Українські виборці чекають на «іншого політика»

Аналітика 23.11.2016 18:52 1968

Соціологи фіксують низькі рейтинги популярності чинних політиків. Хто буде проводити реформи?

Учора Центр Разумкова та Київський міжнародний інститут соціології оприлюднили результати своїх останніх соціологічних досліджень популярності вітчизняних політиків. Зокрема, Центр Разумкова виявив, що, в разі проведення в середині листопада президентських виборів, Петро Порошенко отримав би в першому турі найбільше голосів – 16,2%, на другому і третьому місцях – Юлія Тимошенко (11,5%) та Юрій Бойко (9,4%). А КМІС порахував так: 21,3% проголосували б за Тимошенко, 18,5% - за Порошенко, 11,7% - за Вадима Рабиновича, а далі Анатолій Гриценко - 10,5% і Бойко - 9,4%.

На перший погляд, результати прямо протилежні. Утім, якщо врахувати пояснення соціологів про різницю у методиці підрахунку (зокрема, Центр Разумкова визначав відсотки від усіх виборців, хто піде голосувати, а КМІС – лише від тих, хто піде голосувати і вже визначився з вибором), то різниця виявиться не такою вже й суттєвою.

Все-таки найважливіше в опитуваннях двох соціологічних центрів те, що вони показали однаковий результат у головному, і це спільне куди важливіше за розбіжності, спричинені різною методикою. А саме:  жоден з нинішніх українських політиків і близько не має підтримки хоча б половини українського електорату. Ніхто, починаючи з чинного глави держави. 16% чи навіть 21% (від числа тих, хто визначився з вибором) – це не той рівень популярності, який би давав моральне право на звання лідера нації. Звісно, коли справа дійде до другого туру, то один з кандидатів таки набере більше 50% голосів чи близько до цього, однак така підтримка, зрозуміло, матиме з боку більшості виборців вимушений характер. Ми ж відзначаємо зараз не ймовірність перемоги того чи того кандидата, а рівень довіри суспільства до політиків.

Сам факт такої низької їх популярності несподіваним не назвеш, не сьогодні він виник, за великим рахунком всі про це знають і без соціологів. Залишається лише зробити логічні висновки з очевидного. А саме.

Прірва недовіри, яку фактично фіксують соціологи, між суспільством та політичною елітою – і тієї, хто при владі, і тієї, хто наразі в опозиції – і є найвиразнішим показником загальної масштабної кризи – і політичної, і економічної, і соціальної, яку країна за 25 років незалежності все ще не може подолати. Тільки не треба плутати причину і наслідки в тому сенсі, щоб вважати незалежність причиною кризи. Навпаки, саме наполеглива боротьба за утвердження реальної, а не тільки формальної, незалежності України, що, безумовно, передбачає демократичний розвиток держави, стримує кризу, утримує країну і державу від цілковитого краху і живить надію, що ми таки виберемося на широкий шлях, що веде до розквіту країни. Саме Майдани, як реакція здорової частини суспільства на антидержавну і антинаціональну політику еліти, зберігає Україні шанс на майбутнє життя.

Ця криза загрожує не лише конкретним особам з числа еліти в сенсі втрати ними владних посад чи неможливості їх посісти, а розвалом держави. Виходить, Україна так і не вирішила до кінця питання державної незалежності. Точніше – вирішила тільки офіційно, на папері, але, на превеликий жаль, незалежність досі не стала незворотнім фактом. Вона стане таким, якщо українське суспільство здолає опір еліти, яка гальмує демократичне реформування країни, а держава Україна переможе у нинішній війні  з Росією.

У підсумках опитувань Центру Разумкова та КМІС ми бачимо цифри, які ілюструють бажання українців знайти лідерів, яким вони довірятимуть більше, ніж недовірятимуть. 18,2% опитаних Центром Разумкова хочуть голосувати за «іншого політика», якого наразі не бачать у списках, а 27,4% опитаних КМІСом «не визначилися, за кого голосувати».

Хто той «інший політик», якого, ймовірно, й чекають, щоб «визначитися, за кого голосувати»? Міркування на цю тему наразі можуть бути суто абстрактними. Очевидно тільки, що якби вибори відбулися «найближчої неділі», цей «інший політик», хоча у нього і найвищий рейтинг, на них не з’явиться. Можна, звісно, сподіватися на диво, мовляв, а ось вийде такий політик, про я кого ще вчора ніхто не знав, і проголосує за нього більшість! Але то й справді буде дивом у буквальному розумінні. Воно, як відомо, інколи трапляється в житті, у тому числі і в політиці, як частині цього життя, однак така ймовірність раціональному аналізу не підлягає.

До речі, однією з причин, чому таке диво досі не трапилося, полягає в тому, що чинна еліта робить все можливе й неможливе, щоб «інший політик» не з’явився, принаймні – як реальний кандидат на виборах. Причому, парадокс, у цьому однаково зацікавлені усі нинішні політики, як ті, хто при владі (приміром, Порошенко), так і ті, хто є наразі головним опозиціонером-претендентом на владу (приміром, Тимошенко).

І ще один висновок. Україні потрібні докорінні реформи. Це аксіома. Як і те, що докорінні зміни неминуче зачеплять життєві інтереси мільйонів людей. Тому такі реформи можливі лише тоді, коли суспільство довіряє владі. Звідси риторичне питання: хто в Україні очолить процес реальних реформ, якщо дивитися на рейтинги соціологів?

Юрій Сандул. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-