Збройні сили об’єднаної Європи: ідея є, рішення нема

Аналітика 24.11.2016 18:43 1666

Аби створити власну армію, європейцям доведеться надовго забути про економічне зростання і щедру соціальну політику

Європарламент ухвалив резолюцію, в якій закликав країни – члени ЄС до створення оборонного союзу. Фактично це рекомендація створити збройні сили ЄС. «За» - 369 голосів, 255 – «проти», 70 – «утрималися».

Втілити цю рекомендацію у життя буде дуже складно. Починаючи з того, що у неї чимало противників і у Європі, і за її межами.

Чим НАТО не влаштовує Берлін і Париж

Розмірковувати над питаннями, якими конкретно будуть ці збройні сили, якою там буде структура командування, як вони взаємодіятимуть з військовими структурами НАТО, що взагалі буде з НАТО, якщо об’єднана Європа створить свій оборонний союз, тощо – просто не на часі. Оскільки наразі майбутня спільна європейська армія – це ідея, а не рішення. Резолюції Європарламенту не мають обов’язкової для виконання членами ЄС сили.

Отже, поки є сенс говорити лише про ідею – чому вона з’явилася і які у неї перспективи перетворитися на ухвалене рішення.

Йенс Столтенберг - генеральний секретар НАТО

Насамперед треба, очевидно, відповідати на питання: чим європейців не влаштовує НАТО? Зрозуміло, що загальна військова потуга НАТО цілком достатня, щоб гарантувати військову безпеку усіх членів цього військового союзу. Ба більше: у світі немає іншого військового блоку чи окремої країни, які б переважали НАТО військовою силою. Європу (зауважимо, що маються на увазі насамперед Німеччина і Франція), якщо говорити дещо спрощено, не влаштовує абсолютне військове домінування в НАТО США, причому йдеться не лише про ядерну зброю, а й про звичайну – танки, авіацію, кораблі. Це домінування тягне за собою домінування США у політиці та економіці, хоча, звісно, військова потуга не є єдиною причиною верховенства США у західному світі. А європейці прагнуть до більшої економічної та політичної незалежності від американців. Для чого? Щоб стати одним з полюсів світу – як мінімум рівними США, Росії, Китаю.

Коли у Кремлі сьогодні говорять про те, що світ не повинен бути однополюсним, що для міцного світового порядку має бути й інший полюс, як це було в десятиліття після Другої світової війни і до розвалу СРСР, то тут, окрім, звісно, демагогічного прикриття невиправданих амбіцій Росії повернути собі місце СРСР у світі, є й певна частка правди. Світ і справді однополюсним не буває за визначенням. Уся світова історія показує, що заволодіти усім світом нікому не вдавалося і не вдасться. І на місце СРСР після його розвалу одразу знайшлися претенденти – Китай і… Західна Європа.

Щодо Китаю, то наразі його очевидні претензії на «полюс» світу лише потенційні і не підкріплені ні економічно, ні військовою силою. І це ще питання, чи взагалі колись будуть підкріплені. Але то окрема тема. Щодо Європи, то вона має економічний і науково-технологічний потенціал, аби бути «полюсом» (і в цьому плані давно і надійно випередила і Росію, і Китай), але не має військового.

У Європі вимушено, але таки доходять очевидного висновку: претензії на роль одного з двох-трьох центрів світу слід підкріпляти не лише обсягом валового національного продукту, не лише стійкістю спільної валюти, а й потужною військовою силою. Економічне домінування долара у світі забезпечується не лише загальним обсягом американської продукції чи новітніми американськими технологіями, а й авіаносцями. Причому, останній фактор зовсім не останній за значенням. Можливість США практично негайно вступити у війну у будь-якій точці планети (а саме її дають авіаносці, точніше – авіаносні групи) на захист національних інтересів (а який інтерес важливіший за стійкість долара?) здорово зміцнює американську економіку. Природно, що у Європі теж хочуть мати свою серйозну військову потугу, яка б підвищила конкурентоздатність європейської економіки. Нарешті, неможливо бути центром цивілізованого світу, якщо ти не можеш гарантовано відбити навалу варварів зі Сходу. Такий центр після Другої світової війни перемістився з Європи за океан, а сьогодні європейці мріють його повернути.

«Євросолдатів» треба кликати з-за океану

Отже, для Європи ідея власних потужних збройних сил очевидна, зрозуміла і необхідна, і озвучували її вже не раз за останні два десятиліття. Чому ж досі нема рішення?

Тому що його дуже-дуже важко реалізувати. Тому що рішення про власну армію настільки різко змінить Європу – економічно і політично, що наслідки цієї зміни прорахувати ніхто не може.

Нема питань, Європа має потенціал, щоб з часом, можливо – не таким вже й тривалим, створити такі власні збройні сили, які як мінімум не поступатимуться російським (окрім ядерного компоненту, але він, по-перше, не є вирішальним, бо реальна загроза Європі з боку Росії – від «звичайних» військових сил, і, по-друге, Франція все-таки має якусь кількість ядерної зброї, цілком достатню, щоб стримати Росію від застосування такої зброї проти Європи). Але тоді Європі доведеться надовго забути про економічне зростання, підвищення рівня життя, щедру соціальну політику, тощо. Все – гроші, час, зусилля - піде на армію. А це може призвести до ще більшого економічного відставання від США.

У Європі є чимало противників створення єдиної армії (погляньмо ще раз на підсумки голосування в Європарламенті). І серед них – не тільки «друзі Путіна», як оцінює їх Анатолій Гриценко. Парадокс, але створення європейської армії не хочуть ні в Москві, ні у Вашингтоні, хоча з різних причин. Скептично ставляться до такої ідеї і в країнах Східної Європи – членах ЄС. Можливо, об’єднана армія Європи і відіб’є напад російської, однак у будь-якому випадку полем битви стане Східна Європа, тобто буде зруйнована війною. Країнам Балтії, Польщі, Румунії потрібен не просто військовий захист, а настільки потужний, щоб у Кремлі й думки не виникало почати війну. На сьогодні і в осяжному майбутньому такий захист можуть надати не Німеччина з Францією, а США. Не випадково згадані країни останнім часом дедалі відвертіше розвивають прямі військові стосунки зі США, поза рамками Євросоюзу.

Українські військові

Україно, а «если завтра война»?

Очевидно, що Україна перебуває у ще складнішій ситуації, ніж решта країн Східної Європи. Нашим «євроінтеграторам» варто затямити давню і просту «геополітичну» істину: «если завтра война», тобто якщо російська армія посуне на Україну, ні Франція, ні Німеччина нас не захистять, як не захистили Польщу Франція і Британія у 1939 році, для цього у них елементарно немає військових сил сьогодні і не буде навіть тоді, коли якась спільна європейська армія з’явиться (та й особливого бажання нас захищати, якщо вже зовсім відверто, теж немає). Тим більше, що для України питання військової безпеки є не просто першим, а найпершим, бо армія ворога вже на українській землі. Тому маємо шукати військового союзника, котрий може допомогти негайно, а не через невідомо яку кількість років. Власне, шукати не треба, це – ті ж США (а також ті країни Східної Європи, які усвідомлюють, на відміну від багатьох країн Європи Західної, реальність військової загрози від Росії). Залишається лише переконати американців, що з нами варто мати справу, що ми теж чогось варті, коли йдеться про спільну протидію Росії.

Юрій Сандул. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-