Росія вже не керує війною. Війна вже керує Росією

Синоптики кажуть, що з 20-х чисел вересня по Україні пройдуть дощі та буде помітне похолодання - почнеться осінь. Дощовим і холодним буде й жовтень. Одним словом, найсприятливіша пора для широкомасштабного військового наступу росіян на Україну ось-ось закінчиться. Путіну та його генералам треба щось вирішувати: або – або. Або починати війну, або розпускати військо на зимові квартири.

Щойно закінчилися військові навчання «Кавказ-2016» на півдні Росії та в Криму - безпрецедентні з часів СРСР за кількістю задіяних військ. Кажуть про приблизно 120 тисяч вояків з відповідною кількістю військової техніки, причому задіяні всі види збройних сил – флот, авіація, сухопутні війська. Військові оглядачі одноголосно оцінюють «Кавказ-2016» як підготовку до великої війни з Україною.

Однак ця оцінка є безсумнівної лише суто з військової точки зору. Політичного рішення на початок наступу на Україну у Кремлі не ухвалили (принаймні, поки що), а отже питання – буде чи не буде російський наступ – залишається.

Росія – наркоман: залякує війною щоразу в більшій дозі

У міркуваннях, чи буде війна, найбільшою помилкою буде вважати, що це залежить виключно від волі Кремля. Мовляв, захоче він – буде війна, не захоче – не буде. Тим часом такий висновок суперечить самій логіці війни як явища.

Очевидним є, про це писалося не раз, що Росія не хоче великої війни ні з Україною, ні, тим більше, із Заходом, тобто з НАТО. Не хоче, тому що: 1) не має для цього достатнього військового, матеріального, фінансового, дипломатичного (фактична відсутність союзників) ресурсу. Його, за великим рахунком, недостатньо навіть для локальної блискавичної кампанії, не кажучи вже про затяжну; 2) не може прорахувати усі можливі негативні наслідки, пов’язані з відкритою війною. Однак ситуація складається таким чином, що, задіявши політику залякування України і Заходу не самою широкомасштабною війною, а її можливістю, Росія змушена йти до кінця. Тобто, не отримавши поступок «брязканням зброєю», не налякавши, грубо кажучи, супротивника, Росія змушена вже робити не тільки те, що хоче, а те, що мусить. А мусить вона ще й ще більше лякати, бо залякування війною – це єдиний аргумент, який залишився у Росії. Не злякалися словесних погроз – ось вам концентрація військ на кордоні з Україною, не злякалися цього – ось вам безпрецедентні за масштабом військові маневри, не злякалися маневрів – ось вам… Що? Логіка каже, що після маневрів може йти тільки реальна стрілянина.

Характерно, що ця логіка – вимушеність демонстрації готовності воювати – діє, звісно, і з іншого боку. Україна поступово, але нарощує військову силу, НАТО змінює головний напрям діяльності на протидію Росії, а США перекидають у Європу додаткові війська. І все це – теж вимушено, бо така логіка війни. Ось, приміром, учора промайнула в Інтернеті інформація (з відео) про прибуття в Румунію, в Південну Буковину (на кордоні з Україною) 500 американських танків. Цифра, відверто кажучи, викликає сумніви, надто вже вона завелика, але загальний факт незаперечний: американської військової техніки і американських солдат явно побільшало в Європі загалом і біля російських кордонів зокрема (Польща, Румунія, країни Балтії – там, де американських військ ніколи раніше не було). Це і є відповіддю на російську демонстрацію сили і готовності воювати. Тобто, американці якщо й злякалися росіян, то наслідок цього страху – не готовність поступитися і здати Україну, а, навпаки, нарощування військ, а отже – захист України. Хіба на такий прояв американського страху розраховували у Кремлі, коли показували свої «м’язи»? Ось вам приклад, що ніхто й ніколи не може гарантовано прогнозувати наслідки навіть демонстрації можливості війни, а про наслідки війни – й поготів.

Ви сподіваєтесь на повернення до статус-кво? А доведеться капітулювати…

Головна помилка кремлівських стратегів полягає в тому, що вони захотіли обдурити історію. Вони чомусь вирішили, що коли війну не називати війною, не оголошувати про неї офіційно, заперечувати присутність своїх військ, не розривати дипломатичних стосунків, тощо, то таку війну можна повністю контролювати. Зараз історія жорстоко карає Кремль за таку зневагу до себе.

Початок війни чимось схожий на схід снігової лавини, на каменепад. Спочатку якийсь один камінчик зривається з гори, настільки маленький, що здається – ніякої небезпеки, можна все це легко зупинити чи, принаймні, легко ухилитися. А потім… порятунку вже нема: стихія виявляється сильнішою за людські можливості. Так і війна. Спочатку трохи стріляємо з упевненістю, що можемо це в будь-який момент припинити і замиритися. Виводимо війська на масштабні маневри полякати потенційного ворога з розрахунком, що за якийсь час повернемо їх у казарми, а потім виявляється, що повертати вже не можна, бо супротивник не злякався і теж вивів свої війська і невідомо, що у нього там на умі.

Можливо, у Кремлі все ще переконані, що вони контролюють ситуацію, контролюють війну. Можливо, вони вважають, що в будь-який момент можуть різко змінити політику у будь-якому напрямі, чи то до війни, чи то до миру. Однак, видається, там просто вимушені так вважати, бо визнання, що події вже вийшли з під їх контролю, що логіка війни вже керує діями Кремля, а не навпаки, означає для кремлівських правителів катастрофу.

Повністю контролювати війну, навіть «гібридну», не дано нікому в світі. За два з половиною роки, відколи Росія розпочала таку війну проти України і проти Заходу, вона (війна) розрослася до таких масштабів, що почала жити за своїми, а не намальованими у Кремлі, правилами. І це справді страшно. Бо основне об’єктивне правило війни: або перемога, або – поразка.

Вже очевидно: якщо Росія не змусить капітулювати Україну і Захід, їй доведеться капітулювати самій. Це об’єктивна реальність, хоча, і Україна, і Захід прагнуть її якимось чином змінити, дати Росії можливість уникнути капітуляції. Прагнуть, але не знають як, бо самі вже підхоплені вихором об’єктивних законів війни, які просто не передбачають ніякого поновлення довоєнного «статус-кво».

Юрій Сандул. Київ