Золоті пояси влади. Як побороти казнокрадство одним указом
У ХVII - XVIII столітті на теренах Речі Посполитої розгорнулася справжня "громадянська війна" у шляхетському середовищі.
Зброєю були не шаблі та мушкети, а... пояси. Аксесуар, запозичений у турків, увійшов в моду і за короткий час став статусною річчю, символом приналежності до еліти. Без розшитого «перського» пояса шляхтич не міг з’явитися у пристойному товаристві. Чим «крутішим» він себе вважав, тим довший і ширший він мав носити пояс. Найбільш "просунуті" обмотувалися шовковою стрічкою 4,5 м завдовжки й 0,5 метра завширшки. Багатії могли собі дозволити пояси, розшиті з двох сторін (без вивороту), а магнати - чотиристоронні, вони складалися вдвічі і на кожній половинці був свій візерунок.
Відчувши зростання попиту на пояси, великий гетьман Литовський Михаїл Казимир Радзивілл поставив їх пошив на потік, створивши мануфактуру - «персіярню» у Несвіжі, а потім і Слуцьку. Від останнього і пішла назва поясів - «слуцькі». Гонитва за статусністю привела до того, що шовкові від спочатку пояси стали розшивати, а потім і ткати з золотої нитки. На цільнозолоті, «литі» пояси йшло до 800 грамів золота. А самі вони, бувало, важили до 5 кілограмів. Середній пояс оцінювався в річний дохід офіцера, а за «литі» віддавали двох елітних скакунів, а часом і маєток.
Але, як кажуть ті ж поляки, що занадто, то не здраво. Нескінченно довжелезні пояси, увінчані бахромою, тягнулися за господарем по підлозі, плуталися під ногами і були дуже, як би зараз сказали, нефункціональними. А постійно зростаюча дорожнеча нових моделей доводила небагату шляхту до божевілля. Адже не носити пояс шляхтич просто не міг, а носити було не по кишені.
Доглядач та екскурсовод Радзивілівського замку в білоруському Несвіжі якось повідав те, про що неохоче розповідає офіційна історія, захоплюючись майстерністю раритетів. Змагання модників стало боком вилазити польській громаді. Дами відмовляли кавалерам з «плебейськими» поясами, через глузування над потертостями аксесуара (бідні шляхтичі часто купували дешевий секонд-хенд у заїжджих турків) вбивали на дуелях. Розорялися сім'ї, закладалися маєтки, молоді модники, які не зуміли витримати конкуренції, зводили рахунки з життям. Але найнеприємнішим для двору було те, що державні чиновники, аби нашкребти грошей на золоту обновку, нещадно руйнували казну. Проповіді та репресії ефекту не мали. У майже безвихідній ситуації король пішов на сміливий крок. Своїм указом він скасував офіцерські мундири, що складаються з кунтуша і слуцького пояса і замінив їх катанкою (від угорського Katona - солдат). Марнотратна мода, втративши статусність, зійшла нанівець.
Невідомо, чи було переможено після цього казнокрадство. Але історія, розказана у Несвіжі, допомагає зрозуміти, що є рушієм корупції в Україні. Адже тунелі зі скарбами «від героїв України», прокурорські алмази, вибіркомівські вілли «а ля Білий дім», машини, яхти, годинник з діамантами - всього лише сучасні модифікації золотих перських поясів з часів Речі Посполитої. Хіба не так?
Навіщо це все? Адже яхта - не човен Харона, в могилу не забереш ...
Американські соціологи Джозеф Хіз та Ендрю Поттер якось поставили перед собою питання: а що потрібно людині для щастя, коли вона одягнута, взута, здорова й діти влаштовані? Виявилося: потрібен статус, місце на певному поверсі соціальної піраміди. Люди, що живуть на цьому поверсі, складають певну ідентичність - зі своєю квазікультурою, своїм стилем життя, колом інтересів та тем для спілкування.
Діаманти в сейфі для цієї ідентичності - така ж свята річ, як портрет Шевченка для справжнього українця.
Соціолог та економіст Торстен Веблен писав: «Коли елементарні потреби задоволені, товари починають цінуватися за їхні «престижні» властивості. Головними вважаються не стільки їхня корисність, скільки здатність сигналізувати про рівень успішності власника». В цьому і полягає весь ефект «золотих поясів».
У різний час вони мали різний вигляд. У нас у країні спочатку були штани «Адідас», золоті фікси і цепур на шиї в два пальці завтовшки. Потім-іномарка (будь-яка), потім не будь-яка, а ще - малинові піджаки, валютні діви, програш великої суми в казино, палаци на Окружній, схожі чи середньовічні замки та мечеті ... А тепер - це різноманітні межигір'я, упаковані антикваріатом - у нас, в Лондоні, на березі Босфору ...
Ця контр-культура завжди воювала з істинно національною, народною культурою, тому що народне - в середовищі статусних речей завжди вважалася моветоном.
