Луганський український муздрамтеатр представив політичну сатиру "Байки Сєвєра"
Укрінформ
Тетяна Пліс, завліт Луганського обласного академічного українського муздрамтеатру, що працює нині у Сєверодонецьку, розповіла про незвичайну прем'єру.
Для глибоко провінційного Сєверодонецька дійство вийшло аж занадто авангардним. Глядачів спершу провели через підземний коридор - причому, як з'ясувалось, не в зал, а просто на сцену. Де всім вручили по стільцю, а місце кожен мав вибрати сам (проте, якось так вийшло, що губернатор та іже з ним, а також генконсул Німеччини опинились у першому ряду).
…До мікрофона виходить жінка в довгій сріблястій концертній сукні, виймає з теки папірець і добре поставленим голосом ведучої філармонії починає знайомити присутніх із репертуаром Луганського обласного академічного театру. Не дочитавши до кінця, запитує залу (чи сцену?): "Цікаво?" Не дочекавшись відповіді, скидає одну туфлю, другу, заманливо проводить рукою по шиї - і знову питає, але вже глибоким грудним голосом: "Цікаво?" І… видає поросяче рохкання. "А в нашій виставі (це вже якимось фальцетом) - звірі!" І біжить босоніж за портьєру, що відгороджує сцену від порожнього залу.
На сцену вибігають четверо "звірів", і - почалося!..
ТЕАТР ЯК ПСИХОТЕРАПІЯ. ДЛЯ АКТОРІВ
Хрюшу, на яку перетворилась філармонійна діва (точніше, їх обох) зіграла у п'єсі "Байки Сєвєра" завліт театру Тетяна Пліс. Режисер постановки - Андрій Май із Києва, але цікавіше здалося мені допитати саме Тетяну Сергіївну. Яку до того взагалі не доводилось бачити на сцені, навіть у трагічних ролях. Природно, почав я з питання фундаментального:
- І що то було?!
- Якщо брати за тим жанром, як його визначив режисер, то це документальне кабаре-шоу. Документальне - тому, що всі тексти є документальними свідченнями акторів, реальних людей. На їхніх розповідях було побудовано виставу. А кабаре - бо відносить нас до жанру політичної сатири. Я так розумію, і для Андрія саме такий проект - перший. У ньому є ще й такий, розважальний акцент.
- Нічого собі - розваги. Це ж, насправді, важка драма… Чотири драми.
- Ну, за формою, розумієте… Форма була знайдена випадково. Проект створювався тут і зараз, починаючи з того, коли Андрій привіз сюди "АТО. нтерв'ю військового психолога". Тоді ж виникла ідея створити якусь виставу - тим більше, він дізнався, що тут є професійний театр. Він сказав, що не буде відбирати на виставу акторів - хто захоче, той може прийти, розповісти свою історію.
У нас був час подумати до вечора, а тоді зібралась група з десяти акторів. Вони розповідали; з них були відібрані четверо. Драматургів теж було чотири: у кожного актора свій.
- Це розкіш…
- Ні, це така необхідність цього театру - документального. У нас же актори - це і актори, і персонажі.
Потім десь тиждень актори спілкувались зі своїми драматургами. Вони були з нами майже скрізь - десь із диктофоном, десь без нього. Хто хотів, міг запросити свого драматурга до себе додому. Теми для розмов вибирали ми, і ми розмовляли про все. У процесі репетицій деякі блоки відходили. Можу сказати щодо себе: вийшла така психотерапія, коли ти розповідаєш про свою проблему і вона кудись відходить; ти її пропрацював у собі.
КРАЇНА ДОГОЛУМБИНДА
Чи варто пояснювати: всі історії були про те, як люди - реальні люди, актори Луганського театру, вимушені були покинути свої домівки. Вони виступали в "звірячих" костюмах, проте зі своїми іменами та прізвищами. Чи плакали вони? Ну, так… невидимими світу сльозами, а більше - бешкетували, прискіпувались до глядачів (з яких чи не половина самі були біженцями) з дурнуватими запитаннями, навіть тягли їх… на сцену? - танцювати вальс… На заднику включали відео - але там не було жахливих обстрілів, руйнувань і трупів - тільки щось таке, тихе, ностальгійне.
- У мене так вийшло з текстом, що стосувався моєї квартири, яку я залишила в Луганську. Був підготовчий період, потім була пауза, коли я мала змогу поїхати до Луганська - Андрій запропонував там пофотографувати квартиру. І я приїхала, кажу: "Андрію, мене це вже не хвилює настільки, як я недавно розповідала".
