Ворог у нас один. Стратегії гібридної війни

01.12.2016 09:30 841

Обманні цілі множаться, як гриби після дощу, заступаючи реальну. У чому об'єктивна причина буйного зростання зрадофільства?

...На одному з останніх ток-шоу Савіка Шустера відомий дисидент і борець за незалежність Степан Хмара висловив, волонтер Юрій Касьянов повторив, а політик-патріот Олесь Доній більш чітко сформулював одну думку, що здалася їм важливою.

Полягає вона ось у чому: Майдан став тим місцем, де «нас використовували, зіштовхнули лобами», «руками тупоголового Януковича та його вбивць для того, щоб один злочинний режим змінити на інший», щоб «поставити таку владу, яка тепер буде вигідна Путіну». І винна у цьому СБУ, яка і тоді, і зараз працює на Кремль (не ФСБ, зауважте, а СБУ!)

Сенс, загалом, такий: Майдан був кимось добре розіграною партією, з прихованими від народу цілями.

Юрія Бутусова, який намагався спростувати версію про інспірований ззовні Майдан, Савік Шустер (склалося таке враження) наполегливо намагався перебити.

Степан Хмара

І якщо з радикальними поглядами Хмари все зрозуміло, то звідки ця переконаність у Донія, Касьянова? І для чого це було так важливо для Шустера?

Я далекий від думки, що усі перераховані персони відпрацьовують міфічний план «Шатун». Я їх дуже поважаю для цього. Судячи з поведінки гостей студії Шустера, вони глибоко переконані, що побачили раптом якусь істину, яку відмовляються сприймати всерйоз інші.

Звідси й різкість суджень, і емоційність, і спроби переконати скептиків.

Думка ця, якщо її загострити, така: головний ворог сидить не у Кремлі, а на Банковій. Він не в сотнях тисяч російських солдатів, які стоять на кордоні, не у бандах найманців Захарченка та Плотницького – а у наших державних структурах, нашому політикумі, наших спецслужбах. І він страшніше за Януковича та страшніше за Путіна - з його армією та ядерною зброєю.

«Тисяча ворогів ззовні не так небезпечні, як один – всередині», - підтвердив цю думку арабською мудрістю на тому ж ефірі блогер і автогонщик Мочанов.

Питання: звідки вони дізналися про цю «страшну таємницю»?

Якщо поглянути з боку, то відповідь невтішна: звідти ж, звідки прийшов до нас нібито викрадений у Суркова «план Шатун». Джерело одне, тільки адресати різні.

Кремль не керує якоюсь однією силою в Україні, він намагається керувати всіма. Для нього немає сенсу вселяти нам страх перед сильним ворогом. Його завдання - посіяти безліч найрізноманітніших страхів відносно один одного.

Савик Шустер

Саме у цьому і полягає кремлівська стратегія перемоги над нами.

Є один досить цікавий військовий аналітик і історик Мартін ван Кревельд, нідерландець, який воював в армії Ізраїлю і консультував Міністерство оборони США. У своїй книзі «Трансформація війни» він описує стратегію військових дій між двома державами з дуже різним військовим потенціалом.

«За інших рівних умов, цитує він Клаузевіца, перемогу здобуде та сторона, у якої більше військ». А якщо так, то у тривалій війні «слабкої інтенсивності», розрахованій на взаємне виснаження ресурсів, у держави, де цих ресурсів менше, практично немає шансів. Єдиний вихід, і до цього схиляються більшість військових аналітиків, – атакувати.

Справа це (навіть щодо такого військового монстра, як Росія), зовсім не безнадійна. «Чим більше економічною, ефективною, раціоналізованою є організація, тим вона вразливіша», вважає аналітик.

У потужних, технічно оснащених, керованих з одного центру армій є один істотний недолік: слабка маневреність.

«Самотній воїн може миттю розвернутися обличчям до супротивника, помітивши його наближення до будь-якого з флангів, - пише ван Кревельд. - Той же маневр виявиться більш складним для шеренги з десяти солдатів». Вважається, що армійському корпусу, щоб перестати виконувати вже скасований наказ і почати виконувати новий, потрібно від 8 до 12 годин. Цього цілком достатньо, щоб завдати йому несподіваного удару.

