«Всі сподівання на мерзенність». Колоніалізм російських умів прогресує
Все-таки московит, напевно, – не національність. Це якось ближче до діагнозу, що спостерігається приблизно у 99,9% населення сучасної Московії (в усякому разі, тих, хто іманентно позиціонує себе як «росіянина»). Політична орієнтація, освітній рівень та інші дрібні подробиці кожної конкретної біографії ролі тут не відіграють. Кожен справжній московит – імперець, або, як висловлювався на цей рахунок Салтиков-Щедрін, цивілізатор – «ташкентець». Не кажу про пропутінську «більшість» – тут нібито й питань не виникає. Але придивіться до т. зв. інтелектуальної опозиції.
ТИРАНІЯ ЯК ПОРЯТУНОК
Ось нещодавно Юлія Латиніна поділилася характерним одкровенням на «Эхе Москвы». Передача її – «Код доступу» – трапилася 3 вересня, коли світ обговорював геополітичні наслідки смерті президента Узбекистану. Юлія Леонідівна шансів планеті не залишає. Це – ісламізація Центральної Азії: «Я також хочу сказати, що, як не смішно, кончина СРСР жодній середньоазіатській республіці не принесла ні свободи, ні процвітання. Вона принесла їм диктатури, незрівнянні за ступенем мерзенності з тим, що твориться в Росії навіть зараз... Але я повинна, на мою прикрість, зізнатися, що єдиною надійною перепоною ісламізму в Азії і на Близькому Сході за останні декілька віків була колонізація західною цивілізацією. Навіть у такій її потворній формі як радянська колонізація».
Латиніна – лютий адепт концепції, сформульованої Кіплінгом. «Тягар білої людини». От як тільки пішла біла людина (у пробковому шоломі) з колоній – так світ і покотився у безодню. Але Юлія Леонідівна, за усієї її ерудиції, якось забуває про те, що оспівувана нею «біла людина» пішла з колоній не сама по собі – її до цього активно примушували інші... «білі люди». Точніше, «червоні». Вони ж – борці за мир у всьому світі. Які незадовго перед тим гарячково «на горе всім буржуям» роздували світову пожежу. Повноцінну пожежу роздути не зуміли, а головешки тліють.
Так, до слова. Просто останнє повідомлення на цю тему: «Глава Палестинської національної автономії (ПНА) Махмуд Аббас значився у списках співробітників КДБ». Власне, у нас у самих цих «борців за справу миру» в усіх структурах – як бліх...
А взагалі латинінська «теорія» практикою підтверджується не так, щоб дуже... Там, де цивілізація існувала задовго до появи португальських каравел або, скажімо, голландських гукорів – постколоніальні держави як не як, але розвиваються. Всує не поминатимемо Сінгапур, але навіть багатонаціональна і багатоконфесійна Індія сьогодні – третя економіка світу. І зовсім не лише завдяки прянощам або чаєві.
Не беруся прогнозувати, як розвиватимуться події в Узбекистані – занадто мало знаю про нього. Але спадкоємцям блискучих цивілізацій Согдіани, Хорезма, держави Саманидів, Улугбека є до яких витоків звертатися і окрім примари Халіфату.
ЧИЙ ЗАКОН НАЙГОЛОВНІШИЙ
Інший приклад – «Нова газета». Ще один стовп московського лібералізму. Інтерв'ю такого собі «заслуженого юриста» Миколи Гагаріна під назвою «Крим, який не «наш» і не «ваш».
Починається інтерв'ю редакційною преамбулою, де сказано, що Гагарін ще восени 2014-го пропонував «відкласти цю суперечку, щоб розібратися у кримському питанні з правової точки зору, з холодною скрупульозністю». Два роки товариш розбирався – і...
Як і будь-який патентований ліберал, «відповідач» не може розпочати з несамовитого крику «Крим наш!» і приступає до справи поступово. Спершу він приплітає до простенького питання законодавчі екзерсиси ... З'їзду народних депутатів СРСР. Особливо засмучує законника те, що ніхто не скористався Законом Союзу РСР «Про порядок вирішення питань, пов'язаних з виходом союзної республіки з СРСР».
