Першогрудень: так чи була заснована нова держава 25 років тому?

Аналітика 01.12.2016 15:46 1107

Питання, що винесене до заголовку, відноситься до категорії гамлетівських...

Очевидним є той факт, що 1 грудня 1991 року більш ніж 90 % громадян УРСР - за явки більше 84% - вирішили назавжди попрощатися та проводити в останню путь СРСР та пов’язану із ним тоталітарну реальність. Хоча, після п’яти роки перебудови, не все було вже таким «генерально-партійним» та суворо забороненим, але й життєздатним воно теж не стало. Бо не могло... Ця історичний момент прощання з радянщиною – адже на теренах Союзу більше ніхто до народу напряму звернутися не наважився – і є головною суттю того дня. Після Всеукраїнського референдуму говорити про можливість продовження старого шляху стало просто маячнею.

Кравчук переміг Чорновола? Скоріше так: старе не залишило новому шансів

Чи була країна тоді єдина? Звісно, цифра у 90, 32 % є самоцінною сама по собі. Але різниця між результатами голосування на Галичині та у Криму жодним чином не дає аргументів на користь твердження, що вже тоді, був очевидним розкол України, а потім він ставав лише помітнішим. Ні, кримчани також голосували проти СРСР у стадії коми. Звичайно, в українській політиці вони практично не орієнтувалися (транслювалися у роки перебудови з’їзди та дискусії саме з Москви та й етнічний чинник - більшості росіян - не можна не враховувати) і, будемо відверті – слабко уявляли, що буде зранку 2 грудня, але антирадянський вибір вони зробили також достатньо переконливо. До речі, Донбас у той день також здивував – і приємно – 84 % мешканців Донецької та Луганської областей також сказали СРСР тверде «Ні». Отже, згода щодо розриву із минулим в українців різних національностей та  життєвого досвіду  була. Тоді чому зараз Крим є окупованим, а на Донбасі точиться війна? Може якась помилка була зроблена на самому початку?

В'ячеслав Чорновіл

Одночасно із референдумом проводилися вибори першого президента України. Реальних кандидатів було двоє: Кравчук та Чорновіл. Вони були настільки різними, що саме ставлення до них, дозволимо собі сміливу тезу, і заклала ту саму лінію протистояння, що вибухнула нарешті у повній мірі саме у дні Євромайдану. Тоді  президентом став Леонід Кравчук, у першому турі, до речі. А сьогодні, хто з цих двох кандидатів, переміг би на президентських виборах, відбудься вони 1 грудня 2016 року? Різницею у цих «гіпотетичних» відсотках і вимірюється шлях, який пройшла Україна за чверть століття…

«Перестройка» довела: з нуля треба будувати…

Є така історична аксіома: заснування нової держави має відбутися з самого початку, тобто – не можна будувати країну на фундаменті старого режиму чи його кадровим потенціалом, чи – спираючись на цей минулий досвід. При всій повазі до Леоніда Макаровича Кравчука, що дійсно провів Україну «між крапельками» - не води,  а крові, та знайшов у собі сили вчасно та добровільно піти від влади, але… Але його політичне минуле було наскрізь радянським. Не будемо перебільшувати: одразу люструвати усіх – не метод, та ще й в умовах 1991 року... Але ті, хто проголосували за Кравчука, віддали будівництво нової країни у руки людині, що мала лише досвід тоталітарної моделі.

Леонід Кравчук

Але – і це головне – сприймав та дивився на Україну новий президент саме через радянську призму, тобто він бачив перед собою ту ж саму УРСР, з 24 областями та нещодавно поверненою автономією у Криму (статуси Києва та Севастополя будуть врегульовані пізніше). А таке ставлення не давало можливості саме заснувати нову державу, тобто – змінити принцип керування нею кардинально. Навіть розташування офісу голови держави у приміщенні колишнього ЦК КПУ – майже за Фрейдом.                  

Чи є приклади саме заснування країни наново у посттоталітарному суспільстві? Звичайно, є. Навіть Польща одразу змінила принцип адміністративно-територіального устрою, зробивши опорою центральної влади сильні місцеві громади. Чехословаччина дуже скоро поділилася, власне на Чехію та Словаччину і зроблено це було не з бажання когось отримати повну владу, а саме із розуміння – жити по-старому не можна, треба шукати нові форми, робити «перезавантаження» усього та усіх. До речі, якраз приклад Чехії та Словаччини є дуже корисним щодо ефективності такого повного обнуління минулої державності та заснування нової: Чехія чи не за кілька років стала візитівкою успішних посттоталітарних реформ, а Словаччина втратила майже десять років, тому що дала ввести себе в оману на початку 90-х саме перефарбованим комуністам на чолі із паном Мечіяром.

Ще потрібні приклади? Хорватія, що вже є членом Євросоюзу та Сербія, що втратила майже усі свої переваги, як політичні так й економічні завдяки покійному вже «соціалісту» Мілошевічу і його посткомуністичному оточенню.

Втім, проблема України виявилася ще складнішою. Наша еліта, щоб не напружуватися, обрала вектор, що вів не до адекватного світові розвитку, а до концентрування влади у певних груп цієї еліти, які, хіба що, могли час від часу мінятися місцями.

