Чого треба Байдену від нашого Яценюка?
Екс-прем’єр-міністр України і лідер «Народного фронту» Арсеній Яценюк їздив до США, де 26 жовтня мав зустріч з Джозефом Байденом. Байден, хто не знає, - це «мій друг і великий друг України» (Яценюк), а також, звісно, віце-президент найпотужнішої у світі наддержави.
Коли Яценюк був главою уряду, то його зустрічі з віце-президентом США нікого не дивували, бо саме Байден є головним опікуном України в адміністрації президента США. Однак він продовжує приймати Яценюка і після відставки останнього у квітні цього року. Попередня їхня зустріч була теж у Вашингтоні наприкінці червня, усього чотири місяці тому.
Сам факт офіційних (в сенсі публічності) зустрічей віце-президента США з відставним українським прем’єром є, м’яко кажучи, незвичним. Зауважимо також, що такі зустрічі не можуть сприйматися «на ура» Президентом України, адже зовнішня політика країни - це його безумовна монополія. Тому багатьох українських політологів і журналістів муляє питання: чого треба Байдену від нашого Яценюка (чого треба Яценюку від Байдена – не питання)?
Оскільки відвертої відповіді нема й не буде, а офіційні (себто – надто загальні) пояснення сторін зацікавлених спостерігачів не вдовольняють, доводиться робити припущення щодо обставин, які, на наш погляд, можуть спричиняти часті контакти чинного американського та відставного українського чиновників.
Альтернативи в українській владі, як це розуміють американці
По-перше, що, мабуть, можна вважати найголовнішим: Яценюк - лідер політичної партії, яка має 80 депутатських мандатів у вищому законодавчому органі України. Тобто, партії, без згоди якої не може бути ухвалене будь-яке більш-менш серйозне політичне рішення. Якщо США мають намір всерйоз впливати на політичні процеси в Україні (а в цьому нема жодних сумнівів), то без тісної роботи з «Народним фронтом» їм не обійтися.
По-друге, загальне бачення американцями шляху, яким мають йти реформи в Україні, узгоджене з Яценюком ще з часів його прем’єрства. Іншими словами, США одразу після Майдану зробили певну ставку на Яценюка і його «Народний фронт», і вона продовжує грати. Не секрет, що США довго пручалися звільненню Яценюка з посади глави уряду, незважаючи на всю ту критику, яка на нього лилася всередині України. Нема сенсу розмірковувати, наскільки щирою є підтримка американської політики щодо України з боку «Народного фронту» і особисто його лідера, важливо, що, схоже, Яценюку продовжують довіряти у Вашингтоні.
По-третє, в розумінні американців чи не найважливішою складовою українських реформ є унеможливлення концентрації політичної влади в одному – президентському – центрі. Тобто, США не хочуть повторення ситуації часів президентства Кучми і Януковича. Вони вважають це найкращим на даний момент запобіжником масштабної корупції, здатної поховати найамбітніші плани США щодо України. Таким альтернативним (саме альтернативним, а не опозиційним) центром і має бути «Народний фронт», точніше – його парламентська фракція, без якої, повторимо, жодні принципові ухвали неможливі. І у Верховній Раді, і в уряді. Власне, США захищали Яценюка від відставки не тому, що його уряд досяг величезних успіхів на ниві реформування (таких успіхів було не густо, що бачили навіть американці), а щоб зберегти баланс сил в українській владі. Можливо, тому й приймають українського екс-прем’єра у Вашингтоні на найвищому рівні, та ще й демонстративними дружніми обіймами, щоб показати усім у Києві, що Вашингтон проти зосередження влади в одних руках.
