Коли Московський цирк поїде. Листи з потойбіччя

03.06.2016 08:00 1328

Вони чекають два роки і вже втомилися. А ми згодні чекати, скільки треба, щоб повернутися в свої кордони

...Вони, ті хто по той бік, почали частіше писати нам. Увійшли в моду відкриті листи «українцям». І навіть, якщо пишуть на своїх статусах в ФБ, все одно - розрахунок на те, що прочитаємо ми...

«Солдат! Захищаючи "чужі" інтереси, інтереси людей, які наживаються на цій війні, ти, взявши зброю, вбиваєш... ні в чому не винних жінок, матерів, сестер, дітей, братів, батьків, синів... Глибоко в душі ти сам розумієш, що так воно є... » Лист з Горлівки. Нічого, здавалося, б нового - хіба мало таких кропають в Ольгіно ?

У ФБ, в коментах українців під ним, чого тільки не прочитаєш. Найм'якіше: «йдіть ви з вашим миром...!». Хоча ніде не сказано, чиїм саме солдатам лист адресовано. Більш за те, ніхто не помітив одну маленьку деталь: починається послання словами: «Добридень, солдате! Привіт тобі з окупованої зони, жителем якої я є».

Наслідки обстрілу бойовиками Горлівки / Фото: Юлій Зозуля, Укрінформ

Назве ватник Горлівку «окупованою зоною»? Начебто - ні. Чи означає це, що автор звертається до російських солдатів? Питання відкрите. Може то хитрість ФСБ, а може, просто сум'яття в головах?

Хто знає, що вони там думають, у своєму потойбіччі ...

Тональність змінюється із зміною ситуації на фронті. Взаємні обстріли і жертви запалюють ненависть і образу. Порівняно тихі дні змушують розмірковувати про майбуття. І це часом важче, ніж ненавидіти.

«Закладено в парку камінь для пам'ятника дітям, загиблим в результаті Української агресії, - пишуть анонімні луганчани. - Весна! Кругом квітнуть, сади, квіти. А коли заросте рана в серцях їхніх батьків? У цих діток ніколи вже не буде щасливого дитинства. Як шкода, що розпався Радянський Союз ...»

Це для нас, аби ми відчули свою провину.

«Росія, спасибі за допомогу! Спасибі від луганчан, яких бомбили, вбивали, морили голодом, відключили воду... Низько вклоняємося і зі сльозами дякуємо всім громадян Росії за допомогу. Дорогі люди, у вас серця золоті, адже і вам не так легко».

І це – для нас, щоб ревнощі стискали серце.

«Тепер, проживши два роки в жахіттях війни (так, так, війни, а не АТО) я так і не можу сказати "будьте прокляті ", але і здоров'я не побажаю. Не хочу, щоб були здоровими ті, хто розв'язав цей кошмар, ті, хто допустив загибель мирного населення... У мене є переконання, що в усьому винні ті, хто розгойдав країну, хто виростив ціле плем'я націоналістів і уявіть собі для мене це не Путін, він не мій президент, ні з нього і попит».

І це, начебто про мир, але насправді - про ворожнечу...

Звичайно, є безліч листів від патріотів, таких як цей, привезений волонтерами: "Привіт з Донецька! Слава Україні! Честь і слава тим, хто стоїть на рубежі, де були зупинені ворожі моїй країні сили! Мені хочеться вірити в повернення України в моє Місто!»

Фото: dt.ua

Або таке: "Дорогі Українці!!! Ми з Луганська і дуже хочемо, щоб ця війна закінчилася. Ми дуже любимо вас, молимося, щоб це безумство зупинилося, і люди не гинули. Віримо, що Бог допоможе і зупинить цю агресію. І засяє світло там, де тьма і беззаконня. Не тримайте зла на Донбас, ці люди обмануті й у темряві. Вибачте всіх. Божа любов все прощає. Світлана і Коля. Луганськ ".

У кожного з нас там є друзі, і ми їх перепощуємо і розшарюємо. Але, щоб знати, що діється в душах людей з потойбічного світу, треба читати й інше. Не таке веселе і дружнє.

Гучні прокляття на наші голови і собача захопленість Путіним самі собою вгамувалися. І настало міжчасся. Де щастя - це коли звуки розривів не заглушають гул бджоли, що кружляє над квіткою. А цінність - просто жити, і бог - той, хто розподіляє гуманітарну допомогу.

І якщо можна безбоязно вийти на площу 1 травня з червоним прапором і поспілкуватися з собі подібними, і тебе не пограбують і не заберуть для перевірки документів - то хіба це не заслуга «нової республіканської влади»?

Акція

Минула низка гучних свят. «Давно не пам'ятаю в Донецьку стільки червоних прапорів! - Захоплюється місцевий блогер. - Донецьк! Я тебе люблю таким!» - «З кожним роком людей на святкуванні дня Перемоги в Горлівці стає все більше! - Підтримує його горлівський колега. - Цілий день гудуть автосирени, майорять прапори й прапорці, люди вітають одне одного. Напевно, День Перемоги став наймасовішим святом в Горлівці за останні пару років».