Після Кравчука ми отримали «червоного директора» Кучму, потім – була надія на Ющенка, що не виправдалася, незважаючи на прихильність до глечиків і черепків, він теж виявився людиною минулого, хіба що менш відділеного за Трипільську культуру… Але апогеєм «застарілої, пострадянської України, безперечно, став Янукович. Хоча, не треба плекати ілюзій і щодо Тимошенко, в разі її перемоги. Сама сутність державного устрою України з радянських часів не зазнала якихось реальних змін, достатньо подивитися на систему місцевого самоврядування, що до сих пір є заповідником «влади Рад». Соромно визнати, але навіть у Росії, при збережені тоталітарних рис режиму, реформа державного управління, проведена була. Про її результат зараз не будемо, але зауважимо, що цей результат є похідною від суспільних очікувань та побажань. Хто хоче «залізну руку» - той її  і отримує. 

Тільки у 2013-2014 рр., на Євромайдані, завдяки жертовності простих громадян, почався знос старої системи керування Україною. Фактично, заснована 1 грудня 1991 року, пострадянська держава Україна припинила своє існування у лютому 2014 року. Тому, що більше неможливим для реалізації був сценарій, згідно з яким еліта живе за одними правилами, а народ – за іншими.

Звичайно, постають два питання: чи вдається нині збудувати щось нове? Та чи можна було якось попередити інституційну бурю 2014 року?       

Не легкі відповіді, а завдання

Історію творять прості люди та окремі постаті. Тому відповідь на друге питання – воно з розряду гіпотетичних і стосується особистостей, що мали б стати у керма України. Звичайно, то є ненауково, але давайте трохи помріємо про минуле….

в

Отже, президентом стає Чорновіл. Він, до речі, в 1991-му йшов на вибори з достатньо ліберальною програмою, що передбачала якраз зміну адміністративного устрою та заснування нової держави – ох, страшно сказати – фактично, на федеративному принципі. Як так скажете? Політик-дисидент виступав із ідеєю утворення країв – сильних  адміністративно-територіальних одиниць (що передбачало укрупнення існуючих областей), що мали б достатньо економічних повноважень та, найголовніше, міцне місцеве самоврядування, а утворюватися вони мали б за історико-географічним принципом. До речі, Крим, Закарпаття та Буковина за таким сценарієм мали б бути окремими краями, незважаючи на те, що за територією явно були замалими порівняно із іншими краями (ну, наприклад із Наддніпрянщиною чи Слобожанщиною). Ну, здається, не треба говорити які б проблеми були б вирішені одразу, а які, навпаки б, загострились – це й про мову, й про економіку регіонів, але головне – це реально було б заснування нової держави на новому фундаменті. Втім, згадаємо, яку роль колишні комуністи приготували Чорноволу у 1991-му?  Який образ йому ліпили по лівий бік Дніпра та у Криму?  «Націоналіст», «шовініст», «бандерівець»…

«Мєшковщина» в Криму у середині 90-х звела надії того ж Чорновола нанівець, адже примара кримського сепаратизму стала дуже надійним щепленням від мрій про країну «земель», на кшалт ФРН. Всі зійшлися на безальтернативному унітаризмі України. Так стара радянська державна система, спочатку, де-факто, а потім – де-юре повністю була перенесена в українську Конституцію 1996 року. Ну, хіба що, замінили райкоми на райдержадміністрації…    

Дивна річ, адже, багато з тих, хто обрав незалежність і Кравчука, потім голосували за ті самі «регіони», вимагали «федералізації» та «другої державної мови». Звісно, проект Чорновола та «федералізм» від Януковича – то зовсім інші речі. Тому що перше – це пропозиція побудувати державу, а друге – це камуфляж, щоб ту державу роз’єднати та розвалити до самого фундаменту. Але нас зараз цікавить інше: тоді, не погодившись на побудову нової держави, фактично, на її заснування із самого початку, багато хто з українців потім нібито повірив, що «федералізм» олігархічних угруповань – це і є ті самі права, демократія та європейський шлях.

… І от якось воно трохи більше 22 років протрималося. Повторимося: без реформ, без нового фундаменту, з манкуртською елітою. Все це мало обвалитися, воно й обвалилося…

А чи буде збудоване нове після Євромайдану? – воно до кожного з нас. Але треба розуміти самим і не давати забувати еліті, що «жити по-новому», то не є лише передвиборний слоган, це – амбітне, але цілком реальне завдання, без якого країна не зможе рухатися далі.

Віктор Чопа, Київ

P. S. …і ще трохи мрій. От Чорновіл виконав би свою роль щодо нової держави та пішов, як Валенса чи Гавел, передавши кермо Гетьману чи Лановому. А Ющенко залишився б банкіром. А Тимошенко, почавши, з відеосалонів, стала би власницею мережі мультиплексів. А Янукович – залишився б завгаром у Єнакієво і отримав би, навіть, до ювілею якійсь орден «третього ступеню».. А от країна при такій спадковості влади точно була б зовсім іншою.               

      

       

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-