Хіз і Поттер визначили певні закономірності та особливості сучасного статусного життя.
1. Статусна ієрархія у колишні часи була заснована на класовій приналежності, а нині - на «крутизні». Купуючи круту тачку, чиновник, політик чи бізнесмен купує не предмет споживання, він купує власну конкурентність. Статус - це одне з позиційних благ, яке може допомогти вирішити чимало проблем, але яке, як і приналежність до класу або касти, дефіцитне за своєю природою.
2. Статус породжує довіру. Більшість із нас вважатимуть за краще довірити своє здоров'я лікарю, у якого є BMW. Як мінімум, ми такому заплатимо більше, хоча як фахівець він може бути й гіршим. Магія статусу знезброює й найрозумніших людей.
3. Статус не можна завоювати раз і назавжди. Якщо колеги нашого знайомого лікаря куплять такі ж BMW, то його перевага випарується. Мало того, ми можемо засумніватися: а чи не зупинився він «у своєму зростанні»? І щоб повернутися до колишнього статусу, йому потрібно буде купити більш круту тачку. Це як у Аліси в Задзеркаллі: хоч би як швидко ти не біг, все одно залишаєшся на місці, але і зупинитися не можна - тебе одразу віднесе назад.
4. Костюми Адідас, малинові піджаки і золоті ланцюги стали ознакою поганого тону не тому, що їхні власники кинули пацанськи звички і стали більш інтелігентними. Просто ряди корупціонерів і бандитів виросли настільки, і ланцюги стало носити так багато конкурентів, що це перестало бути престижним. Виділитися можна було лише, купуючи те, що не по кишені пересічному бандиту.
5. З раціональної точки зору витрати на покупку крутих речей марні, бо коли всі зробили свій внесок, то виявляються знову на стартовій лінії. Відносна перемога може наступити лише, якщо ти скинеш когось або всіх униз.
6. Причому, головна загроза походить не від тих, хто багатий. Проблема в тих, хто недостатньо заможний. Соціальний статус, пишуть Хіз і Поттер, схильний до дії зменшуваної граничної корисності - чим нижчий статус, тим більше ви готові платити, щоб підвищити його. Багатії рідше ризикують в ім'я підвищення статусу - їм є, що втрачати.
7. Доходи середньостатистичного чиновника майже повністю йдуть на так звану «конкурентну надбавку» (можливість купити статусну річ або провести час у дорогому ресторані, серед завсідників якого були помічені олігархи). Він змушений дорого платити за те, щоб не допустити на своє місце інших, більш зголоднілих за владою. І чинить так не тому, що хоче домогтися переваги, а щоб не бути скинутим зі свого поверху.
8. У міру того, як суспільство багатіє, гонитва за статусом дедалі більше стає схожою на гонку озброєнь. Це, пишуть Хіз і Поттер, все одно, що включити музику голосніше у своїй квартирі, щоб заглушити динаміки у сусідів. Спочатку це дасть ефект: ви перестанете їх чути. Але ось сусід збільшив гучність, і вам доводиться все більше навантажувати свої вуха децибелами, щоб не відчути себе переможеним. Ні зарплат, хоч би якими вони були високими, ні приробітків вже не вистачає - допомогти не впасти можуть тільки відкати, хабарі, розпили.
9. Втрата статусу - страшна річ. Для будь-якого «успішного» судді повернутися до життя на одну зарплату - все одно, як для нас, грішних, опуститися до бомжа. Прожити можна (багато бомжів добровільно обрали такий спосіб життя), але втрачається звичне коло знайомств, звужується географія, погіршується якість життя. Людині з амбіціями легше піти на злочин, пограбувати когось, хапнути хабар і продовжити життя «добропорядної людини», ніж випасти зі звичного кола. Багато хто готовий ризикнути заради цього і свободою, і життям.
10. Чи аморально це? З нашої точки зору - народу, плебеїв - так! Але кожен, хто вкрав мільйон або мільярд у держави, відчуває себе обраним, таким собі Нео у матриці суспільної моралі. І йому плювати на те, що ми всі про них думаємо. «Крута персона - це той, хто навмисно протиставляє себе суспільству», - пише соціолог Девід Брукс. «Люди знаходяться на вершині соціальної ієрархії, відкрито зневажають все, що подобається людям, які стоять нижче», - вторить його колега П'єр Бордье.
Чи можна побороти корупцію за допомогою НАБУ, НАПК, «Ради доброчесності», всіляких громадських «чесноків», якщо статус крутизни у суспільстві незмінно сильний, а зовнішні форми його прояву і після Майдану залишаються в тому ж трикутнику: нерухомість - розкіш - коштовності? Свого часу, правда, до статусних речей додалися «професорскі» звання і знаки «Героя України», але масова скупка їх призвела до повного знецінення і тих, і інших.
А що, якщо дати всім потенційним корупціонерам високі оклади?
