Щетинін – це Литвиненко нашого часу?
Слідство, про це офіційно заявлено, поки що розглядає дві основні можливі причини загибелі Олександра Щетиніна, російського журналіста, який з 2004 року працював в Україні: самогубство і професійна діяльність. Здається, цей список треба доповнити…
Однозначно: самогубство!
Коли вранці, в неділю 28 серпня, стало відомо про загибель Олександра Щетиніна, жодних сумнівів не виникало: це самогубство. Новини, які посипалися навздогін одна за одною лише підкріплювали такий висновок. Гільзу і травматичний пістолет знайшли поруч. Самогубця надіслав електронного листа до колеги, в якому повідомляв про свої наміри. Останній пост на Фейсбуці Олександра Щетиніна датований 22 серпня – це спогад дворічної давнини, з 2014 р., реакція на пост севастопольця Андрія Васильєва, загальний сенс: чесним росіянам нема куди бігти – чекай на хвилю суїцидів… На тілі покійного слідів насильства не виявлено. В квартирі – повний порядок, жодних ознак того, що щось шукали і виносили. Слідчі знайшли передсмертну записку… Які ще можуть бути сумніви?
Звідки тоді стільки запитань щодо фінансування?
Запитання почали виникати ближче до вечора. Щетинін не жив у цій квартирі, тут був офіс, з якого місяць тому – сусіди бачили – було вивезено оргтехніку і меблі. Що то був за офіс? «Нового регіону»? А де тоді постійно мешкав загиблий? А чому нема жодного не анонімного коментаря його співробітників по «Новому регіону»? Потім виявилося, що «передсмертна записка» і «електронний лист колезі» – це одне й те саме, причому таки в електронній формі. З якого комп’ютера його відправлено? А чи правда, що він продав квартиру і машину, щоби виплатити зарплату співробітникам? А як заводили ці гроші на рахунок? Чи зарплату і гонорари платили «в конвертах»? На все це є електронні реєстри, бази, пошукові сервіси і спеціалісти. Це все питання, які з’ясовуються професійним слідством: одні - за лічені хвилини, інші – протягом кількох годин. Чого ж мовчать?
Переконаність в тому, що це було самогубство, остаточно зникла вранці наступного дня. Останньою краплею для того було повідомлення, що покійний нібито наклав на себе руки через те, що сам оплачував всі видатки по існуванню «Нового регіона» і не міг погасити борги по зарплаті. Будь хто мінімально знайомий з цією темою знає, що існування подібного ресурсу у Києві обходиться щомісяця у суму близько 15 тис. доларів плюс-мінус 2-3 тис. в залежності від штатного розкладу, витрат на просування, офісу тощо. Прогодувати вони себе в Україні не можуть – реклама дуже дешева, її мало. Хтось підзаробляє на різноманітних «спецпроектах» по піару – власників і того, кого вони дозволять. Але як би там не було, левова частка – це багатотисячна дотація. Олександр Щетинін платив за все сам? Тоді який дохід має бути у людини, щоби вона щомісяця могла викладати з власної кишені, скажімо, 10 тис. «зелених»? А якщо це все не так, а ми маємо серйозні підстави сумніватися, то хто це робив, чому перестав, чим це загрожувало Щетиніну?..
Як це робилося в Криму
Журналістика, якщо нею займатися на повну, це така професія: жити спокійно не дає, покинути життя, навіть з власної волі, - теж. Якими б не були переконливими докази про те, що Олександр Щетинін покінчив самогубством, сумнівів і контраверсій не уникнути. Причому, ми бачимо, що це назвеш 100% конспірологією.
Його називають людиною, закоханою в Україну, в Майдан. Почитайте оце його інтерв’ю, дане в січні 2014 року. Які ще потрібні докази? Але згадано в ці дні й про інше: з 2005 по 2012 рік Щетинін жив у Криму, де з 2007-го до 2009-го працював на Сергія Аксьонова у якості політтехнолога, треба думати. А Аксьонов-Гоблін, колишній рекетир і нинішній «глава» окупаційного «уряду» Криму– це, на той час, лідер дрібненької, але дуже смердючої україножерської партії «Русское единство». А при цьому під «казан» кримського антиукраїнства постійно «підкидав дрова» ще один великий «друг» України Костянтин Затулін – багаторічний директор «Института СНГ» - людина з тих кількох стратегів-нашіптувачів, які й вклали у путінські мізки: « Ти тільки підштовхни, Царю, цю Україну – так вона одразу й розвалиться». Щетинін сам розповідає в своєму інтерв’ю, як він працював на цю публіку, і чому пішов. І можна вірити, і скільки завгодно стверджувати, що це, мовляв, робота. Але не про журналіста. Тобто казати, що Олександр Щетинін завжди так ставився до України, як про це тепер згадують близькі до нього люди, не вистачає, скажемо так, підстав. А що таке Аксьонов і Затулін в узагальненому плані? Це ФСБ і все що з цією абревіатурою пов’язано взагалі і для України, зокрема. Чи значить це, що і покійний Щетинін у цій конторі, принаймні, не був внесений до списку «ворогів і підозрілих», а навпаки був на рахунку «нашого хлопця»? У цьому практично немає сумнівів. І от уявіть собі: потім ця людина каже про Україну, Росію і ФСБ все, що сказала, і увінчує це все заявою, що «Путін його особистий ворог»! Це, звісно, на «чай з полонієм», як для Олександра Литвиненка (співавтор знаменитої викривальної книги «ФСБ взрывает Россию». Ред.) не тягне, але, припустимо, на інсценування самогубства – цілком. І зовсім не обов’язково, щоб виглядало на всі 100% правдоподібно у країні, де без особливих проблем «повірили» у те, що генерал Кравченко у 2005 році двічі вистрелив собі в скроню, причому не з травматики, а з табельної зброї.
Ну, це вже не згадуючи про проблеми, про які ми сказали вище. Гроші? Цілком можливо! Муки сумління? Так. Туга за рідними, за дітьми, які залишилися в Росії? І це надважкий тягар для нормальної людини. Але все це аж ніяк не відміняє того, що ми сказали.
Земля пухом, Олександру Костянтиновичу Щетиніну…
Світлана Крук, Київ
