Михайло Грушевський: Україна – не Росія

Ім’я Михайла Сергійовича Грушевського спливло з архівних глибин, з обговорень у професійних колах істориків  і почало масово звучати в публічній сфері - наприкінці 80-х. Ще й 30 років з тих пір не минуло. Для того, щоб стати в свідомості мас батьком нації, в одних випадках, цього достатньо (наприклад, Мустафа Кемаль Ататюрк для Туреччини), але в багатьох інших – цього замало. А й справді, що маси  в Україні знають про бороданя з фіолетової купюри в 50 гривень?

Ну, чули: Михайло Грушевський, перший український Президент. А інші кажуть, що ніякий не Президент, а глава  Центральної Ради, парламенту, тобто, спікер по нашому. Так, це була перша особа в державі (адже Президента в Україні тоді не було), але, кажуть, що армію, здатну захистити державу, створювати не хотів, був нерішучим, запізнювався з рішеннями, правив недовго і через рік передав владу доморощеному монарху – гетьману Скоропадському. Професор, одним словом. Та ще й русофілом був, мріяв лише про автономію для України у складі постімперської Росії, і про незалежність об’явив вимушено, тільки після більшовистського перевороту і розгону Установчих зборів.

Але давайте по порядку. Почнімо з того, що Грушевський – межовий історик. Межовий у тому сенсі, що завдяки його фундаментальним працям, українська історіографія подолала певну межу, після якої назавжди стала іншою.  Саме він сформулював поняття України-Руси, довів тяглість українського етносу від часів Київської Русі, а відтак і те, що Україна не Росія, а українці –не росіяни. Може, Михайло Грушевський не зробив усього необхідного, щоб Україна перемогла у визвольних змагання1917-го – 1920-х років, але він зробив більше – створив науково обгрунтовану базу для здобуття незалежності, дав українцям ідеологічну зброю для боротьби.

Через все це маємо право сказати: професор історії Михайло Грушевський став главою Центральної Ради не випадково.  А щодо «москвофільства» і  поразки визвольних змагань… Добре про це говорити сьогодні з висоти сучасних знань і досвіду. А якщо об’єктивно, то треба багато чого врахувати.

Х1Х століття, як добре відомо, де факто закінчилося не на 1900 році, а у серпні 1914-го, з початком Першої світової війни. Війна призвела до краху імперської моделі облаштування світу: розвалилися Австро-Угорська, Отаманська і Російська імперії; Німеччина – так і не стала імперією; англійці і французи почали потихеньку демонтаж своїх імперій, над якими не заходило сонце… А Грушевський, як не крути, був людиною ХІХ століття, коли імперська модель забезпечувала потугу перших держав світу і вважалася найефективнішою. ХХ-те - стало століттям національних держав. Так, тут треба визнати, що професор Грушевський дещо відставав від потягу прогресу. Може, саме тому, на відміну від Ататюрука, його тоді отцем нації не визнали.

А ще Грушевський співчував соціалістам і соціалізму  –  додають жару критики. Так, співчував. Але не забувайте, що тоді «великий експеримент»  лише починався, і лише одиниці  бачили крізь роки, до чого він призведе в Росії, або в Кореї. І хіба концтаборам,  Голодомору, маразму тотальної несвободи  та "економної економіки" не було альтернативи? Зрештою, соціалізм будували не лише в СРСР, а і в Швеції, і в Ізраїлі – з ринковою економікою, спільними підприємствами і глибоко ешелонованою системою соціального захисту. Це сьогодні соромно бути  «червоним» і, навіть, трохи «рожевим», а тоді, у першій чверті століття – нічого подібного!

