Коли конвой прийде до "недосяжних"? Роздуми після голосування
Верховна Рада підтримала представлення генпрокурора України Юрія Луценка про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання та арешт народного депутата з групи «Воля народу» Олександра Онищенка: за притягнення до кримінальної відповідальності – 275 голосів, за затримання – 265 та за арешт 263 голоси.
Те, що Онищенко був приречений, як мінімум, на «вигнання з Олімпу», тобто – на відлучення від державного, в даному випадку - «газового», бюджету, було зрозуміло ще кілька тижнів тому - одразу, як тільки його прізвище вголос вимовили генеральний та антикорупційний прокурори. Далі вже була інтрига: змусять ділитися чи взагалі одженуть від «корита»? Дадуть втекти чи заарештують? Тільки заарештують чи таки засудять до ув’язнення?
Нині інтрига в цих питаннях практично зникла: Онищенка відлучили від злочинного бізнесу насправді, він утік за кордон, незважаючи на всі піар-концерти - «Я нікуди не дінусь і буду спростовувати наклеп», які він давав у Києві протягом місяця. Отже, можливість його реального покарання по закону стала (принаймні на невизначено довгий час) суто теоретичною, тобто – «заочною», як уже заявив Антикорупційний прокурор Назар Холодницький.
Треба визнати: сьогодні — це максимум можливого в межах закону, оскільки законні правила щодо притягнення до відповідальності народних депутатів, створені свого часу ними ж для її уникнення, залишаються чинними. Про що з притаманною йому прямотою заявив генпрокурор Луценко з трибуни Верховної Ради: «Сьогодні заявляли, що Онищенку дали можливість втекти. Це правда. Це сталося завдяки закону про регламент Верховної Ради, яким передбачена саме така процедура притягнення народних депутатів до кримінальної відповідальності».
Отже, маємо практично повне повторення минулорічної історії з Андрієм Клюєвим. Його теж Верховна Рада «здала» в ситуації, коли той вже був недосяжним для прокуратури. Так, вже був абсолютно протилежний прецедент з депутатом Мосійчуком (а ще колись давним-давно - зі Степаном Хмарою), коли влада зайвий раз підтвердила ще «радянське» правило, колись геніально сформульоване Михайлом Жванецьким: коли не можна, але дуже хочеться, тоді – можна. Однак Онищенко – не «позасистемний» Мосійчук (чи Хмара), якому, за великим рахунком, тікати нема куди і нема з чим. Онищенко, так само, як і Клюєв – «свій», з ним неможливо повторити трюк з блискавичним і брутально незаконним втисненням усієї громіздкої процедури позбавлення недоторканості та надання згоди на арешт в 15 – 20 хвилин (як було з Мосійчуком) і заздалегідь заведеним до приміщення Ради конвоєм для взяття під варту прямо у будівлі парламенту.
Принципово важливе питання: чи буде і як швидко змінена процедура притягнення до відповідальності члена українського парламенту? Очевидно, що лише це може позбавити український парламент сумнівної слави розсадника корупції, але 99 (умовно) відсотків депутатської спільноти не хоче цієї зміни. Але ж на сьогодні це, як кажуть, не закриває обговорення. Ще один-два випадки, коли новий клюєв чи онищенко уникне справедливого покарання, і реакція суспільства може стати вибуховою. Що далі буде? А хоча б і те, що «дєдушка Лєнін» називав ситуацією, коли «верхи не можуть, а низи не хочуть». Втім, в Україні так склалося, що «верхи» до останньої миті цього не бачать, а «низи» - не відчувають.
Оксана Федоряченко, Київ