Дивна для юриста позиція. У загальній ієрархії нормативних актів Конституція СРСР займала головне положення. Що там говорить з приводу, який нас цікавить, стаття 72-а Конституції Союзу? «За кожною союзною республікою зберігається право вільного виходу з СРСР». Стаття 69 Конституцій УРСР це формулювання відтворює майже дослівно і Верховна Рада 24 серпня 1991-го вчинила у цілковитій відповідності до обох Конституцій. Але якби союзна республіка п'ять років вбила на узгодження розбіжностей з усіма відомствами на безкрайніх просторах СРСР – таку процедуру можна було назвати як завгодно, лише не «вільним виходом».
Проте перейдемо, власне, до Криму. Вірніше, до того, як пан Гагарін трактує юридичні колізії навколо українського півострова.
На думку «заслуженого юриста РФ», Микита Хрущов «волюнтаристським чином передав Кримську область із складу РРФСР до складу УРСР». Власне, далі вже можна було не читати, але здолала цікавість. Хотів дізнатися, як далеко і в якій формі послав свого співрозмовника автор інтерв'ю Леонід Нікітінський. Його реакція дещо розчарувала. Замість того, щоб вимкнути диктофон і холодно попрощатися, видатний оглядач усього лише обережно зазначив: «Але якби статус Кримської автономії не було нею втрачено…»
Так в тому і справа, що статус же було втрачено!! 30 червня 1945 року Кримська АРСР була зведена до положення рядової області РРФСР. І тут у логіці совітам не відмовиш – яка може бути «національна автономія» у складі РРФСР, коли у Криму одні московити й залишилися?! Але «юрист» нормальної «селянської» логіки не визнає – йому діалектику подавай, очевидно, марксистсько-ленінську. І тому далі він починає просто брехати.
Приміром, розмірковуючи про Указ від 19 лютого 1954 року, Гагарін зронив: «По суті адже, якщо йшлося лише про економічну доцільність (а іншої мотивації, наскільки ми знаємо, не було), то передавалося лише управління майном. А громадяни ж куди поділися? Це ж не череда корів». Товариш за два роки не спромігся прочитати коротенький текст Указу: «Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість й тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю і Українською РСР...». За примхливою «юридичною» логікою, культурні зв'язки між Україною та Кримом підтримували виключно парнокопитні?
АВТОНОМІЯ, ЯКОЇ НЕ БУЛО
Ось ще один «випадок так званої брехні» адвоката. «На прохання трудящих» він видав... сенсацію. Виявляється, Крим упродовж цілого тижня восени 1991 року був... незалежною державою. «Я нагадаю, що в Акті про проголошення незалежності України та ж сама Верховна Рада УРСР оголосила, що відтепер на її території діють виключно Конституція та закони України, а Конституції СРСР та УРСР не діють…»
Немов знущаючись з автора «сенсації», редакція вставила в текст репринт «Постанови Верховної Ради Української РСР «Про проголошення незалежності України». Де СРСР взагалі не згадується, а просто сказано, що на території України, розпочинаючи з моменту проголошення незалежності, діють виключно її, України, Конституція, закони та інші нормативні акти республіки. Підписав Постанову голова Верховної Ради Української РСР Л. Кравчук. «Чого ж вам більше»?!
Але Гагарін, виходячи зі свого, дуже специфічного, трактування цього документу, робить далекосяжні висновки. Мовляв, якщо в Україні не діють її закони, а Верховна Рада Кримської АССР прийняла 4 вересня власну декларацію (підкреслюю – декларацію, навіть не Закон!) про державний суверенітет – отже, з цієї миті півострів негайно і в повному обсязі перетворюється на суверенну державу. На жаль та ах! 12 вересня (коли Україна ухвалила Закон про правонаступництво УРСР) Крим виявився у дошку самостійним!
Між тим, до прийняття Конституції України у 1996 році жодної кримської автономії де-юре не існувало. Доказ – найочевидніший. Більшовики багато чого накрутили за попередні 60 років їхньої влади, однак у 1977 році була прийнята нова («брежнєвська») Конституція СРСР, яку навіть наш «заслужений юрист» не зважився оголосити «юридично нікчемною». Наступного року свої конституції прийняли УРСР та РРФСР. Якщо і були до того якісь незрозумілі акти стосовно територіальних проблем, усі вони покривалися новими Основними законами. Для того ж нові Закони і приймають – аби протиріччя, що накопичилися, не стирчали, як шило з мішка.
