Казус Олланда-Меркель: «дуже хочеться» і «треба врахувати»

Аналітика 27.10.2016 14:18 1097

Чому західні партнери України займають на переговорах позицію спостерігача та арбітра і що від того буде?

Взагалі, той факт, що лідери країн Заходу беруть активну участь у розв’язанні українсько-російського конфлікту є самоцінним апріорі. Тим визнається реальна роль України та її майбутнє в світовій системі безпеки та розвитку. Від сприйняття цього факту вже приємно. Але ж, усі ми чекаємо від західних партнерів більшого. І ці сподівання не завжди реалізуються. Чому так? 

Що вони знають про Україну

Перше, що відрізняє західних політиків від вітчизняних, це така собі дивна річ, як відповідальність перед виборцями. Тобто наобіцяти та не виконати – це не про них. Політична система західних демократій, власне, і працює надійно, саме завдяки пильному контролю виборців.

Але при чому тут Україна? Німеччина та Франція узяли на себе невдячну роль не лише «стовпів»  економічної стабільності ЄС, але й відповідальних за політичну та безпекову стабільність континенту. Тому сам факт війни на сході України не міг не отримати від Берліну та Парижу відповідної реакції: якщо б вони промовчали чи обмежилися «занепокоєнням», їх би, знову таки, не зрозуміли виборці.

Європейська свідомість вже прийняла Україну саме у європейському вимірі. Причому ключову роль тут відіграли не обидва Майдани, а сотні тисяч українських «заробітчан», це вони відкрили Європі істину: десь там на сході є така країна і вона – не Росія. Може, картинка про Україну складається у них не вельми приваблива, але ті ж німці та французи вже бачили у себе таких самих поляків, словаків та румунів, але з часом – прийняли їх у свою європейську спільноту. Цей портрет України, який вже існував в уяві європейців, Євромайдан не тільки підсилив, а додав барв. Виявилося, що Європа потрібна Україні не тільки як засіб виживання конкретних громадян – це, все ж таки, ментальний вибір нації. З таким сигналом європейські політики не рахуватися не могли. Олланд і Меркель у Мінську, Парижі та Берліні реально відстоюють інтереси своїх виборців, підтверджують дані раніше обіцянки. І це дуже важливий для України чинник.

Від кого вони втомилися? Від України? Чи, може, від Росії?

Між тим, часто доводиться чути, що західні партнери втомилися від України і тому не достатньо тиснуть на Росію та особисто Путіна. Повірте, вони втомилися від Росії не менше. Їхні вчителі у політиці і в житті вклали в них аксіому: обіцяне, тим більше, оформлене документально і підписане – виконується. От вони, Франсуа Олланд та Ангела Меркель, і демонструють чітку позицію: Мінські домовленості мають бути виконані. Можна не сумніватися, що коли з усіх сторін конфлікту – що з Києва, що з Донецька-Луганська та з Москви почали заявляти про своє бачення уже досягнутих домовленостей, то в Берліні та Парижі були чимало здивовані. Можна констатувати: політики пострадянського простору дали європейцям дуже несподіваний урок політичної еквілібристики..

Українська сторона резонно наполягає на вирішенні безпекових питань після яких можна переходити до політичної частини, а Росія зі своїми підопічними «ДНР» та «ЛНР» хочуть реалізації саме політичної частини, щоб легалізуватися в політичному просторі України задля його подальшої дестабілізації. З такими установками, не дивно, що переговори зайшли у глухий кут. Здається, Меркель та Олланд «втомилися» саме від цього: групи засідають, а реального результату нема, і можна так ходити по колу безкінечно.