Він помер «у своїй постілі» - це рідкість для людей його кола по тих часах. Чи сам помер? Навряд, хоча фактів для доказу, скоріше всього, ми не дочекаємось. Хіба що, знайдеться  щось в закритих архівах. Втім, тут достатньо простої логіки. Нескладна - як по рівню медицини у 1934 році - операція по видалення карбункула у курортному Кисловодську - відмова у проведенні операції лікарем, якому пацієнт довіряв - сепсис – і смерть через три дні… В НКВД уже уміли організовувати подібні «медичні» ліквідації – з похованням жертви по найвищому розряду. Грушевського поховали з почестями, у Києві, на Байковому цвинтарі. На той момент цвіт українського селянства уже лежав у братській могилі під назвою Голодомор, а цвіт української інтелігенції, цвіт українського відродження 1920-х уже поставили до стінки, або вивезли до концтаборів. Смерть Грушевського – то вже була для Сталіна «вишенька на торті» - його убили, бо знали, що він написав, тому що пам’ятали, ким він був, і дуже всього цього боялися.

Чи став Грушевський отцем нації з отаким запізненням, майже на сто років? Аргументів за те, що це насправді так – вистачає. А ми давайте лише згадаємо 2014 рік, як захоплювали Крим «зелені чоловічки», як перли на Іловайськ російські танки, як тримали оборону українські кіборги в ДАПу… В Росії ніколи б не пішли на таку зухвалу агресію, якби мали найменший сумнів у тому, що Україна не вистоїть, розсиплеться. А вона встояла. І стоїть. І буде стояти.

Бо Україна – не Росія, хіба ви не згодні з Михайлом Сергійовичем Грушевським?

Сергій Тихий, Київ

«Укрінформ» поставив директору Історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві Світлані Паньковій лише два запитання:

1. Пані Світлано, скажіть, будь ласка, що зробив історик Михайло Грушевський? Який його внесок в українську історичну науку? 

- Своїми працями «Історія України-Руси» і «Схема руської історії» Грушевський здійснив концептуальну революцію. Він довів безперервність історії українського народу від часів Київської держави і донедавна, а також, що український народ, як і всі інші слов’янські народи, має своє власне коріння, а єдина російська історія і єдина руська народність – це лише міф. Грушевський писав: "Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємицею, ані наступницею Київської. Вона виросла на своїм корені, і відносини до неї можна б скоріше прирівняти, наприклад, до відносин Римської держави до її галльських провінцій...".

Звичайно, наукова праця Грушевського про інаковість українця від росіянина, і не тільки – викликала масу критики. Йому говорили, що писати історію України зараз не варто, нема достатнього базису. Однак, Михайла Грушевського, який мріяв написати суцільну українську історію від найдавніших часів, це не зупинило. У 1889 році вийшов перший том великої „Історії України – Руси”.  Працював Грушевський над нею ціле своє життя, але не зміг закінчити. Останній, десятий том „Історії України” вийшов у світ 1936 року, вже після смерті автора. Ця праця мала велике значення. Тривалий час Україна була розділена між австрійськими, польськими і російськими сусідами, реакційні кола яких не визнавали за українським народом ані права на існування як самостійної нації, ані права на свою мову і культуру.

До сьогодні ніхто не береться за написання нової концепції історії України. Так, є безліч нарисів, досліджень окремих періодів тощо, але зробити те, що зробив Грушевський мало хто зможе. Відтак, найважливішою заслугою Грушевського є те, що він дав нам повну історію України".

2. Кажуть, що Грушевський був поганим політиком. Підтвердите чи спростуєте цю тезу? 

- Її (тезу - Ред) висунув відомий український історик Ярослав Дашкевич: «Грушевський був поганим політиком, бо програв - а кожний політик, який програє, є поганим політиком». Чекайте, та хіба ж він програв, якщо поставив фундамент без якого неможливо побудувати дім? Його звинувачують в тому, що він не створив армію, яка б могла захистити Україну? Грушевський завжди вбачав сенс у створенні боєздатної української армії! Проте, чи міг він це забезпечити? Україна в період Центральної ради де-юре стала державою лише в січні 1918 року, а до цього власного бюджету у неї не було. Чомусь, коли ми говоримо, що Грушевський не створив армію, то забуваємо про це. Грушевському довелося реально оцінювати ситуацію, щоб зберегти українську державність. Зрозумійте, якби він зробив хоча б один невірний крок, то ми б не мали того фундаменту, на якому побудована сучасна Україна.

Записав Мирослав Ліскович, Київ