найманці, російська армія. Якщо ж взяти, скажімо, 2014 рік, то тоді дійсно воювало багато місцевих. Зараз же їх зовсім мало, більша частина зрозуміла, що їх обдурено. Адже коли вони тільки взяли в руки зброю, то не думали, що розгориться повномасштабна війна. Вони хотіли приєднатися до Росії, як Крим, без єдиного пострілу. Але вийшло інакше: почалися бойові дії, і шляху назад у тих, хто взяв зброю, вже не було.

- То рядові сепаратисти уже б і раді скласти зброю?

- Так, але в них немає такої можливості. Тому що вже не вони володіють ситуацією, вони просто "забійне м'ясо", яке відправляють на передову. Якщо раніше там були чисто місцеві формування, то тепер їх обов'язково очолюють росіяни. От у шахті "Бутівка" ми взяли в полон 8 чоловік. Троє з них були росіянами: два "зеки"-втікачі і командир з позивним "Хонда" з Новосибірська.

- Як ви вважаєте, чи потрібно облаштовувати кордон із так званими "ДНР" і "ЛНР"?

- Я б відгородився, бо відсотків 80 жителів Донецької і Луганської областей ходили на референдум і голосували за "ДНР" і "ЛНР". Із цих 80% більше половини, я впевнений, у душах залишилися вірними цим псевдореспублікам і звинувачують в усьому Україну. І тому навіть коли Донеччина й Луганщина знову возз'єднаються з нами, ці люди житимуть з великою образою на нашу державу і завжди ставитимуть палки в колеса.

Так само й наші люди, кого потріпала ця війна, не з кращими почуттями ставитимуться до Донецької і Луганської областей і вихідців звідти. От яке у мене, наприклад, має бути ставлення до чоловіків-біженців? Чому хлопці, яким по 19-20 років ідуть і воюють, а чоловіки тікають звідти і приїжджають до нас бізнес будувати? Спочатку вони на референдум сходили, створили конфлікт, а потім просто повтікали звідти. Чому цього не сталося в Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі? Тому що люди не підтримали. А там люди підтримали, от і маємо те, що маємо. Мені їх, чесно кажучи, не шкода. Співчуваю тільки дітям.

- Чи потрібно, на вашу думку, перекривати кордони з Росією, Кримом, припиняти будь-яку торгівлю?

- Я вважаю, що це обов'язково потрібно зробити. Окуповані території треба душити економічно: припинити торгівлю, відключити їх від електроенергії, газу, продукти туди не завозити. Доки люди не зрозуміють, доки самі не піднімуться, ми їх не повернемо. Взяла Росія на себе цей вантаж (Крим, зокрема), хай і тягне, поставляє туди все. Люди повинні відчути, що таке Україна і чим вона була для них.

Чому ми повинні годувати Донбас, подавати туди енергоносії? Щоб у сепаратистів горіло світло, і вони могли заряджати свої рації?

- Але ж там і ні в чому не винні люди живуть...

- Я думаю, що їх дуже малий відсоток, і більшість знайшла можливість виїхати. А в тих же Слов'янську чи Краматорську люди в очі посміхаються, а в душі насправді підтримують "ДНР" - окуповану і розбомблену. Там відсотків вісімдесят - за Росію і російський напрямок розвитку.

- Як ставляться прості солдати до Мінських мирних угод?

- Зараз, як бачимо, на сході стало спокійніше. Я телефоную хлопцям, які моніторять там ситуацію, вони це підтверджують. Але війна все одно продовжується. Ну, стали менше стріляти, але ж все одно стріляють.

Мінськими домовленостями противник користується, коли йому це вигідно. Я от можу розповісти з особистого досвіду, з того ж самого аеропорту. Коли наша артилерія потрапляла в бліндажі цих "товаришів" або ще в якісь важливі для них точки, бойовики відразу виходили на Антитерористичний центр у Краматорську, і говорили: "Все, перемир'я, ми не стріляємо". Нашим відразу надходила команда: "Стоп! Перемир'я!". Тривало воно півтори-дві години. За цей час ворог збирався з силами, наводив на нас озброєння і відновлював обстріли. І знову все йшло по колу: попадання - терористи заявляють про перемир'я - ми припиняємо вогонь. І так там постійно.

ЧАСТИНА МЕНЕ ЗАЛИШИЛАСЬ ТАМ

- Психологи кажуть, що людям, які пройшли через війну, живеться непросто. Як особисто ви увійшли у мирне життя? Як спиться, що сниться?

- Я не впевнений, що вже повністю увійшов у мирне життя. Мені тепер постійно чогось не вистачає. Може, адреналіну... Іноді виникає почуття неповноцінності...

- Гостроти відчуттів, "смаку життя" не вистачає, мабуть...

- До багатьох речей, які колись були для мене цінними (не можу конкретизувати), зник інтерес. Частина мене, мабуть, залишилась там. І можу стверджувати на 100%, що всі хлопці, які воювали, приїхали додому іншими людьми. Можливо, мудрішими... У них змінилися життєві цінності, світогляд, вони переглянули своє життя і на ситуації, які колись вважали проблемними, зараз дивляться зовсім інакше.

Іноді мені сниться війна, і я знову воюю. А так - у житті на людей не кидаюсь, зовні такий, як і був.

- У чому знаходите віддушину, де розслабляєтесь? На природі?

- Моя віддушина - це мій спортзал. Вже понад 10 років займаюся боксом. Там такий сплеск емоцій! Для балансу бокс мені якраз і потрібен. Він і до війни був віддушиною. Тому що роботу я мав напружену, перебував у постійному русі, крутився, як міг. Та після роботи брав сумку і, не заходячи додому, йшов у спортзал на стадіон імені Гагаріна.

- Маєте спортивний розряд чи кандидата?

- Розряду нема. Але в 2005 році виграв чемпіонат області. Потім ще десь виступав, добряче отримав і після того вирішив більше не брати участі у змаганнях - голова дорожча. Тому зараз займаюся боксом виключно для себе.

- Чому навчила вас війна?

- Життя любити по-новому навчила. Раніше я про це якось не замислювався, а там почав розуміти, що життя треба любити в усіх його проявах. Бо воно, як спалах - сьогодні є, а завтра може й не бути.

P.S. У День захисника України на вітчизняні екрани виходить документальна стрічка "Рейд", присвячена безпрецедентному марш-кидку українських десантників у тил ворога на сході України. Відбувся він улітку 2014 року і був визнаний експертами найдовшим рейдом збройного формування у новітній військовій історії світу. У той ризикований похід командування 95-ї бригади відібрало 400 найкращих бійців. За час рейду вони прорвали лінію оборони сепаратистів, здійснили марш аж до Маріуполя, повернулися уздовж кордону, знищили кілька російських артилерійських батальйонів та козачих блокпостів. Загалом пройшли близько 500 км.

Наталія Потапчук, Чернігів.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-