Цар і Мазепа. 10 років з дня вбивства Ганни Політковської

Всесвітньо відома російська правозахисниця і журналістка Ганна Політковська була застрелена у Москві у під'їзді свого будинку десять років тому – 7 жовтня 2006 року. Це день народження Володимира Путіна. Версія про те, що хтось малорозумний та недалекоглядний вирішив «зробити приємність», була у ліберальних колах першою. Але слідством до уваги не бралася. Воно, слідство, взагалі не концентрувалася на мотивах та замовниках, обмежившись виконавцями та посередниками...

Ганна Степанівна, «совість нації», як називав її багато хто у Росії, за національністю – українка, її дівоче прізвище – Мазепа. Про що мало хто знав.

Напередодні трагічної дати, щоб згадати про Ганну Степанівну, про сім'ю, з якої вона вийшла, кореспонденти Укрінформу зустрілися з її сином Іллею Політковським (від шлюбу з однокурсником, іншим відомим журналістом Олександром Політковським).

УКРАЇНСЬКИЙ ДИПЛОМАТ СТЕПАН МАЗЕПА

– Ви бували на батьківщині предків, в Україні?

– Звичайно, – киває Ілля Політковський. – Багато разів. Дитиною на канікулах їздив туди майже кожне літо – і до села Костобобрів Чернігівської області, де жили родичі дідуся, і до Керчі, до бабусиної рідні. Зараз у Костобоброві нікого з наших вже не залишилося. А сестра бабусі до сих пір живе у Керчі. Сім'ї у дідуся і бабусі були зовсім прості, робітничо-селянські.

Батько майбутньої журналістки, Степан Федорович Мазепа, народився у 1927 році. Коли йому виповнилося 17, був призваний до армії, служив у Керчі, на підводному човні, причому служити довелося вісім років, тому що замінити той призов було ніким, термін служби весь час продовжували. Але хлопець дуже хотів вчитися, домігся дозволу ходити вечорами з корабля до вечірньої школи. Потім подав заяву про вступ до Московського державного інституту міжнародних відносин, вступив, а на третьому курсі відвіз до Москви з Керчі молоду дружину, Раїсу Олександрівну Новікову.

Після МДІМВ сім'я виїхала до Америки. Степан Федорович став працювати – у дипломатичній місії при ООН – спочатку представляв центральний МЗС, а потім український. До речі, з дитинства українська мова була для нього рідною. Але перевели не тому.

– За словами бабусі, це стало пониженням у посаді, – розповідає Ілля Політковський. – А сталося все через характер Степана Федоровича, через його безстрашність та принциповість, у цьому мама точно була схожа на нього.

Приїхав якось до Нью-Йорку Хрущов, оголосили – буде виступати у посольстві. Степан Федорович теж пішов на цю зустріч. І коли дозволили задавати питання, підняв тему, вочевидь, не з дозволених – про колгоспи. У нього вся рідня була у колгоспі – мучилися без паспортів, без грошей, лише своїми городами й рятувалися. Ось про це Степан Мазепа і розповів. І про нав'язування кукурудзи додав. Загалом, навантажив першу особу неприємною інформацією. Буквально через день зухвалого дипломата викликали до Москви і понизили – з центрального МЗС перевели до республіканського (а саме – в Представництво УРСР при ООН. – Ред.).

– Це правда, що Степан Федорович походив із знатного українського роду?

– Коли дідусь був ще живий, його племінник привіз із Харкова свою книгу українською мовою. Так от, у цій книзі він написав, що їхня сім'я належить до гетьманської гілки. Але дід тільки усміхнувся: «Почитаю, – сказав, – згадаю українську мову». Він не поставився до цієї інформації серйозно.

УЛЮБЛЕНІ СОНЯШНИКИ

Степан Федорович Мазепа помер за дев'ять днів до вбивства дочки. Обширний інфаркт. «Він би Ганнусиної смерті не пережив, – скаже пізніше вдова, Раїса Олександрівна. – Бувало, МЗСівські ветерани говорили чоловікові: «Степане, ось ти більше якось завжди про Ганнусю турбуєшся, ти що – більше любиш її?» Ні. Він любив наших дівчаток (Ганну та її старшу сестру Олену. – Ред.) обох однаково – між ними різниця – рік, ми їх одягали однаково, немов близнят. І обидві навчалися на відмінно, і до одного вузу на один факультет одна за одною вступили (МДУ, факультет журналістики. – Ред.). Але Ганну завжди було шкода більше. Ось так Степан і пояснював своїм друзям: «Мені її більш шкода».

Повернувшись у 1960-х з Америки, Степан Федорович до пенсії пропрацював у союзному МЗС. Він пишався Ганною. Збирав усі публікації, робив вирізки, підписував число, рік. Залишилися товстелезні папки.

– Ваша мама розповідала батькам про свою роботу, ділилася з ними?

