Чи стане Надія Савченко президентом?

Ось і дочекалися ми свого Дональда Трампа, який знає відповіді на всі запитання і дозрів, аби йти в президенти...

Еволюція Надії Савченко є очевидною. Ще недавно на запитання про можливе президентство наша героїня, наша Жанна д`Арк відповідала ухильно: можу, якщо народ покличе, а тепер дійшла до переконання, що просто «змушена».

І до цієї її заяви не варто ставитися легковажно. Чи ми забули, що Трампа теж не так давно вважали лузером?

Що зробив Трамп? Він без всякого сорому і незручності переступив через табу і тотеми американської громадської пристойності. Він повів мову про те, про що було не прийнято міркувати в ліберальному суспільстві, але про що говорили на американських кухнях. Що головна біда – мігранти, що нема чого витрачати гроші на захист країн Балтії і нехай за НАТО платять самі європейці, а з Путіним, якого він поважає за силу, краще миритися. Він відкинув пристойності і став відкрито говорити з обивателем мовою обивателя, а з хамом мовою хама. І найархаїчніші верстви американського суспільства відчули в ньому рідну жилку.

Так само і Надія Савченко озвучила те, що в нашому, ужаленому війною суспільстві, вважалося верхом блюзнірства. Про те, що Україні не можна поставляти летальна зброю, тому що це може призвести до третьої світової війни. І що давно час скасувати економічні санкції проти Росії, тому що від них страждають прості люди. А ще треба попросити у Донбасу вибачення, оголосити амністію бойовикам і сісти за переговори з Плотницьким та Захарченком. Війну, говорить Савченко, ведуть олігархи, а народам України і Росії нема чого ділити. І головні вороги - всередині країни, ті, хто задумав проводити судову реформу під час війни. І ті, хто списує на війну народні гроші і транші МВФ. І ті, хто тримає народ на голодному пайку високими тарифами....

Вона збирається носити з собою гранату, щоб не здатися владі живою, вона вважає, що народу не потрібні президент і держава, але хоче стати диктатором, «який тримає все в своїх руках, для того щоб повернути цю владу народу».

І віддамо їй належне: все це – прямі влучання. Треш, на який не наважувався навіть Ляшко. Але Ляшко клоун, а Савченко – герой України, депутат Парламентської асамблеї Ради Європи. Зрадлива щирість, з якою вона ламає розставлені в українському суспільстві моральні віхи, змушує наш замучений народ повірити, що це і є справжня, неприхована правда.

Насправді у всіх її ескападах визирає світогляд маленької людини, яка потрапила у велику політику. Коли незрозуміле здається непотрібним. А відсутність глибоких фундаментальних знань замінюється побутовим здоровим глуздом і власним життєвим досвідом. Вона бачить, як вирішив питання «судової реформи» Ердоган, вона мала можливість оцінити ступінь впливу на правосуддя Путінської диктатури. І їй здається, що всі проблеми вирішуються просто, потрібна лише воля однієї-єдиної людини.

Розпинаючись на всі боки на адресу «нової Надії», махровий російський пропагандист Анатолій Вассерман пише: «Савченко два роки провела не просто в російській виправній установі, а в такій, куди охочі змінити реальність шляхом повідомлення неправдивої інформації потрапити не можуть. Вона приїхала на батьківщину, яка змінилася до невпізнання, і своїм свіжим поглядом побачила, що ця війна втягнула країну в руїну, а народ у злидні, і цю інформацію Савченко, як народний депутат, намагається донести до людей».

Якщо відкинути пропагандистські штампи, то Вассерман правий. Савченко вступила в бій і потрапила у полон тоді, коли в суспільній свідомості панувало відчуття неприродності війни «між двома братніми народами», це здавалося помилкою, підступами можновладців. Нам потрібен був Іловайськ та Дебальцеве, загибель Боїнга, оборона Донецького аеропорту, жертовність кіборгів, катування і вбивства сотень і тисяч мирних українців, постійна брехня Путіна і його пропагандистської машини, щоб ми зрозуміли: це і є справжні Україна і Росія, це і є їхня сіль, їхнє ставлення один до одного.

Всі ці роки Надія перебувала в нашому інформаційному полі, ми знали про неї все. І складалося враження, що і вона з нами і думає, як ми. Але вона спілкувалася з наглядачами і катами, вона навчилася думати, як вони, і життєвий досвід, якого набралась в розмовах з ними, і здається їй істиною, що не підлягає сумніву.

Хоча насправді це всього лише стокгольмський синдром.

Але в такому стані живе і наша країна. Ми відчайдушно прагнемо миру, але страшенно боїмося поразки. Ми готові боротися, але у багатьох моральні сили закінчуються. Сплеск пасіонарності триває від сили 4 роки, писали класики. Три з них, якщо рахувати від початку Євромайдану, майже пройшли.

Савченко – не дурепа, вона точно вловила настрій країни. Країна – втомилася від війни. І в такій країні, яка втратила в боях кращих, а гірші вилазять зі щілин з іконами Сталіна і Путіна і йдуть, щоб зайняти своїми хоругвами центр постмайданного Києва, в такій країні дійсно чекають на лідера, який (вчергове) пообіцяє принести мир протягом двох тижнів, диктатора, який віддасть владу народу, але візьме відповідальність на себе. І в цьому немає нічого нового, такі настрої траплялися на Землі тисячі разів.

Марно чекати, що вона стане месією національно-визвольної війни. Вона може стати месією для тієї частини народу, яка бажає звільнення від обов'язку бути героями.

Чи зможе вона, як Трамп, згуртувати навколо себе цю частину народу? Чи зможе вона, у своїй гонитві за вищим призом осідлати партію Батьківщина, першим номером якої вона (не забваймо про це) є? Звичайно, наша країна – не Америка. Їй навіть змістити Тимошенко буде важко – ніяких праймеріз в партії ЮВТ не допустить. І стати президентом, а тим більше диктатором, для Надії Савченко майже нереально.

Але не неможливо. У таких країнах, як наша, для цього є три шляхи: демократичні вибори (тільки по-справжньому демократичні, де своє слово скаже обиватель, а не еліта), наступник (для цього треба, щоб маршальський жезл нашої Жанні передала чинна влада) і військовий переворот, до якого хто тільки сьогодні не закликає, починаючи від ультрарадикалів Коханівського, і закінчуючи Захарченком з Моторолою).

І ще повинні бути дотримані три умови: популярна у народу ідеологія, підтримка олігархів і лояльність силовиків. З першим і другим затримки не буде: олігархи у нас на 95% промосковські, телеканали –теж, а Кисельов забезпечить навіть міжнародну підтримку. З третім – ще простіше: на фоні люстрації у стані силовиків ворогів там у постмайданної влади більше, ніж прихильників – тільки поклич!

Тільки це не буде наступальна диктатура Муссоліні, Перона чи, скажімо, Путіна. Це буде диктатура французького генерала Петена, героя першої світової війни і націоналіста, який шлях до збереження нації побачив у колабораціонізмі. І якщо говорити про диктатуру, то тільки така в нашій країні сьогодні і можлива диктатура силовиків переможеної нації. Поки наша нація бореться – вона демократією не поступиться.

Що ж, якщо Надія захоче стати диктатором - їй допоможуть. І тут головне: чи захоче вона?

Євген Якунов, Валентина Сямро. Київ.