Другий рік при владі. 12 викликів для Порошенка

23.05.2016 09:00 1395

Виклик для країни - це завжди особистий виклик і для її лідера. Вимагає продуманої відповіді, рішучих дій, швидкої реакції

25 травня завершується другий рік президентства Петра Порошенка. І якщо перший рік каденції - запам'ятався як рік війни, поразок під Іловайськом та Дебальцевим, відчайдушних спроб повернути країні стабільність та не втратити дух демократії, то другий - він був мирним (якщо вважати миром постійні дані про вбитих і поранених у зоні АТО). Але він виявився нервовим, драматичним і таким щільно насиченим викликами, що подібного тиску часу, напевно, не відчував на собі жоден із попередників нинішнього Президента.

Виклики були різними - більшість із них з повним правом можна віднести до викликів для всієї країни, чи для уряду, громадянського суспільства. Але для людини на такій посаді виклик для країни - це завжди особистий виклик, який вимагає продуманої відповіді, рішучих дій, швидкої реакції. Були й виклики більш вузького і навіть особистісного характеру, з якими стикається кожен політик, який піднявся на вершину влади. Були і виклики, що постали перед іншими людьми, але тими, кого привів до влади Президент, а отже, і на них треба було реагувати.

1. Майдан-3.0. Коли у Кремлі зрозуміли, що ззовні Україну зруйнувати непросто, то взялися за внутрішню дестабілізацію. Зусилля агентів Москви збіглися зі зростаючим невдоволенням активної частини громадськості через повільне просування реформ та невиконання обіцянок, даних на Майдані. Стала хвилювати тема «Третього майдану», головну рушійну силу якого бачили у добровольчих батальйонах. Апогей кризи припав на липневий з'їзд «Правого сектора», що зібрав на Майдані близько 5 тисяч людей у камуфляжі, і на серпневий вибух гранати біля ВР, що забрав життя 4 людей. Президенту вдалося знайти аргументи для врегулювання ситуації: батальйони незабаром влилися в регулярні частини армії та Нацгвардії, Ярош відмовився від ідеї збройної боротьби з владою, за чим послідував розкол «Правого сектора», а довгий час анонсований російськими ЗМІ «Третій майдан» обернувся (не без зусиль вітчизняних спецслужб) маргінальною клоунадою. Можна сказати, що Порошенко той раунд виграв.

2. Загроза дефолту. Весь позаминулий і половину минулого року над країною, яка потерпає від агресії, витав привид дефолту. Нарешті, у жовтні 2015 року, після піврічних переговорів зі Спеціальним комітетом кредиторів, Україна отримала згоду на реструктуризацію майже 23 млрд дол. боргу. Близько 20% - 3,6 млрд дол. - кредитори погодилися списати. Це дало змогу більш жорстко говорити з російськими кредиторами, які фінансували свого часу Януковича. Звичайно, левову частку роботи тут виконала міністр фінансів Наталія Яресько. Але, з одного боку, Яресько - висуванка Президента, а з іншого - можливо, саме його гарантії (як, втім, і Яценюка, який був тоді прем'єром) стали запорукою довіри закордонних партнерів.

3. Мінськ-2. Угоду в Мінську було сприйнято нацією як бажане відтермінування у війні. Але восени 2015-го настав час платити за рахунками. Спроба ввести домовленості про Особливий статус окупованого Донбасу в конституційне поле викликала серйозну кризу в суспільстві. Саме вона призвела спочатку до кривавих подій біля Верховної Ради, а потім до загрози провалу голосування за поправки до Конституції взимку 2016 року. Негативний результат голосування у парламенті міг стати приводом для звинувачення України у зриві Мінського процесу і зняття санкцій з Росії. Президент і його команда відповіли на виклик, можна сказати, асиметрично: через Конституційний суд був проведений вердикт, що відтерміновував остаточне вирішення питання на нескінченно віддалений час.