Судячи з усього, це призведе до зворотного ефекту. Скажіть, наприклад, що будуть купувати судді Верховного Суду на встановлену їм останнім законом зарплату в 300 тисяч гривень? На життя, харчування, медицину і освіту (в рідній країні) в українця із середнім доходом йде набагато менше. І на чорний день суддям теж відкладати годі й думати - їм уготовано довічне забезпечення. Значить, всі ці гроші підуть на ощасливлення суддів «золотими поясами»?
Чи повинні громадяни України оплачувати зі своєї кишені крутизну наших чиновників?
І потім, підвищення зарплат суддям матиме ефект, якщо прокурори, слідчі та інші чиновники отримуватимуть на порядок менше. Але скривдженим, щоб не відставати в статусності, доведеться піднапружитися в корупції. А коли держава зарплати зрівняє, то, як пророкують Хіз і Поттер, судді візьмуться шукати кошти для повернення втраченої переваги - у тих же корупційних схемах. Замкнуте коло?
Допоки у нашому суспільстві існує елітна контркультура діамантових прокурорів, суддів-засівників, «героїв» з підземними бункерами і любителів кортежів - нікого ми не переможемо і не переконаємо.
Вони будуть одягати раз на рік, з примусу, вишиванки, але розшиті перлами та золотом, вони буду їздити на велосипедах, але з акумуляторами «Тесли», вони навіть ризикнуть спуститися в метро і носити речі, зовні схожі на ті, які народ купує у секонд-хенді. Але кожен раз, пишуть Хіз і Поттер, вони будуть показувати всім, що роблять це жартома, навмисно, щоб ніхто, не дай Боже, не подумав, що вони опустилися до невибагливих смаків народу...
Є, напевно, лише один шлях до успіху. Той самий, на який пішов король Польщі, борючись зі слуцькими поясами.
Це - повна заборона на публічне використання статусних речей. Ідеться не про те, законно чи незаконно здобуті гроші на всі ці яхти, вілли та прикраси, не в тому - задекларовані вони чи ні. Принципово не важливо, чи носять ці «золоті пояси» чиновники, політики або бізнесмени, чи купили їх держслужбовці, коли були підприємцями або після того, як покинули свої посади.
Мова повинна йти про одне: в пристойному суспільстві повинно вважатися ганебним їздити на лімузині за сто тисяч, носити годинник з діамантами, проводити відпустки на тихоокеанських островах і жити на дорогий віллі. Причому, йдеться не про заборону на володіння, а про заборону на користування (щоб не було спокуси нескінченно гостювати в заміському будинку «у друзів» і добиратися в Париж на лайнері, наданому «товаришем по партії»).
Ті, хто при владі, мають зменшити свою крутизну. Добровільно.
А якщо ні, то суспільством вони мають бути насильно позбавлені можливості конкурувати в розкоші. І хто знає, можливо тоді «мешканці верхніх поверхів» і ті, хто туди прагне, почнуть змагатися в інтелекті, порядності, у знанні іноземних мов? Чи в тому, хто більше грошей від проданих лондонських дач інвестує в оборону або вітчизняний хай-тек?
Звичайно, все це можна розцінювати як обмеження свободи самовираження, як відступ від ліберальних принципів. Але як бути, якщо свобода самовираження прямо пов'язана зі свободою обкрадати країну? Та й хіба не обмежують свободу різні дрес-коди, що забороняють людині ходити голим по вулицях? Ось нехай буде у нас такий моральний код в суспільстві. Врешті-решт, наша шляхта вже не козиряє золотими фіксами і малиновими піджаками, і нічого, якось пережила.
У своїй книзі «Бунт на продаж» Хіз і Поттер розповідають про те, як свого часу в школах Америки скасували шкільну форму. Всупереч очікуванням, свобода у виборі одягу не призвела до більш повного прояву індивідуальності. Навпаки, вона розмежувала школярів на ворогуючі угруповання, оскільки діти заможних батьків стали носити брендові обновки, недоступні їхнім одноліткам, і ті відчули себе приниженими. «Там де форму скасували, навчання стало аж ніяк не на першому місці в списку пріоритетів, - пишуть соціологи. - А там, де її пізніше повернули, конкуренція перейшла в сферу інтелекту і творчості».
Всі ми по-своєму школярі - у нескінченній школі життя. І час вже вчитися у тих, чия демократія на сотні років старша. Не просто ж так Ангела Меркель дивує світ скромністю свого заміського будиночка. Не просто так Обама живе у будинку, де мешкали всі попередні президенти. Не просто так багато міністрів, а то й королі добираються на роботу, сидячи за кермом власного авто економ-класу, або на метро, чи пішки. Звільнення розуму від думок про «золотий пояс» зберігає багато енергії й коштів. Для того, щоб подумати про майбутнє своєї країни і багато про що інше - хороше й корисне.
Євген Якунов, Валентина Сямро
