Одних «щурів» не пустили до Думи, проти інших створюють «МГБ»

Аналітика 19.09.2016 20:12 1667

Кремль готується до війни між своїми: осіб, допущених до управління силовиками, стане значно менше

Головними повідомленнями з Росії 19 вересня були підсумки парламентських виборів. Головними, але, правду кажучи, зовсім нецікавими, зрозуміло чому. Тим часом, цього дня з Москви таки надійшла справді цікава новина. Але спочатку, все-таки, про вибори.

Новий склад російської Держдуми буде сформовано так, як розподілили депутатські мандати в Кремлі, а не за симпатіями російських громадян. А те, наскільки вибір Кремля з ними збігається – питання незначуще. Так само, як і відсотки голосів за різні партії, цифри явки і «екзит-поли». Такою має бути найправильніша, хоч і найзагальніша, оцінка «виборів» 18 вересня.

Оцінка, звісно, не є оригінальною чи несподіваною. Вона, можна сказати, загальновизнана. Але який висновок випливає з цієї банальності, якщо брати до уваги реалії поточного політичного моменту в Росії?

Як не дивно, але при всій наперед визначеності намальованих підсумків голосування (в тому сенсі, що жодних реальних змін у розстановці політичних сил у країні, а тим паче – у владі, бути не могло), справжня інтрига на «виборах» все-таки існувала. Вона полягала у питанні, чи наважаться у Кремлі хоча б на позірну лібералізацію (демократизацію) режиму? Йдеться про можливе рішення Кремля допустити у Думі створення мінімальної опозиційної фракції – «Яблука» чи ПАРНАСу. Не наважилися.

Але чи справді такий варіант був ймовірним?

В Остапа Бендера був більший вибір

Починати пошуки відповіді потрібно із загальної оцінки ситуації, в котрій сьогодні опинилася Росія та її влада, а саме: соціально-економічна криза розгортається і поглиблюється, що породжує перспективу близького соціального вибуху (російські терміни – «революція», «бунт – безжалісний і бездумний»). Причини відомі – низькі ціни на нафту, нереформована з радянських часів сировинна структура економіки, війна, санкції та провали у зовнішній політиці. Цей вибух реально загрожує міцності чинної влади, а тому, природно, влада готується його погасити. Але як?

Очевидно, що потрібні гроші, аби стримати розвал економіки. Тут альтернативи нема. Навіть нинішні володарі Кремля – «чекісти» - не схильні розраховувати виключно на репресії, бо надто ризиковані такі розрахунки. Гроші у потрібних російській економіці кількостях є тільки на Заході. Завдання Кремля – взяти їх у нього.

Остап Бендер, як відомо, знав чотириста способів «сравнительно честного отъема денег». У кремлівських вождів, аби відібрати гроші у Заходу, є тільки два: гроші просити і гроші вимагати.

Щоб випросити, потрібно лібералізувати політичний режим у Росії, показати, що Росія важко, повільно, із зупинками та тимчасовими відхиленнями, але вже безповоротно йде шляхом демократії, і священний обов’язок світової демократії допомогти молодій російській колезі та її новим прогресивним лідерам матеріально. До речі, як це вже було після 1991 року.

Щоб вимагати, треба показати не просто жорстку, а жорстоку силу і надміцність чинного режиму, його непохитність в історичній перспективі. Захід має дійти висновку, що втрачають сенс і навіть стають небезпечними спроби з таким режимом воювати чи навіть сваритися. Правильніше було б з ним торгувати, аби мати комерційний зиск з експлуатації величезних російських ресурсів, домовлятися, аби стримувати природну агресивність Москви, підкидати грошенят, аби вона зовсім не сказилася і не влаштувала би якийсь Армагеддон. І, звісно, сподіватися на волю Божу, яка колись – через кілька поколінь - таки наверне цих росіян на правильну історичну стезю.

Якби у новій Думі з’явилася справді опозиційна фракція, то це б означало, що Кремль вирішив розігрувати перед Заходом «лібералізацію». Безумовно, серед російської політичної та бізнесової еліти і навіть серед найвищих кремлівських вождів є, хоча, можливо, і не надто впливові, прихильники способу «гроші просити». Нікому не хочеться війни із Заходом, хоча б тому, що там тільки й можна вивчити власних дітей і користуватися вкраденими у росіян власними статками. Фракція не з’явилася, отже є серйозні підстави вважати, що ці «ліберали» знову програли, і гроші вирішено добувати на Заході другим способом.

Для Кремля перший спосіб – просити гроші - тим поганий, що «лібералізація» вимагає персональних змін у Кремлі. Конкретно – Путін має піти. А також серйозних поступок, насамперед - безумовне повернення Донбасу і Криму. Утім, друге для кремлівських вождів – і нинішніх, і майбутніх – не така вже й насправді принципова річ. Заради утримання чи здобуття влади вони на це підуть легко. Інша справа, що нинішніх це вже не врятує: путінській компанії разом з Кримом доведеться віддавати і владу. Тому вони й триматимуться за Крим до останнього. І тому «лібералізація» для них не підходить.

«Щурі» російської еліти

Другий спосіб якраз навпаки вимагає, щоб жодних поступок щодо персон при владі не було. Тільки непоступливість, тільки жорсткість, тільки міцність чинної влади. Якщо у Заходу будуть сумніви щодо всього цього – грошей не буде принаймні доти, доки не відбудеться зміна влади у Кремлі. Тому другий спосіб, окрім відвертої демонстрації «антилібералізму» на кшталт недопущення до Думи опозиціонерів, передбачає таку ж відверту демонстрацію готовності у буквальному сенсі потопити в крові будь-яку чи то «оксамитову революцію», чи то «пугачовський бунт».