Для слабкої армії, що збирається провести успішну наступальну операцію проти іншої армії, яка сильніше за неї, важливо зробити одне: зосередити сили та кошти в одному місці. «Вона повинна послабити одну ділянку та посилити іншу, навмисно створюючи ризиковані ситуації та беручи на себе цей ризик заради перемоги».

Швидше спонтанно, ніж навмисне, українські пасіонарії на такий маневр йшли: спочатку в часи Майдану, потім у перші, «добровольчі», місяці війни на Донбасі. Здебільшого суспільство, а не держава, змогло дуже швидко зосередити в один кулак мужність, людський ресурс, фінанси, пожертвувані народом, і показати Росії, що війна легкою не буде.

І в Росії це зрозуміли.

Юрий Касьянов

Але, пише Кревельд, протягом тривалої історії воєн більш потужні армії виробили свою стратегію боротьби з високою маневреністю слабшого супротивника. Мета її – не дати йому зосередити сили в одній точці, а, навпаки, змусити розосередити їх. Для цього штучно створюється «ситуація невизначеності».

«Розумний противник, який прагне створити перешкоди для сил свого опонента, зробить все можливе, щоб посилити невизначеність для нього»,- пише військовий аналітик.

Вірус невизначеності, що запускається в стан противника, повинен викликати у нього страх перед можливим ударом на ослаблених ділянках. Чим більше незахищених проломів знайде він у себе, тим дрібніше він розосередить сили, тим менше у нього шансів для ефективного маневру.

Противник нагромаджує безліч помилкових цілей. Це і локальна активність на різних ділянках фронту, і імітація перекидання «туди-сюди» великих з'єднань, і озвучування планів «масштабного наступу», і можливості відкриття «другого фронту» (для нас - Придністров'я, Бессарабська та Русинська «республіки»). І ще – населення країни мобілізується на пошуки внутрішнього ворога, зрадників, «п'ятої колони».

Пропаганда, ЗМІ, розвідка та контррозвідка тут діють в одній упряжці.

До того ж, надлишок інформації більш шкідливий, ніж її дефіцит, бо вносить велику невизначеність. Величезні обсяги інформаційних вкидань призводять до того, що кожна, найбожевільніша фобія або підозра знаходить (на просторах інтернету) безліч доказів.

Далі, пише аналітик, у державі, яку засипають вкиданнями, «як правило, утворюються дві партії: одна з кар'єрних міркувань вірить отриманим даним, інша (з тієї ж причини) оголошує їх дезінформацією». За умов невизначеності держава «маневрує між цими угрупованнями, страхуючись на випадок будь-якого результату. В результаті приймається запізніле та половинчасте рішення».

Олесь Доний

Додає хаосу той факт, що, «як в жодній іншій сфері людської діяльності, на війні панують лють, страх, біль і смерть. Люди, занурені в ці сильні переживання, найімовірніше, менш об'єктивні, ніж люди, які працюють в мирний час в офісі з паперами...»

Ось це і є об'єктивна причина буйного зростання усього нашого зрадофільства!

Адже, якщо дійсно план «Шатун» розроблений в штабі Суркова, то недолугий вигляд він має не випадково. Його мета подвійна. З одного боку - переконати владу, що керує опозицією Кремль. А з іншого - переконати опозицію, що план розроблений у надрах української влади для дискредитації опозиції.

За тією ж методикою працює і всім відомий Анатолій Шарій. Вкидаючи в інформпростір нарізку із сказаного у різний час Міхеїлом Саакашвілі - слова «барига», він, з одного боку, "переконливе доказує", що в країні при владі «злодії», а з іншого – показує самого Саакашвілі як міського божевільного.

Згадайте зовсім недавній допит Януковича. Знаєте, чого глядачі чекали з найбільшим нетерпінням? Не визнання провини, не подробиць тих днів, чекали викриття: з ким з нинішніх українських політиків і представників влади – тобто «внутрішніх ворогів» - Янукович намагався домовитися. Кому пропонував посади та гроші. Не почувши цього, втратили до Януковича інтерес.