Нині, у зв’язку з можливістю звільнення Валерії Гонтарєвої з НБУ, з’явилися чутки, що її місце за настійливою рекомендацією США віддадуть Яценюку. Чутки, звісно, і є чутками, однак все виглядає цілком достовірно саме з огляду на те, що крісло голови НБУ – чудова позиція для контролю фінансових потоків у країні, тобто – контролю за діями влади. До речі, сьогодні представник МВФ Джеррі Райс заявив, що Міжнародний валютний фонд готовий продовжувати співпрацю з Україною в рамках програми EFF при збереженні інституціональної незалежності центробанку: «Незалежність НБУ є значним досягненням в рамках поточної програми. Це наріжний камінь політики, яку МВФ готовий підтримувати. Таким чином, важливо, щоб незалежність центробанку була збережена». Усе логічно: навіщо американцям НБУ, якщо його очолює людина Президента, і навіщо Яценюк на його чолі, якщо незалежність НБУ законодавчо обмежать.
«Народний фронт» не збирається капітулювати
Питання: чи може «Народний фронт» бути альтернативою БПП в розумінні американців? А чому ні? Та й нікому більше.
Це в Україні до Яценюка і його партії багато хто ставиться скептично і фактично поставив на них хрест з огляду на вкрай низький нинішній рейтинг популярності «Народного фронту», який не дає йому практично ніяких шансів на проходження до Верховної Ради, якби вибори до неї відбулися, мовою соціологів, у найближчу неділю. А здалеку, з Вашингтону, на це дивляться інакше. Американці насамперед керуються фактом наявності 80 мандатів, а до підсумків гіпотетичних дострокових виборів їм наразі байдуже. Тим більше, що американці послідовно відкидають ідею таких виборів.
Крім того, «Народний фронт» цілком закономірно не хоче визнавати, що згадане падіння його рейтингу – це вже назавжди. Інстинкт політичного самозбереження виявився у цієї команди дуже чіпким. Навіть відставка Яценюка у квітні не спровокувала «розгардіяш» у партії та фракції. Швидше навпаки. Сьогодні фракція «Народного фронту» виглядає куди монолітнішою, ніж інша провладна фракція - БПП. Принаймні, у неї немає «сепаратистських» груп на кшталт «єврооптимістів». А довіра американців до її лідера – одна з причин, що міцно утримує фракцію від розпаду.
«Народний фронт» не полишає активних спроб повернути прихильність українських виборців, причому, як видається, для цього обрано найактуальнішу, після соціальної, тему – війна на Донбасі і політика щодо агресора. Риторика, і не тільки риторика, лідерів «Народного фронту» тут часто-густо виглядає радикальнішою, ніж у БПП. Згадаймо хоча б спробу запровадити візовий режим з Росією, яку зупинила позиція більшості депутатів від БПП, а «народофронтівці» були категорично «за». І позиція Яценюка щодо «мінського процесу», озвучена ним за підсумками останньої зустрічі з Байденом, цілком категорична: «Я не сходжу з тієї позиції, яку неодноразово наголошував: є ключові умови для того, щоб взагалі далі дискутувати про політичне врегулювання, - це безпека… Росія повинна забратися з української території. Перше – це зупинка вогню. Цього так і немає. Друге – це відведення військ і важкого озброєння. Третє – це повернення контролю над українським кордоном. Це три ключові позиції, які є частиною «Мінська». І треба добиватися, щоб Росія їх виконувала».
Чи будуть зусилля Яценюка з товаришами повернути симпатії виборців успішними, чи вже їх у цьому плані ніщо не врятує – питання дискусійне, тим більше, що до чергових парламентських виборів ще дуже багато часу. Однак у будь-якому випадку США, вибудовуючи свою тактику в українській політиці, керуються реаліями поточного моменту, а не ситуативними симпатіями-антипатіями українського обивателя.
Загалом, історія «дружби» Байдена і Яценюка – зайве свідчення того, що США всерйоз взялися за Україну. Після Майдану ми бачимо вже не просто роздачу американцями грантів на розбудову громадянського суспільства в Україні. Ми бачимо їхні конкретні зусилля щодо реформування всієї політичної системи України і щодо впливу на політику української влади в усіх сферах – від оборонної до зовнішньої.
Юрій Сандул. Київ