«Почути Донбас» - нехай вони це спробують

Звісно, природа цієї «втоми» глибше, вона в нерозумінні самої природи конфлікту. Європейцям складно усвідомити що саме відбувається на Донбасі, вони не достатньо знайомі з ментальним підґрунтям україно-російської війни. Звісно, події на Донбасі можна трактувати просто: от є територія, на яку прийшли російські війська та провокатори, і намагаються відібрати її в України, чи то зробити з неї постійну «п’яту колону» в державі, що буде гальмувати усе, проти чого Москва. Але ж на Донбасі все складніше, там зіткнулися дві ментальні картини світу – «європейська» та «пострадянська». Перша, заснована на логіці та послідовності, має у своїй основі просту тезу: всі політичні конфлікти в рамках держави мають вирішуватися між її громадянами у цивілізований спосіб. Пострадянська, заснована на нераціональних чинниках «одного народу» та «спільної історії» вважає, що якщо когось нібито «не хочуть почути», то владу можна «послати», а разом з нею - усі закони на яких базується нормальне співіснування – як внутрішні, так і міжнародно визнані. Тобто, «ми от так от живемо, і не треба нам вказувати. Переважна більшість жителів Донбасу дійсно підтримувала Януковича до самого кінця, не за примусу, а тому, що вважала, що жити і керувати державою в його стилі – не тільки цілком припустимо а, навіть, розумно. Що це значить на практиці? А от вам приклад з недавнього минулого: три роки обдурювати свою країну та усю Європу розмовами про «євроінтеграцію», а потім нічого не підписати. Для людей з пострадянською ментальність це абсолютно природно, навіть – «от ми як їх, молодець!». І саме сумне, те що оце «ми» для таких людей визначальне.

На фото: зустріч

Коли Меркель та Олланд сидять між Порошенком та Путіним, то для обох є одне принципове питання: як можна було довести конфлікт до такої дикої, кривавої і тупикової стадії? Так, звинувачення у бік Росії спираються на жорсткі факти. Але європейці пережили світоглядні конфлікти між собою вже давно, останнім з них була Друга Світова. І тому, зараз, вони підходять до Донбасу з європейською міркою та задають і нашій владі запитання, що здаються нам дещо знущальними. Типу: а як же так вийшло, що влада України (не теперішня, а за всі ці чверть століття) не зробила необхідних кроків, щоб уникнути «протистояння з російськомовними»? Не треба мати ілюзій, представники Москви та її посіпаки регулярно, в якості аргументів, викладають на стіл переговорів легенди про «притиснення російської мови та прав російськомовних громадян», про якісь там заборони та інше. Європейці слухають все це, не розуміючи: хіба ж не можна було все це вирішити раніше, не доводячи до справжньої війни? І не втлумачити їм було до останнього часу, що це – брехня, свідоме перебільшення, що в масі своєї жителі регіону увесь цей час не те що жодним чином не притискалися, а навпаки, жили у комфортних для них тенетах пострадянської свідомості. А влада належала в регіоні тим, хто не лише не намагався «лікувати» своїх земляків від занедбаного «совкізму», а ще й свідомо робив все для погіршення ситуації, бо саме це гарантувало владі стабільність, на які б злочини вона не йшла.  

Трохи світла в кінці тунелю

З усього того є два приємні для нас факти. По-перше, як би вони від нас і них не «втомилися», у ході переговорів і спілкування до європейців потроху почав доходити реальний зміст конфлікту і війни на Донбасі.

По-друге, Путін занадто довго думав, що ця історія може тривати вічно. Чим і переграв себе сам. Тому що, знову таки, і у Меркель, і у Олланда є виборці та відповідальність перед ними. І, нема куди подітися, треба все це якимось чином закінчувати. Можна скільки завгодно тиснути на Україну, вимагаючи від неї односторонніх поступок, але прагматичні люди європейці розуміють, що це миру не забезпечить. Саме тому, хоч і потроху, але з’являються у заявах за підсумками чергових перемовин пункти, на яких наполягала саме Україна: і про «дорожню карту», і про поліцейську місію ОБСЄ.

Ці документи мають бути розроблені і підписані в листопаді-грудні усіма членами «четвірки». Путін цього не хоче, але доведеться – і йому теж. А якщо не підпише – погіршить своє становище ще більше.

Складно сказати, чи то Меркель та Олланд почали розуміти з чим зіткнулися на Донбасі, чи санкції для Путіна дійсно стають нестерпними. Як би не було – маленький промінь надії все ж таки блимає на песимістичній на загал картині донбаського конфлікту.   

Віктор Чопа                                                    

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-