4. Судова реформа. Рік тому успіх її здавався передбачуваним. 21 травня 2015-го Порошенко указом затвердив стратегію реформування судоустрою. Механізм був запущений, однак, весь рік, незважаючи на відчутний тиск на ВР з боку президентської гілки влади, пробуксовував. Зміни в Конституцію вже схвалені КС, прийняті в першому читанні й потребують конституційної більшості. Заважають різні погляди на те, хто має більше впливати на призначення суддів: президент чи парламент. Протягом всієї весни Порошенко кілька разів закликав депутатів повернутися до реформи, але наразі невідомо, чи знайдеться 300 необхідних для цього голосів. Несподівану відстрочку стара суддівська гвардія використовувала для згуртування: опротестовуються результати люстрації, повертаються на свої місця судді, які лаштували розправу над Майданом. Захід не схильний чекати: на днях зволікання з судовою реформою там розцінили як невиконання однієї з умов угоди про Асоціацію. Чи можна сказати, що на цей виклик Порошенко поки що не зумів відповісти? Як мінімум, відповідь переноситься на третій рік каденції...

5. Безвізові закони. Безвізовий режим з Євросоюзом, як і угоду про Асоціацію, Порошенко, як людина, повністю відповідальна за зовнішньополітичний вектор країни, могла цілком законно поставити собі в заслугу. Але й тут зіштовхнувся з упертістю депутатів. В тому числі, й з «власної» фракції Верховної Ради. Так звані «безвізові закони», які стосуються заочного провадження, арешту нажитого корупційним шляхом майна, створення Нацагентства з розшуку кримінальних активів, електронного декларування - начебто й приймалися, але з маленькими поправками, що повністю нівелюють сенс документа. Це розцінювалося в Європі як прямий обман і привело владу на грань конфлікту з європейськими друзями України. У питанні лібералізації візового режиму Україна вже випала з «пулу» країн-кандидатів, і рішення по ній відсувалося у далеке майбутнє. І лише багаторазовим поверненням законів до парламенту, тиском на власну фракцію і вмовляннями союзників майже загублену справу вдалося врятувати.

6. Урядова криза. Сформований у 2014-му році (не без активної участі Порошенка), так званий «уряд технократів» до осені 2015-го року став викликати дедалі більше невдоволення парламентаріїв. Почалася потужна кампанія за відставку Яценюка та очолюваного ним Кабінету. Силою продавлений наприкінці року Бюджет тільки підлив масла у вогонь. А після демаршу ряду міністрів і заклику Яценюка не піддаватися впливу депутатів, протиріччя стало непримиренним. Хитрість зі звітом уряду, «неудом», але без подальшої відставки, здавалося, дала перепочинок до осені. Але вихід із більшості одразу трьох фракцій поставив під загрозу не тільки коаліцію, а й стабільність у країні. Порошенко зміг «умовити» Яценюка, але не зміг просунути Яресько як креатуру Заходу, здатну швидко зрушити реформи, а тому зупинився на більш стійкому варіанті з Гройсманом.

7. Загроза дострокових виборів. Вдало проведена комбінація зі зміною прем'єра зміцнила позиції Президента і консолідувала владу, знявши як мінімум на півроку з порядку денного проведення дострокових виборів. Хоча в розпал кризи здавалося, що Порошенко вже готовий розпустити парламент. У всякому разі, цим він пригрозив і своїй партії, і «Народному фронту», якщо вони не домовляться. Запах крові розпалив ймовірних лідерів майбутньої передвиборної гонки, новоявлених опозиціонерів з "Батьківщини", "Самопомочі" та Радикальної партії. Але можливий прихід до влади популістів та загроза реваншу колишніх соратників Януковича змусили владу шукати нетрадиційні шляхи. Більшість, яка за всіма математичними підрахунками видавалася неможливою, було зібрано, вибори відстрочені. Очевидно, надовго. Тактична, але дуже важлива перемога Президента.

8. Саакашвілі. Відстрочка виборів, дала змогу, на подив багатьох, вирішити ще одну проблему - надмірну активність на політичному полі Міхеїла Саакашвілі. Призначення колишнього президента Грузії і великого друга України на посаду голови Одеської ОДА сам Порошенко, очевидно, розцінював як сильний хід. Це був сильний хід, але людина, яка керувала свого часу країною, безумовно, не могла втриматися у межах відведених йому повноважень. Конфлікти з урядом і впливовими депутатами з президентської фракції, прийнятий народом на «ура» «Антикорупційний форум», поспішне формування власної політичної сили з участю внутрішніх опозиціонерів з президентської фракції - це був виклик. Щоправда, слід відзначити, що Саакашвілі ніколи не переступав межу в критиці Порошенка, і Петро Олексійович відповідав тим самим, терпляче зносячи риторику Міхеїла. Після прохання про допомогу напередодні травневих подій в Одесі й швидкої реакції на неї Президента, опозиційність Саакашвілі, як і його громадського руху, практично зійшла нанівець.