Озирніться навколо: у нашому інформпросторі ми маємо країну, під зав'язку набиту «внутрішніми ворогами»!

По-перше, це – влада, що намагається «здати Донбас» (для однієї аудиторії) та продовжує «смертоубивчу війну з метою особистого збагачення» (для іншої). Це популісти – «проплачені Путіним, які розхитують човен». Це – «ліберали-інородці», які прагнуть захопити владу в «нашій» Україні та підпорядкувати її Америці. Це – націоналісти, які шукають генетичні відмінності між заходом і сходом країни. Це – «Айдар» та інші добробати, які готують «озброєний марш на Київ». Це – поліція, що «катує в тюрмах патріотів». Це – захисники гендерної рівності, які «нав'язують нам одностатеві шлюби». Це – «манкурти зі східних регіонів, які не бажають вчити українську мову». Це – ...можна перераховувати до безкінечності.

Обманні цілі множаться, як гриби після дощу, заступаючи реальну. Вони змушують нас роззосереджувати наші сили - на війну з пустушками, надувними танками, вони спалюють наші емоції, сіють песимізм і зневіру в перемогу.

І ось саме у цьому контексті фраза Донія про те, що «нас зіштовхнули лобами», цілком доречна!

Ставши з мечем у руці лицем до лиця проти «внутрішнього ворога», ми до зовнішнього, який мріє знищити Україну, повернулися спиною.

І як потім ображатися на ніж у спину?

І ще. Війна з «внутрішнім ворогом» - це завжди громадянська війна. І навіть якщо ми слово «війна» вимовляємо у переносному сенсі, не можна його так несерйозно кидати в обличчя одне одному. Просто тому що війна – це, як писав той же Клаузевіц, «акт насильства, для застосування якого не встановлено жодної межі».

Тобто війна – це спочатку «беззаконня». Шлях безправ'я, насильства та брехні.

Чи хочемо ми цього у нашій країні?

У нас є підстави опонувати одне одному. Ми по-різному мислимо та бачимо різним майбутнє України. Так склалося, що те, що влаштовує одних, неприпустимо для інших.

Олігарх Коломойський багато зробив для того, щоб зупинити сепаратизм, але бачив Україну країною, де олігархам живеться привільно. І такі країни в світі є, і в багатьох з них народ процвітає. Хтось вимагає, щоб багатство багатих роздали бідним – і такі країни є, багаторічний лідер однієї з них нещодавно помер. Інші хочуть бачити країну, де вся економіка захована в тінь. Ви здивуєтеся, але й таке буває, і навіть, як писав перуанський економіст Ернандо де Сото, – часом це єдиний шлях для нації вижити. Хтось бачить Україну без поділу на національності, а хтось - без росіян та євреїв. Хтось вірить, що у майбутньому можлива дружба з «оновленою» Росією, а хтось пропонує побудувати та скинути на неї атомну бомбу.

Наша проблема не в тому, що у нас немає "національної ідеї", а в тому, що їх нескінченно багато, і у кожного – своя. Відповідно до розмірів серця та мозку.

Все це привід для суперечок, часом дуже жорстоких. Але не для війни.

Нам усім треба забути слово «внутрішній ворог» і згадати, що йдеться всього лиш про політичну конкуренцію. А ця річ, хоч часом і схожа на війну, але все ж – не війна. «Конкуренцію від конфлікту відрізняють правила, згідно з якими сторонам не дозволяється вступати у відкритий бій, чинити один одному перешкоди або знищувати один одного навіть тоді, коли вони намагаються остаточно вирішити справу на свою користь», пояснює Кревельд.

У нас в країні для політичної конкуренції є повний набір інструментів: вибори, свобода слова та зібрань, плюралізм думок. Головне, не треба свою неконкурентоспроможність вважати приводом для оголошення війни.

Нам час завершити це вічне роззосередження сил і волі. Зібратися, нарешті, в кулак. І пам'ятати – у даний історичний відрізок вічності ворог у нас один. І ви знаєте його ім'я.

Євген Якунов. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-