Потім виникли такі дитячі спогади - я говорю на своєму прикладі. Було спілкування з донькою - він теж брав у неї інтерв'ю, і вона відповідала на всі питання. І ця країна, про яку я говорила у виставі - Доголумбинда - це вона придумала. Звірі так само з'явились випадково, бо на початку і кабаре як такого не було. І коли драматурги нам представили текст - це дійсно вражало. Але Андрій запропонував частину тексту замінити музикою; можливо, відео. Аби воно теж характеризувало персонажів, але не в текстовому вигляді.
Спектакль створювався всіма нами разом. Якісь репліки додавались, потім з'явились ці костюми - випадково. Бо, дійсно, в мене були ці чотири звірі. Правда, дещо інші. Там був батько-Слон, мавпа Чита. Потім попросили, аби нам винесли всі "звірячі" костюми, які не беруть участь у поточному репертуарі, і кожен просто приміряв на себе те, що було.
- Нащо взагалі знадобились ці костюми?
- Кожна людина в своєму житті має маску, за якою вона ховається, ховає свої переживання. Дуже важко зняти маску і сказати про все відкрито. Навіть собі просто. Тому так і вийшло з цими персонажами.
У житті повно оцих голосів, які постійно кажуть, що тобі робити, знають, що тобі треба, втручаються в твоє життя. Тому в першому відділенні "звірів" було багато. У драматичному - значно менше; персонаж уже розкривався якось сам по собі.
…Щоб не забути сказати: вчора питали в Андрія про стільці (посміхається). Виходить, що, дійсно, кожен, хто заходив, навіть персонаж вистави, міг обрати собі місце. І ця стіна, коли люди сідають… Кожна людина має зробити там прохід. Від якогось, там, свого минулого - до майбутнього. Важкувато, звичайно, було. Але якщо це інтерактив, то тоді вже легше й пересадити людей, розсунути, посунути.
- Чи ви достатньо були підготовлені до такої форми спектаклю? Ви ж посягали на особистий простір людини, а на таке втручання люди реагують по-різному.
- Ми думали про це. І Андрій попереджав, що таке може бути. Тобто там уже мала спрацювати майстерність актора - як знаходити якийсь компроміс. Бо все одно ми не йдемо за глядачем, і навіть якщо глядач не відповідає - у нас усе-таки є темпоритм вистави. Хоча там є такі моменти. Ми іноді нахабно втручаємось у внутрішній простір глядачів. Це від звірів іде, що вони такі. От, про нас кажуть, що ми на Сході - звірі, і нас треба обгородити і так далі…
- То це ще й тому у виставі звірі, що йдеться про людей зі Сходу?!
- Ну, я ж кажу: потім воно все обростало своїми такими сенсами, які спрацьовували. На початку цього не було. Ми втручаємось у чужий простір, так само, як і в наш простір втручаються в особистому житті. Втручаються іноді досить нахабно, не зважаючи на те, що це може тебе образити. Тому ці маски й допомагають: це ж не від мене...
ГИДКЕ ПОРОСЯ
"Байки Сєвєра" збираються показати в Києві, тож бажаючі зможуть побачити виставу. Про себе можу сказати, що навряд чи зрозумів бодай половину побаченого. Особливо фінал, коли звірі перетворюються на елегантних леді (та джентльмена) і проводять презентацію якогось проекту, згідно з яким усі інвестиції в економіку України мають опинитись у кишені екс-Кота. Тому спитав просто:
- Прошу вибачення за грубі лестощі, але… Ваші подруги по сцені зі звірів у фіналі перетворюються на таких собі вишуканих леді, що, загалом, є у контексті світової літератури: гидке каченя й таке інше. А от щодо вашої ролі: виходить на подіум розкішна жінка - і за декілька хвилин вона вже навіть не каченя, а порося. Це що - злостивість режисера?
- Ні. Хрюша - це один із тих хрестоматійних трьох поросят, яких вовк позбавив їхніх домівок: я, мій чоловік, моя донька… По-друге - я ніколи в житті не дивилась мультфільм про Фунтика, і з цього приводу з мене і в інституті сміялися, і чоловік. А по-третє - це, дійсно, була моя історія. Ми з мамою ходили в садочок, і мама просто на ходу вигадувала історії про звірів. Першим було порося Хрюша…
Мені про це важко говорити. На початку Андрій попереджав: "Усі ваші історії ляжуть в основу цієї п'єси. Тому якщо якісь подробиці ви не хочете назовні виносити, можете від них відмовитись". Але ніхто від жодної історії не відмовився. Я розповідаю, що і в мене була така сама уявна країна, яку я собі побудувала. І як ми з мамою спілкуємося. У нас були непорозуміння на політичному грунті, але що потрібно мамі? Знати, що в її дитини все гаразд, що в онуків усе гаразд. Вона має улюблену роботу - школу.
