Кредит МВФ: стабільність гривні і вимога йти далі

Аналітика 15.09.2016 14:09 1947

Захід уклав з Києвом чергову політичну угоду. Українське суспільство має добитися її безумовного виконання

Вночі, коли в Україні вже настало 15 вересня, нарешті надійшло повідомлення, що Рада директорів Міжнародного валютного фонду вирішила продовжити програму співробітництва з Україною та виділити додаткову фінансову допомогу. Йдеться про транш у 1 мільярд доларів. Крім того, рішення МВФ відкрило дорогу до отримання Україною кредиту від США теж на мільярд та макрофінансової допомоги ЄС на 600 млн. євро.

Весь день 14 вересня Україна з нетерпінням чекала рішення МВФ. Увечері це нетерпіння вже почало проявлятися у саркастично-жартівливих дописах у соціальних мережах на кшталт «уж вечер близится, а миллиарда нет». Дехто цікавився, які - у випадку позитивного рішення МВФ - святкові заходи передбачені, і які саме київські вулиці перекриватимуться.

Як би не було війни…

Однак, жарти – жартами, але у наших конкретних умовах подія і справді надважлива. Транш МВФ як мінімум гарантує нам стабільність гривні, яка останніми тижнями впевнено рухалася до позначки 30 за долар. А головне – підтримка Заходу (а виділення позики МВФ – це його колективне рішення) загалом зміцнює Україну у протистоянні з Росією. Зовсім не випадково першим, не дочекавшись ранку, радісну новину українцям озвучив сам Президент України. Ті, хто ще не спав у цю пізню годину, мали можливість не лише дізнатися про неї, а й послухати спеціальне відеозвернення Президента з цієї нагоди. Задоволення Петра Порошенка рішенням Ради директорів зрозуміле, це, безумовно, його особистий політичний успіх.

Виділення грошей Україні є насамперед виявом політичної підтримки Заходу Україні. Цей вияв відповідає загальній тенденції останніх місяців, а саме: Захід сьогодні підтримує Україну по всіх напрямах: дипломатичному, військовому, а ось тепер – і фінансовому.

На фото: суддя Дніпровського райсуду Києва Микола Чаус, який погорів на хабарі у $150 тисяч

Звісно, причини, з яких виділення траншу так довго відкладалося – залишилися. Політичне і економічне реформування в Україні йде вкрай повільно (і це ще м’яко сказано). Наша еліта  відчайдушно і винахідливо пручається усім нововведенням, які б поклали край чи хоча б суттєво скоротили масштаб корупції в країні та пришвидшили процес оновлення політичної еліти країни. Від самого закінчення Майдану, від самого приходу нової влади – а це вже більше двох з половиною років – створення нової патрульної поліції залишається єдиним прикладом помітної реформи в Україні. І це при тому, що навряд чи можна назвати реформою просту зміну персонального складу того чи того відомства, якщо принципи і правила функціонування цього відомства не змінені. Наша виконавча і законодавча влади постійно намагається вихолостити суть таких реформ, як Спеціалізована антикорупційна прокуратура, Національне антикорупційне бюро, закон про люстрацію, електронне декларування доходів чиновників, тощо. Судова влада все ще не реформована, попри те, що незалежний суд – обов’язкова умова приходу в Україну серйозних інвестицій з-за кордону. Сьогодні ми все маємо такі новини, як, приміром, заява віце-спікера Верховної Ради Оксани Сироїд, що народні депутати беруть хабарі за призначення нових суддів Верховного Суду…

Кількість пійманих за руку хабарників зростає у геометричній прогресії, а судових вироків у справах про хабарництво, зловживання владою, корупції вищих державних мужів – як кіт наплакав. Така «боротьба» з корупцією закономірно породжує висновок: масштаб імітації реформ в Україні явно переважає масштаб самих реформ.

Західні уряди чудово бачать цю імітацію, інакше черговий транш МВФ ми отримали б вчасно, ще минулого року. Однак міркування політичної доцільності, а саме – підтримка чинної української влади, дестабілізація якої в умовах збройного протистояння з Росією загрожує виникненням некерованого хаосу, змушує Захід не наполягати категорично на безумовному виконанні усіх умов для отримання позики МВФ.

До речі, така ж ситуація складається і навколо запровадження безвізового режиму України з країнами ЄС. З одного боку – такий режим означає серйозну підтримку чинної української влади, яка вже мозолі на язиках набила обіцянками безвізу своїм виборцям, з іншого – умови для безвізового режиму - формальні й, можливо, неформальні – українська влада так до кінця і не виконала. Показово, що, приміром, комісар ЄС з питань розширення та політики сусідства Йоганнес Хан на зустрічі з головою Верховної Ради Андрієм Парубієм запевняє, що питання надання Україні безвізового режиму перебуває на вирішальному етапі, і водночас вважає за потрібне нагадати, що невирішеними залишається низка питань, необхідних для подальшої співпраці, і зазначає, що спостерігає за ходом реформ в Україні, зокрема, у сфері енергетики: «За його словами, увага прикута до прийняття у другому читанні закону про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг» (з повідомлення прес-служби Апарату Верховної Ради про зустріч Хана з Парубієм). Здавалося б, який стосунок має українська енергетика до безвізового режиму, але ж має, раз комісар про це говорить.

Чого вимагає Крістін Лагард

З цієї точки зору виділення траншу МВФ можна і треба розцінювати як укладення такої собі політичної угоди Заходу та України, точніше Заходу та українського уряду. Про основні положення цієї угоди можна скласти уявлення із заяви директора-розпорядника МВФ Крістін Лагард, яку вона зробила одразу після ухвалення рішення виділити Україні гроші.

Окрім загального компліменту українському керівництву (позитивна оцінка «зусиль українського уряду щодо відновлення економіки в нинішній кризовий період»), і кількох конкретних  - «розумна макроекономічна політика, сміливі кроки щодо приведення тарифів на енергію до рівня відшкодування витрат, а також заходи з відновлення банківської системи», - пані Лагард озвучила і основні вимоги-претензії. З її слів випливає, що вони такі:  1) українській владі потрібно уникати змін у податковій політиці, які призводять до зростання дефіциту. Акцент має бути зроблений на поліпшенні податкового та митного адміністрування; 2) пенсійна реформа має зменшити великий дефіцит Пенсійного фонду та довести пенсії до «стійкого рівня»; 3) пріоритетом у грошово-кредитній політиці та реформі фінансового сектора має стати скорочення інфляції, відновлення міжнародних резервів та поступова відмова від адміністративних заходів, що досі мають місце; 4) перебудувати й роздержавити держпідприємства; 5) запровадити кримінальне переслідування випадків корупції на високому рівні.

Ось за таких обставин – у претензіях Заходу до повільності та половинчастості українських реформ і запевненнях Києва, що не сьогодні, так завтра все буде зроблене – і вирішуються питання допомоги і підтримки Заходом України. Поки що – на користь української влади. Питання: чи є це на користь Україні, якщо Захід допомагає, не дотискуючи до кінця безумовне виконання українською владою кроків по реформуванню країни? – слід відповідати ствердно виключно через війну з Росією. Якби її не було, ситуація була б принципово іншою. Однак, найголовніше – вимагати справжніх і швидких реформ від української влади має насамперед українське суспільство, а не західні уряди. Хоча б тому, що наша еліта і наша влада все-таки більше побоюється українців (тільки вони можуть змінити владу), а не іноземців з Вашингтона чи Брюсселя.

Юрій Сандул. Київ

Повна версія сайту
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-