Нормальна така окупація. 70 років тому в захоплених фашистами містах було так само: свята, оркестри, працювали театри й кіно. У міській управі можна було попрохати матеріальну допомогу. Люди пристосувалися бачити в окупантах «добрих самаритян». І раділи життю, як могли. А шибениця навпроти Бессарабки розумом виносилася за дужки.

Приїхав московський цирк. «Привезли своїх клоунів і звірів. Очевидець стверджує, що глядачів зібралося неміряно. І це зрозуміло, російський цирк зараз один з провідних у світі».

І нічого б не турбувало, ось тільки на постріли у відповідь з українського боку вибігає народ на балкони і ділиться враженнями: 150-ка полетіла або 120-ка - звук інший. «Наші» б'ють або «їхні»? Тікати? Або продовжувати жити?

А якщо продовжувати жити, то як? Зависнувши між кордоном і лінією розмежування? У невизначеному статусі і поза часом?

Гості з Росії, до яких раніше - з відкритими обіймами, стали якось дратувати. Поводяться наче туристи. Зроблять селфі на тлі напису: «Донецьк - любов моя», потріпають по щічці дитинку, дадуть шоколадку, і - додому.

Фото: nbnews.com.ua

«... Дві мешканки Петербурга приїжджали на травневі свята в Донецьк з гуманітарною метою. Вітали ветеранів, роздавали їм якісь продуктові набори, дивилися на життя в Республіках. Знаєте, у мене склалося дуже дивне враження про них. Щось в їх розмовах було... туристичне. Немов вони їхали за всіма цими "вдячними очима", "жахливими розповідями про обстріл" і "жалістю до незаможних". Тобто люди з ситого життя приїхали для задоволення своїх якихось благодійних душевних потреб. Щось в таких поїздках є усереднено-шаблонне, що допомагає народжуватися міфу про "неміч Донбасу"».

І в іншого автора синхронно:

«І чомусь не полишає думка, що любити Донбас дуже вдало виходить у тих, хто живе далеко від нього, для кого поїздки сюди - екстрим і нові враження в комфортному житті великого міста подалі від війни.

І ще мене пригнічують регулярні повідомлення про те, як страждають і голодують мої співвітчизники - вона (московська гостя - ред.) регулярно викладає фотографії ощасливлених літром олії і пачкою макаронів старих, дітей, які отримали черевики і яблука, і хворих з запасом ліків на місяць.

Але ярлики споживача допомоги, сильного і мужнього жителя Донбасу чомусь не радують... І що хорошого в тому, що макарони і черевики стоять в одному списку щастя зараз?.. А місця в раю моя знайома з Москви собі вже виразно забронювала».

І це сумніви не тих, хто хоче повернутися в Україну. Просто свята - скінчилися, і треба жити далі. І вже треба думати про те, що буде завтра.

А «завтра» можливе тільки в Україні. Тому що немає ніякого вільного Донбасу. І не буде. Росія проковтне його, переварить, ламаючи ребра і шийні хребці, як переварила чувашів і бурятів. Чечню не братимемо до уваги, свій бонус вона отримала, тому що відчайдушно опиралася. А Донбас - здався сам.

Всі ці численні «дні перемоги» і «дні республіки», прапори ДЛНР, що видаються під розписку жителям і під наказ юридичним особам: «розвісити щоб уникнути покарання», всі ці пам'ятники мозговим і жертвам «української агресії» - це для самозахисту.

Бойовики провели

Відчуваючи себе в періоді напіврозпаду, вони, нещасні, гарячково шукають власну, «донбаську» ідентичність. Але ідентичність будується на своїй мові, вірі й своїй історії. А яка мова у «жителів Донбасу», яка історія? Далі «великої перемоги» вона не простягається. Нічого - про землі Війська Запорозького, нічого - про Стуса і Сосюру, тільки Фадєєв із замовними «комсомольцями-краснодонцями».

Хоча, скільки б вони не шукали «донбаського», українське їх не відпускає.

...Театральний сезон у Донецьку. Афіша. Під шапкою: «Міністерство культури ДНР» написано: в Донецькій державній філармонії грають Баха і Вівальді «Народна артистка України Аліна Коробко, Заслужені артистки України Світлана Ольховиченко, Олена Уцкевіч, Алла Афанасьєва...».

Зауважте: жодних народних і заслужених «ДНР» - тільки «України»!

І квіти до пам'ятника Шевченку, і випускниці в вінках з маків і в вишитих блузках, і вечір поезії, де виступали з «новими перекладами західноєвропейської поезії - українськими і російськими»...

І спроба писати нам українською мовою. З вибаченнями: «П.С. Вибач за помилки, українською не користуюся вже два роки».

І українці навколо, ті які начебто змирилися, але ... не змирилися.