– Може бути, не всім, але багатьма серйозними речами ділилася, – розповідає Ілля Політковський. – Приміром, бабуся згадувала, як у 2005 році мама повернулася з чергового відрядження до Чечні і розповіла їм з дідусем про те, що після урядового засідання до неї підійшов Рамзан Кадиров, сказав: «Якщо б ти не була такою знаменитою, я б своїми руками тебе застрелив». Коли після таких розмов мама йшла, дід починав бігати по квартирі, хапатися за голову: «Куди Ганя лізе!» Батьки боялися за маму, просили не їздити до Чечні. Але її відмовити було неможливо, по собі знаю.

За життя у Політковської вийшло кілька книг: «Подорож до пекла. Чеченський щоденник», «Друга чеченська», «Чечня: ганьба Росії», «Путінська Росія», «Росія без Путіна». Вже після її смерті у Великій Британії вийшов «Російський щоденник». Вона писала про людей та ситуації, з якими зіштовхувало її життя. Про драматичні ситуації та трагічні долі. Але казала, що мріє написати оптимістичну книгу, наприкінці якої відбудеться щось подібне до Майдану.

Ганна Степанівна застала перший Майдан – Помаранчеву революцію, якою захоплювалася. Що стосується другого Майдану та особливо російсько-української війни – за словами сина Іллі, була б жива, неодмінно була б на передовій, у гущі подій. Відстоювала правду та справедливість, як робила це все своє життя.

Цікава деталь: улюбленими квітами Анни Політковської були соняшники. Минулого літа, 30 серпня, на день народження Гнни, Раїса Олександрівна з рідними, друзями прийшла на могилу доньки на Троєкуровському кладовищі – і побачила серед безлічі букетів вінок з соняшниками. Вінок оповивала стрічка із синіми квітами. Напис – «Вічна пам'ять». Від кого – Раїса Олександрівна так і не змогла дізнатися. В одному не сумнівається: від когось з тих, хто добре знав її доньку, знав, що їй по серцю – ласкаві сонячні соняшники, що у всьому світі асоціюються з Україною.

«ЗА ЩО Я НЕЗЛЮБИЛА ПУТІНА...»

– Розслідування вбивства вашої матері тривало вісім років. У 2014 році було, нарешті, винесено шість вироків: два довічних та чотири – з великими термінами. Ви задоволені таким результатом?

– Ні. Ті люди, які засуджені, – це виконавці, нижча та середня складові злочину. Основних організаторів – тих, хто був посередником під час передачі грошей, і замовників не виявлено. За останні два роки, коли справу про замовників та організаторів виділили в окреме провадження, ми не бачили взагалі жодного документа. Нам їх просто не показують! При цьому я думаю, що ім'я замовника вже відоме. Він, швидше за все, належить до якогось клану, яких в Росії безліч, і ця інформація – розмінна монета. Її або ніколи не використають, або притримають, а потім використають за необхідності, у зручний момент...

Ганна Політковська загинула, коли їй було 48 років. Сім останніх вона працювала оглядачем «Нової газети» (на даний момент – єдиної незалежної газети, яка відважується критикувати існуючий режим, – Ред.). Ганна не була військовим кореспондентом, і завжди це підкреслювала. Тим не менше, писати їй доводилося саме про війну – Політковська постійно їздила до Чечні, Дагестану, Інгушетії, висвітлювала події Другої чеченської кампанії, точніше, події, що супроводжували цю кампанію: жорстокість і некерованість російських федералів, деградацію армії, удари по цивільних об'єктах, жертви серед мирного населення. Політковська була принциповим антагоністом путінського режиму. Крім того, вона критикувала феодалізм Рамзана Кадирова та армію, якою той оточив себе.

«За що я незлюбила Путіна? За цинізм. За расизм. За нескінченну війну. За брехню... Я часто думаю: чи людина Путін взагалі? Або залізна мерзла статуя? Думаю і не знаходжу відповіді, що людина, – писала Анна Політковська. – Путін, випадково отримавши величезну владу до своїх рук, розпорядився нею з катастрофічними для Росії наслідками. І я не люблю його, тому що він не любить людей. Він не переварює нас. Він зневажає нас. Він вважає, що ми – засіб для нього, і тільки. Засіб досягнення своїх особистих владних цілей. І тому з нами можна все – грати, як йому заманеться. Що нас можна знищувати, як заманеться. Що ми – ніхто. А він – хоча і випадково виповз нагору, але нині – цар і бог, якому ми повинні поклонятися та боятися його».

Статті Політковської лягли в основу 47 кримінальних справ. Вона писала про події, що визначили нинішній плачевний стан Росії: вибухи будинків у Москві у 1999 році, «Норд-Ост», Беслан. Вона особисто брала участь у переговорах з чеченськими терористами, що захопили заручників у театральному центрі на Дубровці.

Чи могла залишитися живою та неушкодженою така людина? Питання риторичне. Сама Ганна прекрасно розуміла, наскільки небезпечним є те, чим вона займається. За кілька років до вбивства говорила: «Це просто диво, що я ще жива». Але на прохання батьків, дітей, друзів зупинитися незмінно відповідала: «Хто, якщо не я?..»

Серед вінків, які приносять на її могилу і до місця вбивства, часто написано «Славній доньці Росії». Та України. Можна сміливо додавати – та України.

Рита Болотська, Євгенія Богоявленська, Москва