Життя після «Волині»
Вихід фільму «Волинь» у широкий прокат уже має перші наслідки. Кореспондент Укрінформу, який зараз відвідує Польщу, звернув увагу на промовистий факт: попит на книги про Волинську трагедію зріс лавиноподібно. У одній із книгарень Гданська представлено аж шість нових книг на тему Волині, дві з яких стали бестселерами.
На жаль, йдеться не лише про книги.
9 жовтня 2016 року, на другий день запуску «Волині» в масовий прокат, члени польської ультраправої організації Oboz Wielkiej Polski знищили пам’ятник на братській могилі 13-х вояків УПА в селищі Верхрата Любачівського повіту Підкарпатського воєводства. Цей акт вандалізму вже засудили кількадесят громадських, політичних, культурних і духовних діячів. Проте немає гарантій, що подібне не повториться знову.
Укрінформ звернувся до історика Ярослава Грицака з запитаннями: Чи надовго це у поляків? Чи зможуть історики дійти консенсусу у цьому питанні? І взагалі, - що робити?
«Почну з кінця. Нам просто треба цей період пережити, - почав професор Грицак - думати, що буде після всього цього і що ми збережемо.
А щоб розуміти рівень історичної правдоподібності цього фільму –наведу такий момент: головним негідником у ньому є український греко-католицький священик, який закликає українців різати поляків. Навряд чи режисеру фільму прийшло в голову, що греко-католицьких священиків на Волині не було і бути не могло, українці там - православні.
Історія ніколи не буває простою. Втім, ніхто не прислухується до фахових істориків. Це той випадок, як казав Омар Хаям, коли розум у нас в ціні часнику. Нас цікавлять не розумне, а популярне. Ми всі отруєні історичною пам’яттю. І «Волинь» засвідчує, що рівень нашого отруєння не зменшується, а збільшується.
Про відповідальність сторін
Тема Волині настільки складна і болюча, що навряд чи ми дійдемо повного консенсусу. Польські і українські історики у багатьох речах не погоджуються, а в багатьох погоджуються, і вони записали це у протоколах на своїх зустрічах. Але вони погоджуються з тим, що у Волинській трагедії є вина і української, і польської сторін.
Волинь – такий же геноцид, як Голокост, Голодомор чи виселення кримських татар. На жаль, в більшості випадків, коли йдеться про геноцид – не буває згоди. Голокост – це, напевно, подія, яка найкраще висвітлена в історії. Та все ж історики не мають згоди щодо ключових моментів Голокосту.
Питання не в тому, що історики мають досягнути якоїсь правди, але вони мають якомога ближче підійти до неї. Повну правду ми уже не пізнаємо, бо занадто пізно. Але враження таке, що людей, які натискають «кнопки впливу» на суспільство, такі факти не цікавлять, бо такий продукт складно продати і ним тяжко маніпулювати.
Не шукайте правильної статистики – іде війна цифр. Але факт залишається фактом: поляки понесли тяжчі втрати і тому відповідальність за Волинь більшою мірою несуть українці. Але якщо говорити про Волинь у контексті польсько-українських стосунків, то вина падає і на поляків, як на сильнішу сторону, бо сильніша сторона несе свою відповідальність. Волинь була геноцидом, але акція поляків у відповідь теж мала характер геноциду. У конкретній ситуації – літо 43-го року, головну вину несуть українці, але в ширшому контексті головна вина є поляків. Проте, хто буде в цих складнощах розбиратися?
Про нинішню політичну ситуацію в Польщі
На жаль, зараз до влади в Польщі прийшли політичні сили, які хочуть зруйнувати все те позитивне, яке сталося в наших стосунках за 25 років. Але те саме робиться і в польсько-німецьких стосунках, і взагалі по відношенню до всіх. Таке враження, що прийшла та влада, яка прагне самогубства Польщі. Українці тут не є головною метою, ми просто попали під роздачу. Але від цього не легше, бо зараз це питання не на життя, а на смерть, бо зараз йде війна, реформи і все інше.
Варшава зараз намагається робити враження, що вона залишається в товариських стосунках з Україною. Швидше за все «Волинь» не зашкодить стратегічно польсько-українським стосункам. Але у зв’язку з тим, що зараз відбувається в Польщі і Європі, ці стосунки втрачають своє значення, тому що польський уряд своєю політикою національного егоїзму перетворює країну в національно ізольовану. Польща перестає бути великим гравцем в європейській політиці, а Україні потрібна велика Польща, яка разом з Європою, а не проти Європи. І я боюся, що для України вона втрачає значення, хоч і залишається стратегічним союзником, зокрема в ситуації з Росією».
Юлія Горбань, Мирослав Ліскович, Київ.
