Ліки від Трампа

Аналітика 09.11.2016 14:19 2652

Українська еліта їх шукатиме, а українське суспільство має залишити ілюзії, що хтось за нас зробить нам реформи і захистить від Росії

Сьогодні вранці мільйони українців, прокинувшись, з жахом чи просто з сумом дізналися, що президентські вибори в США виграв Дональд Трамп. Попри прогнози тамошніх соціологів і наші сподівання на перемогу Хілларі Клінтон.

Отже, з сьогоднішнього ранку актуальним стало питання: що нам з цією перемогою Трампа робити? Міркування на цю тему вже полилися «повноводним Дніпром», а далі їх буде ще більше. Аби не втонути у цьому потоці, варто уточнити, кому це «нам»? «Ми» - це хто?

Насамперед – це, звісно, чинна українська влада. Вона, як виявилося, вже припустилася серйозної помилки, відверто підтримуючи Клінтон. Чим це для неї (не Клінтон) обернеться? В Україні вже зазвучали голоси радикальних «фейсбуківців»: «Порошенко, пакуй валізи!» Заклик, звісно, нечемний і, м’яко кажучи, передчасний. Однак і справді виникає цікаве питання: наскільки стійкість чинної української влади залежить від прихильності до неї так званого «вашингтонського обкому»?

Пошуки відповіді треба починати з усвідомлення тієї історичної реальності, що новітня українська політична еліта, що сформувалася за 25 років незалежності, є елітою так званого олігархічного типу - за способом економічного господарювання в країні і за принципами функціонування політичної системи державного управління. А це означає, що, з огляду на чужорідність такої системи для українського національного менталітету та історичних традицій самоврядування на території, що зветься нині Україною, така еліта не є національно самодостатньою, тобто вона не спирається на внутрішню підтримку, точніше – визначальною для нашої еліти є підтримка зовнішня. Довгий час, аж до падіння Януковича, її надавала Москва, і це було головною запорукою перебування України в політичній орбіті Кремля. Звісно, українська еліта намагалася «диверсифікувати» джерела зовнішньої підтримки, аби її зовсім не поглинула еліта російська. Цьому і слугувала сумнозвісна  «політика багатовекторності», сформульована Леонідом Кучмою. Це була ідеальна для нашої еліти політика. Однак, зрештою, вона провалилася, бо Кремль одного чудового дня вирішив, що пора «вибивать борги» з українських олігархів, а саме: «Новоросія», обзивання незалежної України немічною «Малоросією» і взагалі перетворення і так залежної від Росії України у політичне ніщо.

Російська агресія змусила українську політичну еліту змінити вектор підтримки зі східного на західний, що і стало метою зовнішньої політики Президента Порошенка. Але ось проблема: Захід за підтримку вимагає реформування України, тобто знищення корупції та демократизації політичного процесу (Москва цього не вимагала, а навпаки – заохочувала протилежне). Іншими словами, Захід фактично хоче зруйнувати принципи, на яких зросла і тримається чинна українська еліта, хоче, парадокс!, щоб ця еліта за американські гроші знищила саму себе.

На фото: Петро Порошенко і Джозеф Байден

За два з половиною роки, що минули після Майдану і початку агресії Росії, українським керманичам загалом вдавалося вести з Вашингтоном політику так, щоб підтримку отримувати, а «суїцид» відкладати, або імітувати. Обама з Байденом це терпіли, хоча останнім часом натяків, що це терпіння не безмежне, було достатньо. Чи буде терпіти і як довго терпітиме Трамп? На яких умовах даватиме (і чи даватиме) долари, без яких нашим олігархам, що втратили «підпорку» Кремля,  історичні «кранти»? (Дуже вишукано і акуратно сформулював цю проблему екс-депутат російської Думи Ілья Пономарьов, коментуючи наслідки перемоги Трампа для України: «Є надія, що фінансова допомога Україні стане більш осмисленою, ніж зараз».)

Ось ключове питання для української владної еліти, яке не дає їм спокою саме зараз, у перші години і дні після оголошення підсумків виборів президента США. Ось її справжній головний біль, від якого наразі нема жодного «спазмалгону». Але, безумовно, будуть шукати.

А щодо того, що «ми» - це не тільки влада й еліта, а й українське суспільство, то нас одразу ж почала заспокоювати посол США в Україні Марі Йованович, котра рано-вранці поспішила заявити: «У мене є чітка впевненість у тому, незалежно від того хто буде наступним президентом, що і в перехідний період і за нової адміністрації, США залишаться потужним партнером України». А ще твердо пообіцяла, що скасування санкцій проти Росії при президенті Трампі не буде, бо «усі знають, що існує потужний консенсус про те, що санкції у грудні будуть продовжені».

Що ж, послу можна і треба вірити. Зовнішню політику США, тим більше – щодо такої країни, як Росія (саме це нас хвилює найбільше), не визначає одна людина одноосібно, навіть глава держави, а американська еліта загалом. Росія агресією проти України і брутальною політикою (бомбардуванням цивільного населення) на захист сирійського диктатора грубо порушила міжнародне право і зневажила інтереси цієї самої американської еліти. Тобто, нинішня конфронтація Росії та США є закономірним, а тому неминучим, наслідком дій Росії, а не особистим вибором того чи того американського політичного лідера, розчуленого стражданнями простих українців чи сирійців.

Як ефективно Україна зможе скористатися у власних національних інтересах протистоянням США з країною, яка окупувала частину нашої території і не полишає спроб знищити нашу незалежність, то це питання залишається відкритим і актуальним на довгі роки наперед. Позитивна відповідь на нього залежить і від того, чи є насправді в Україні, крім злодійкуватої еліти, національно свідоме громадянське суспільство, а не просто розрізнені купки патріотів і демократів, «страшно далеких від народу». Зрештою, зовсім не президент США Дональд Трамп, чи якийсь інший «Трамп», зрушить з «мертвої точки» українські реформи, а лише самі українці. Інакше просто не буває.

Юрій Сандул, Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-