Так от. Що там казала 77-а стаття Конституція УРСР про адміністративно-територіальний устрій республіки? А казала вона про те, що до складу її входить 25 областей, включаючи Кримську, а також два міста республіканського підпорядкування – Київ та Севастополь. Що сказано у статті 71-ій Конституції РРФСР? Стаття перераховує усі автономні республіки, краї та області, що входили до складу республіки, Ленінград та Москву, як міста республіканського підпорядкування – але а ні Крим, а ні Севастополь там не згадані.
А найбільше у цьому відношенні цікавою є стаття 73 Конституції СРСР: «Віданню Союзу Радянських Соціалістичних Республік в особі його найвищих органів державної влади та управління підлягають: 1) прийняття до складу СРСР нових республік; затвердження утворення нових автономних республік та автономних областей у складі союзних республік». До цієї редакції Основного Закону поправки вносилися шість разів, але 73-а залишилася стояти непорушно.
Як відомо, Верховна Рада УРСР Закон про відновлення Кримської АРСР прийняла, але його затвердження З'їздом народних депутатів не просила. А той, відповідно, його не затверджував. Так що де-юре жодної Кримської АРСР у складі України ніколи не було. Я вже не кажу, що кримська автономія – це автономія корінних народів Криму. І відроджувати / відновлювати її можна було лише за умови відновлення статус-кво: татар та інших депортованих повернути назад, за рахунок тієї держави, яка це злочинне діяння вчинила. І лише потім сперечатися щодо юридичних подробиць. Але, зрозуміло, не із «заслуженими юристами».
* * *
Скажете, чи варто звертати увагу на приватну думку якогось не зовсім адекватного адвоката? Та не на адвоката увагу звертаю, а на «Нову газету». Не так давно її головний редактор Дмитро Муратов переконано віщував, що проблему Криму можна розв'язати лише новим референдумом – замість повернення півострова зі всім, належним у такому випадку, каяттям (і відшкодуванням завданого збитку). Тепер ось ця стаття, наприкінці якої приведено хронологію законодавчих актів, що стосуються Криму.
Хроніка – це корисно; інше викликає... здивування. Якщо укладачеві хроніки той або інший акт уявляється законним, він пише дату прийняття зеленим кольором; якщо є у нього сумніви – дата наведена блакитним. Ну, а дати «незаконних» актів – якісь червоно-коричневі. Вгадайте з двох разів, яким кольором набране «24 серпня 1991 року»?? Правильно. А «12 вересня 1991 року»? А «8 грудня» того ж року («Біловезька пуща»)? Знову вгадали! Зате дата «4 вересня 1991 року» (день проголошення декларації про державний суверенітет Кримської АРСР) – зелена, немов ті «ввічливі чоловічки»!
Іншими словами, півострів, звідки депортували корінне населення і під зав'язку заселили дебешними відставниками, право на свою державність має, а ось українці, що тисячоліттями живуть на своїй землі, – ні. Тут навіть блакитна фарба не підходить. Повторюся, це – не патологічні розмірковування якого-небудь Дугіна або Маркова. Це думка редакції, як там не є, найдемократичнішої газети Московії.
Окупацією Криму Кремль пов'язав круговою порукою горезвісні 86% населення Московії. Виборами, які відбудуться 18 вересня, він – як бачимо, цілком успішно – проробляє те ж саме з рештою 14 відсотками. І вже другим номером «Парнасу» призначений типовий нацист Мальцев (котрий у 2014-му закликав скористатися ситуацією і захопити Україну цілком). І головред «ЕЖа» Риклін їде до Криму, де заявляє всьому світу, що він «у себе вдома»...
Здається мені, тамтешні патентовані ліберали, окрім вирішення суто тактичних питань (пролізти до Держдуми, убезпечити від закриття власну газету, сайт, телеканал і тому подібне) такими ось статтями і поїздками готують себе до того часу, коли режим Путіна з якоїсь причини завалиться і влада як-небудь сама по собі впаде їм до рук. І тоді вони, чесно дивлячись в очі «світовій спільноті», зможуть рішуче заявити:
– А що такого? Ми Україні нічого й не обіцяли щодо Криму і Донбасу. І взагалі, це ж вам не бутерброд!..
Михайло Бублик, Сєвєродонецьк