- Вона там залишилась?
- Так.
- Глядачі вам сподобались - у перший, у другий день?
- Мушу сказати, на другий день обговорення було цікавішим. У перший день прийшов губернатор, багато хто вважав за потрібне подякувати, доповісти й таке інше. На другий день люди були більш розкутими. От одна жінка заявила, що в фіналі не зрозуміла, що ми там за промені малювали. Ще один - фотограф - взагалі не зрозумів фінал. Хоча нам не довелось пояснювати. Пояснювали інші глядачі. Утім, з'ясувалось, метафора у кожного - своя, але ми домоглися того, що багато які метафори хбігаються з нашими: черговий месія, який прийшов: "Я всё знаю, что нужно для Украины!" Він весь у золотому, на нього треба рівнятись, і на цих жінок чарівних, на це золото, на срібло. "Віддайте мені всі гроші", - і ми дійсно ладні все віддати.
Причому в основі лежала документальна історія. Це не видуманий фінал.
ВИМУШЕНЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ РЕАЛІЙ
З Тетяною Сергіївною ми познайомились, коли в Луганську ставив п'єсу один режисер зі Львова. До того "головним літератором" у театрі була Віра Василівна Тимошенко. Що вона звільнилась, я не знав, і вирішив, що цю дівчину привіз зі собою галицький гість…
- Ми з вами вже років п'ять знайомі, але тільки зараз дізнався, що ви - луганчанка. Звідки ж у вас ця україномовність?
- По-перше, я навчалась на українській філології. Це найшикарніший факультет Луганського педуніверситету. Здається, це був єдиний факультет, де ні за що не треба було платити. По-друге, був дуже жорсткий відбір після другого курсу - треба було складати старослов'янську мову… Було, справді, таке патріотичне коло. Не ура-патріоти, а люди, залюблені у свою роботу, в свою країну. І коли ти постійно в цьому оточенні, ти по-іншому просто не можеш (сором'язливо всміхається, - авт.). А по-друге - Віра Василівна, яка до мене працювала в Українському театрі.
- Театр розділився, і це, мабуть, теж залишилось у якомусь підтексті вашої вистави.
- Я поважаю людей, які там залишились. Їх можна звинувачувати… Як от Інна запитувала в спектаклі: "Я сепар? Да? я сепар?! Я - сяду?" Так, їх теж можна назвати сєпарами, колаборантами. Але це люди, які не можуть взяти до рук зброю, не можуть піти торгувати. З різних причин вони не можуть виїхати - притримуючись саме нашої точки зору. Вони люблять Україну; хочуть бути з Україною. Але найбільше що можуть зробити - це працювати в театрі. Створювати вистави. Вони роблять вистави українською мовою. Хоча їм важко пробивати кон'юнктуру, що там склалася.
Коли ми були в Херсоні, мене запитували: як ви ставитесь до Голубовича (актор, художній керівник Луганського академічного українського муздрамтеатру, залишився з частиною театру на окупованій території, - ред.)? До того, що він отримав там звання. Я наголошувала, що це моя особиста точка зору, але я вважаю, якби він не лишився, там би театру не було зараз.
- І що там із театром? Він працює? Якою мовою ставлять вистави?
- Українською. І навіть московський режисер, який до них приїхав - от днями вже виходить прем'єра, "Крихітка", водевільчик якийсь - не пам'ятаю. Його переконали ставити українською, і він такий радий! Каже: "Слухайте, у вас тут стільки нових слів! Наступну п'єсу теж ставимо українською".
- Ви у театрі в Луганську часто буваєте?
- Ну, я буваю там щоразу, коли приїжджаю, але після останнього разу… Розумієте, нас уже стільки віддаляє, і багато моїх колег не дуже приємні речі говорять про тих, хто там залишився. Я розумію, що їх це дратує, і після останнього мого приїзду - хоч я і заходила, коли нікого там не було, - думаю, мені просто буде вхід заборонено.
Як і багатьом з наших.
Михайло Бублик, Сєверодонецьк.
