Як США одночасно попередили і Москву, і Київ
Міноборони США вважає, що пересування російських військ у Криму і на кордоні з Україною не є ознаками підготовки до вторгнення. Про це заявив представник Пентагону Джефф Девіс.
Усього за день до того, найвпливовіший американський тижневих Wall Street Journal, коментуючи вал інформації про концентрацію російських військ біля кордону з Україною, з посиланням на свої високопоставлені військові джерела повідомляв, що Пентагон не бачить ознак безпосередньої російської загрози для України.
Що це все означає? Думається, Вашингтон посилає через океан три меседжі.
Перший і другий - адресовані Кремлю, третій – Україні
- Путіна інформують про те, що шантаж не спрацьовує. Це добре вивірений сигнал, адже США менше всього хочеться виглядати нікчемними прогнозистами, яких Росія запросто обдурить, припустимо, таки розпочавши велику війну. Кремлю сказано: не треба нас лякати, нам не страшно. І ви добре знаєте на чому базується наша впевненість: відключення від системи міжнародних платежів SWIFT, розширення санкцій, блокування російських зарубіжних активів, приватних в тому числі, тощо.
- Путіну натякають, що формування явно «контрамериканського» , але очевидно тимчасового блоку Росія Туреччина-Іран-Китай, хоч і є неприємним для США фактом, проте не змусить їх «забути» про україно-російську війну. США уважно слідкують за розвитком ситуації, до цього підключені всі засоби американської розвідки, включно з високотехнологічними.
- Порошенка теж «попросили» не лякати війною з Росією, яка може початися «от-от». У США знають, що мобілізуючі заяви українського президента розраховані, перш за все, на внутрішню аудиторію, але принагідно нагадують, що в їхніх очах вони не виглядатимуть переконливою причиною поразок на «внутрішніх фронтах».
Росія-Туреччина-Китай-Іран: «сообразить» на чотирьох – і по домівках
Позиція Вашингтона щодо Москви не викликає сумнівів. Росія на порядки слабша і за військовою потугою, і фінансово-економічно, і навіть, в морально-етичному плані від тих - США, ЄС, НАТО – з ким вона намагається «буцькатись» на світовій арені. Єдиний шанс, яким, уже вкотре, намагається скористатися слабак Путін, це залякати сильних, але поміркованих і прагматичних. Йому у черговий раз і сказано: не боїмося.
З ким Росія намагається «дружити проти» США, ЄС і НАТО? Важко підібрати на карті світу чотири інші країни з такими різними цілями і інтересами. Скільки не років, а місяців проіснує таке угрупування, яке в принципі не може бути довговічним?
Шиїтський Іран, якому перш за все важливе протистояння з Саудівською Аравією і зі світом сунітського ісламу взагалі. До того ж, в Ірані не забули 30 з лишком років під санкціями Заходу, з забороною виходи на нафтогазовий ринок і замороженими у західних банках грошима. Мабуть, США не зовсім щирі, коли заявляють, що не бачать небезпеки в перебазування російської дальньої авіації на південь Ірану, звідки ТУ-22М летіти більш ніж вдвічі ближче до районів бомбардувань у Сирії. Це істотно спрощує і здешевлює атаки російських ВКС по тих силах у Сирії, які американці підтримують. Але недавнє рішення – ще й року не пройшло - про скасування санкцій проти Тегерану складено таким чином, що їх можна легко поновити. І про це іранці добре пам’ятають.
Сунітська Туреччина переймається іншим. Її мета закріпитися у ролі беззаперечного регіонального лідера і при цьому таки вступити до ЄС. Турецька економіка потребує інвестицій і технологій, а вони саме в ЄС та в США, а не в Росії та Ірані, і це вище за будь-які тактичні міркування. До речі, у минулу п’ятницю турецький уряд схвалив курс на нормалізацію стосунків з Ізраїлем – «пунктиком» божевілля антиізраїльського Ірану і основним союзником США на Близькому Сході. Які ще потрібні аргументи щодо того, куди, насправді, дивляться турки?
Про Росію, чия політика формується під впливом лише імперських маразмів Кремля і більше нічого – зайвий раз не будемо. А Китай – економічний і військовий гігант – на рівних буде взаємодіяти тільки з рівними – Сполученими Штатами, тобто. Наразі, у розпалі переділу світової економіки, їм нема чого відволікатися від цього захоплюючого процесу. А надання китайських інструкторів для навчання асадівських військових – це, схоже, не більше ніж дрібненька політична провокація сильного, тестування реакції опонента.
Україна не лише не Росія, але ще й не Грузія
З Україною і простіше – масштаб не той, і складніше, одночасно. Грузія теж мала два анклави – Абхазію та Південну Осетію - окуповані Росією, але це ж не завадило грузинам провести швидкі і ефективні реформи. І це при тому, що Захід Грузію практично здав Росії, принаймні на першому етапі «війни 08-08-08», а тодішній грузинський президент Міхеїл Саакашвілі мав з Путіним стосунки на порядок гірші, ніж його нинішній український колега. Чому ж грузини змогли забезпечити, принаймні, красиву картинку для наших виборців, а українці не можуть? Чи не хочуть? Чим Україна не Грузія – чому б не припустити, що саме так розмірковують у Вашингтоні?
Контраргументів можна привести багато. Від того факту, що Кремлю, в решті-решт, вдалося поставити на вищі посади в Тбілісі людей, хоч і обмежених в своїх можливостях, але лояльних до Росії, а передусім, російських грошей і закінчуючи іншим фактом – глобальним: Україна не тільки не Росія, але ще й не Грузія. Знов таки, не той масштаб, як корупції, так і економіки. Росія в Грузії має і мала набагато менше важелів тиску: Церква у грузинів, хоч і теж православна, але від Москви незалежна, а Кавказький хребет – це не тисячі кілометрів беззахисного рівнинного кордону, який іноді проходить через «розполовинені» ним населені пункти. До того ж, Бідзіна Іванішвілі, якому вдалося посунути Саакашвілі з його партією від влади, це все ж таки російський мільярдер-олігарх, на відміну від Рената Ахмєтова – олігарха українського.
На жаль, з-за океану ці очевидні для нас речі не дуже то й помітні і розцінюються не так, як в Україні. Там звикли діяти по шаблонах і з певною поверховістю по відношенню до об’єктів міжнародної політики. А суб’єктом Україна, на жаль поки що не стала і не знає коли і як цього домогтися. Це і є головна і постійна небезпека, яка загрожує державі напередодні її чвертьвікового ювілею.
Сергій Тихий, Київ