«... А що в графі громадянство (в анкеті на кордоні з Росією - ред.) писати?", - Запитує хтось із пасажирів нашу автобусну розпорядницю. "Ну, що... Україна. У вас же український паспорт ". У відповідь чує:" А у кого ДНР? ". Вона:" А що, і такі є? Вас же ж можуть і не випустити ". Сусід поруч крізь зуби: "А що це за країна така - ДНР? Хіба є така? Україна пишіть". Так, я теж написав Україна, але рука рази два зупинялася на цьому слові... До речі, серед пасажирів знайшлося чоловік п'ять-шість налаштованих проти Республік, але тих, що їдуть у Росію».

І написав це, судячи з інших постів, недруг України.

Перспектива виборів в ОРДЛО змусила їх стати стриманішими в оцінках. Замислитися: а ну ж бо доведеться повертатися?

Московський цирк вже поїхав?

Не зовсім. Вони там хотіли б до України - але не такої, як зараз. «Я сумую за тою Україною, яку я любила і шанувала, дуже сумую, але я не можу сьогодні назвати її своєю», - пише заочна подруга якоїсь Саші. «Тільки вибори! Тільки конфедерація!», - вигукує її землячка.

Загрузлі, як мухи в реліктовій смолі Совка, вони насилу розуміють, що у нас відбувається. Ми сміємося над їх ленінсько-сталінсько-першотравнево-«побєдобєсним» абсурдом, а у них подив від наших перейменувань: «Без коментарів, - пише саркастична горлівчанка. - І сил сміятися теж більше немає. А грошей скільки йде на ці перейменування? Краще б пенсіонерам додали».

Ах так, Україна потрібна ще й для того, аби платила пенсії! За ними їдуть на нашу територію. З огидою, але їдуть:

«...Золотий вік залишився позаду. Золотий вік, це вік правління Азарова. Тоді: вибирай банк, який хочеш. У банку: м'які крісла, тиха музика - відчуття спокою і комфорту. Сьогодні банк для пенсіонера вибрала держава. І всіх заганяють в цей банк насильно. Якщо ти цього не зробиш, тебе позбавляють пенсії...

...Входить об'єкт, який мені не подобається. Йому можна без черги. Високий, плечистий бугай. Протискуючись повз мене, бугай зачіпає мою руку своїм зеленим плямистим рукавом. Виймаю вологі серветки і ретельно протираю руку...».

Чи варто уточнювати, що об'єкт «який не подобається» – це ветеран АТО...

Вони все ще вірять, що рано чи пізно, під тиском Кремля, ми відмотаємо все назад. Вони чекають, що Україна прийде до них у дім сама, і без боїв, і така, яку вони собі намислили, і з амністією для всіх, і ще й з вибаченнями та повною торбою грошей.

А інакше вони нас вбиватимуть? Ні, не вони, вони будуть просто свідками, які купили квиток на гальорку. Вбивати буде Путін - він же обіцяв. Але ж він чужий президент, за нього не соромно.

Вони чомусь вірять, що потягнуть нас за собою в задзеркалля, де знайомі начебто літери, але слова чужі, і де найбільш гідне заняття -пускати рожеву слину про «вічну дружбу з Росією».

Їх ображає те, що ми не тягнемо їх за рукав, благаючи залишитися. Що намагаємося будувати своє життя за власними лекалами, і вже майже не беручи їх до уваги. Вони чекають два роки і вже втомилися. А ми згодні чекати, скільки треба, щоб повернутися в свої кордони. І 10, і 20 років. Такою завжди була стратегія виживання українців. Діди чекали довше.

Скільки разів прасувати нашу землю катком самодержавного марнославства і самозваного православ'я! Але хіба кожен раз не проростало на попелищі донбаському степу зернятко Київської Русі й Козацької України? Хоч скільки розривали на частини України Вільгельм з Миколою, Сталін з Пілсудським, Гітлер з Путіним, хіба не зросталася вона знову? Вона завжди зростається. І, що не сталося б, так буде на окупованих землях і цього разу.Все наносне і нанесене піною "руского міра" піде в пісок. І хай навіть через 20 років, але який-небудь новоявлений молоденький москалик обов'язково знайде на горищі український букварик і - зачитається. І згадає, ким він є насправді.

А може бути, все трапиться набагато швидше.

 «...Перестали показувати російські канали, українські – будь ласка, а російські – дзюськи. Почали настроювати, включаючи поперемінно то - нічого (російські), то - українські канали. Через годину я зробила висновок - на світі є рай, і це - Україна. Так, не смійтеся. Саме там президент, уряд і особисто мер Києва зі шкіри геть лізуть, але дуже стараються вирішити всі проблеми в країні. Радісні, свідомі громадяни як можуть, щосили - допомагають... Всього лише через годину нерегулярного перегляду українських каналів - я вже хотіла в це чудове місце. Мають рацію, мають рацію ті, хто каже, що якщо завтра з ранку на Донбас розгорнути мовлення українських каналів, то вже до вечора донецькі зберуть валізи і разом з териконами рвонуть любити "неньку до нестями"! Це потрібно робити не завтра, а ще позавчора! Українські ТВ новини – ось секрет успішного повернення буремного регіону!»

Це теж – з потойбіччя. Із сарказмом написано. Але просто, аби сховати за сарказмом правду...

Євген Якунов, Валентина Сямро. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-