Сьогодні йде мобілізація російської влади в очікуванні можливого соціального вибуху. Суть цього процесу полягає в тому, щоб надійно ізолювати потенційних «щурів». «Щурі» - це ті представники еліти, які можуть скористатися нестабільністю політичної системи (як наслідок соціально-економічної нестабільності), аби утримати або здобути владу. «Щурі» завжди були, є і будуть серед будь-якої еліти. Проблема не в тому, щоб їх знищити (це неможливо), а щоб позбавити їх найменшої можливості перехопити в час «Х» верховну владу у тих, хто має її сьогодні. Завдання нинішньої, «путінської», команди серед російської еліти полягає у тому, щоб у цей самий час «Х» російська влада була максимально згуртована, скута єдиним для всіх ланцюгом, єдина у своїх реакціях на зовнішні та внутрішні виклики.

Тому явних «щурів», до яких сьогодні належать російські політики, усунуті від влади – Явлінський, Касьянов, навіть Навальний, котрі й не приховують, що вважають себе альтернативою нинішнім кремлівцям, – слід позбавити представництва в Думі, щоб вони не могли бути навіть у такій мізерній ролі представлені в реальній політиці, не могли вести пропаганду, не могли шукати нових спільників серед решти еліти. Щоб самим своїм існуванням у Думі не породжували у Заходу ілюзій, що кремлівську владу можна змінити.

Щодо «щурів» неявних, але потенційних, до яких, у принципі, можна зарахувати будь-якого, крім Путіна, російського політика (точніше, групу політиків, у тому числі тих, хто матиме місце в Думі – ЛДПР, КПРФ і «Справедлива Росія»), то запобіжні заходи проти їх можливої зради вибудовуються по-іншому.

Навіщо Путіну МДБ?

У цьому сенсі привертає увагу інформація російської газети «Коммерсант» від 19 вересня. За даними джерела видання, до президентських виборів 2018 року готується масштабна реформа силових та правоохоронних відомств. Зокрема, створення на основі ФСБ Міністерства держбезпеки (МДБ), з включенням до нього Федеральної служби охорони та зовнішньої розвідки, повернення Слідчого комітету у прокуратуру, а функції МНС розділити між Міноборони та МВС.

На перший погляд, такі можливі нововведення спрямовані на російські маси, щоб щільніше затиснути їх у «чекістських» рукавицях. Адже МДБ, як його подає «Коммерсант», – це повний аналог радянського МДБ сталінського періоду чи КДБ хрущовсько-брєжнєвського. Нове відомство, звісно, пильнуватиме народ, як це було й раніше, однак головна мета цієї можливої реформи, видається, дещо інша.

Насамперед варто зазначити, що розмови про можливе відтворення організаційної форми радянських органів держбезпеки, скасованих після 1991 року, в Росії тривають регулярно, інколи вихлюпуються на сторінки мас-медіа, і досі ні до чого не призвели. Однак нинішня ситуація в Росії особлива за усі роки після розвалу СРСР і заборони КПРС. Раніше не було такої глибокої кризи, добробут населення за рахунок залишків від нафтових і газових доходів підвищувався, і, відповідно, верховна влада не була вразливою. А контроль за суспільством російська політична поліція завжди здійснювала не менш ефективно, ніж радянська. У цьому плані якось її удосконалювати нема сенсу, тим більше, що вона вже давно удосконалена різноманітними «законами Ярової» чи створенням спеціальних «антиекстремістських» центрів у структурах ФСБ чи МВС. І Національна гвардія вже готова до придушення масових незадоволень.

Якщо й відбудеться реформа за схемою, викладеною «Комерсантом», то вона буде спрямована не на суспільство, а на випередження дій потенційних «щурів» серед владної еліти в умовах соціального загострення в країні. Бо ця реформа, зверніть увагу, передбачає скорочення самостійних силових відомств. Для чинної влади страшні не «щурі» самі по собі, а «щурі», які мають реальну владу серед силовиків. Тільки такі можуть організувати заколот, очолити бунтівну стихію, стати альтернативою владі, яка розпадається, утримати країну (ядерну!) від цілковитого хаосу. Йдеться про концентрацію влади в якомога меншій кількості рук. Збурення суспільства завжди провокує якусь частину еліти першими покинути тонучий корабель чинної влади і таким маневром посісти чільне місце у наступному складі влади. Так от, в очікуванні таких маневрів робиться все, щоб контроль над силовими структурами був у якомога меншої кількості людей, тоді верхівці влади їх легше контролювати.

На жаль, усі політичні новини з Росії останнього часу не залишають сумніву, що кремлівські «чекісти» готуються захищати своє провідне на сьогодні місце при владі всіма можливими засобами без оглядки на закон і мораль – цілком у дусі більшовиків. Їх рішучість у цій справі пророкує Росії справді «цікаві» з історичного погляду часи. Адже сьогодні вже неможливо врятувати російську політичну систему, не пожертвувавши конкретними лідерами. Особисті інтереси Путіна і не тільки Путіна суперечать вже не тільки російським національним інтересам (це ситуація звична, інакше в російській історії просто ніколи не було), а інтересам політичної системи, тобто – інтересам політичних кланів, котрі реально керують країною. А це вже справжня російська історична інтрига: особисті інтереси вождів проти інтересів системи. Це вже реальна загроза загального колапсу, схожого на розвал 1991 року.

Юрій САНДУЛ. Київ

Фото: newsroom.su

Повна версія сайту
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-