9. Коломойський. Боротьба з олігархом почалася ще у 2014 році, коли, здобувши лаври борця-патріота, Ігор Валерійович вирішив не зупинятися. Свою відставку з посади губернатора Дніпропетровщини та відсторонення від потоків своїх людей він сприйняв болісно. Підконтрольні Коломойському ЗМІ почали бити нижче пояса. Апофеозом війни стали вибори в Чернігові та Дніпропетровську, мобілізація партії «УКРОП» і арешт Корбана. Які важелі привів у дію Президент, можна тільки здогадуватися, але судячи з того, що війна у ЗМІ була згорнута, справа Корбана зійшла з новинних стрічок, а «УКРОП» перестав говорити про свою опозиційність, рішення було знайдено.

10. Генпрокурор. Вічний головний біль Президента. Спроба змусити монстра Генеральної прокуратури працювати на демократію так і не увінчалася успіхом. Жоден із двох колишніх прокурорів, запропонованих парламенту особисто Петром Олексійовичем, не став реформатором. Довгі місяці безвладдя, спроба обезголовленого спрута сформувати «прокурорське самоврядування» і повністю вийти з-під контролю суспільства змусили Президента діяти в стилі «бліцкригу». Мало хто очікував, що закон, який дозволяє Юрію Луценку стати генпрокурором, набере потрібну кількість голосів, і що вже через кілька годин після його прийняття Генпрокуратура отримає нового керівника. Втім, це ще не відповідь на виклик, це вибір інструменту для такої відповіді. Чи стане вдалою третя президентська спроба? «За плодами їхніми й пізнаєте їх», - сказано в одній мудрій книзі.

Фото: www.newsweek.com

11. Офшори. Витік документів панамської юридичної компанії про користувачів офшорами, серед яких сплив і «Рошен», став болючим і несподіваним викликом для Порошенка. Проблема з президентським бізнесом, яка й до того нервувала суспільство, вкрай загострилася. Пропозиції Петра Порошенка щодо кроків з деофшоризації країни в цілому, про приєднання України до міжнародної міжвідомчої конвенції із забезпечення доступу до рахунків нерезидентів, зняли частину питань, але в цілому аж ніяк не «закрили тему». Численна опозиція зосередилася на створенні спецкомісії з розслідування офшорного скандалу і повернула в інформаційний простір тему імпічменту. Захищаючись, Президент зумів довести юридично, що не порушував закон, і офшори були використані не з метою уникнути оподаткування, а виключно для продажу «Рошену». Тим не менш, цей виклик все ще залишається на порядку денному.

12. Савченко. Немає сумнівів, що протягом року Порошенко вів не одні перемовини з різними людьми про звільнення Надії Савченко. І все ж, коли напередодні оголошення вироку вона оголосила сухе голодування і перебувала на краю смерті, суспільство звернуло погляди до Президента. Була розгорнута ціла кампанія, що покладала відповідальність за можливу смерть героїчної української льотчиці особисто на Петра Порошенка - його звинувачували в повільності, нерішучості, у тому, що «не відправився особисто до Путіна просити за Надю», і навпаки - в тому, що міжнародним резонансом непомірно накрутив ціну можливого обміну. Президент відреагував швидко - була розмова з Надією по телефону (терміново доставленому до місця її ув'язнення) з благанням припинити голодування, було кілька дзвінків Путіну, була офіційна пропозиція щодо обміну Савченко на двох російських спецпризначенців. Але процес триває далеко не так швидко, як того вимагала б його гострота.

Мабуть, у моральному плані це найбільш відчутний виклик, що стоїть і нині перед Порошенком як лідером країни, яка зобов'язана захищати своїх громадян. Але й найважчий для адекватної відповіді, адже ключі до розв'язання проблеми лежать не в Києві, а у Москві.

Євген Якунов, Валентина Сямро. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-