Чи варто святкувати День Перемоги?

Аналітика 08.05.2016 09:30 1926

У день закінчення війни ми повинні усвідомити - війну не закінчено.

Цей день наразі не можна назвати днем ​​нашої єдності.

Частина країни полірує ювілейні медалі, закуповує гвоздики і чіпляє до виворотів лацкана смугасті стрічки - щоб із викликом пройтися до Алеї слави. Виринуть на день із підпілля сталіністи-комуністи і не розігнані поки вітренківці. Канал Інтер спокусить черговими «Смуглянкою» і «Катюшею». Ті, хто вважає себе ветеранами, отримає разові 400 гривень від влади і щорічні сто грамів від Опоблоку.

А як же інакше, скажуть деякі. Не можна, щоб велику перемогу приватизував Путін. Негоже спускати йому образливі слова про те, що фашизм подолали б і без України.

Відсутність квітів на камені з написом «Київ» десь у Москві, на алеї «міст-героїв», таких покоробила. І посольство змушене було спішно покласти квіти й виставити почесну варту...

Друга частина країни свята в цей день не сприймає. Вона буде у скорботі. Прикріпить до блуз і футболок червоні маки - в пам'ять про жертв війни. А більше - як антитезу махровій «колорадщині». Хіба не продемонструвати свою чисельну перевагу перед ватниками вийшли торік до Парку слави тисячі молодих киян?

Є і третя частина країни, для якої цієї дати не існує взагалі. Бо «це була не наша війна», і в українській історії є багато інших героїчних дат, які варто пам'ятати...

У кожної з цих позицій свій резон. Але є і певна хибність. Блукаючий інтернетом плакат з червоноармійцем, що обіцяє: «Перемогли фашистів - переможемо й рашистів» - це прикольно, але повертає нас до тієї ж таки радянсько-російської парадигми.

Так що ж нам залишається?

А лишається - позбутися емоцій, щенячого захоплення перемогами давно минулого часу, і так само - нічних жахів перед Берією і смершем.

Ми повинні зрозуміти минуле не почуттями, а розумом. Тверезо і часом цинічно. У день закінчення війни (не важливо, 9 або 8 травня) сісти за шкільні парти. Усією нацією - від малого до великого - електорату і владі, пацифістам і генералам, першокласнику й президенту. Сісти і засвоювати - засвоювати - засвоювати уроки тієї далекої війни. Бо ж іспит на знання предмета «війна», він уже триває.

Ми панічно назвали нинішню війну «гібридною». Тому що наші знання про війну вичерпуються прилизаними цензурою розділами з радянських підручників і фільмів, які отримали колись коротку характеристику: «кіно і німці». Найбільш підкуті начиталися мемуарів червоних маршалів, де немає жодного слова про тортури військовополонених, «чорні бушлати», загородзагони...

Фото: Дмитро Муравський

Наша війна з Росією для українського суспільства стала шокуючим відкриттям. До її другої річниці з'явилося море наукових досліджень, добротно зібраної інформації, присмаченої закликами до світової спільноти: подивіться, мовляв, що витворяє Путін!

Кого і в чому ми прагнемо переконати?

У нинішній «гібридній війні» немає нічого такого, що не було б випробувано раніше у світовій історії. Діти й жінки, яких Путін рекомендував ставити попереду своїх військ на Донбасі? Ця тактика відома ще з часів Дарія. Перший «гумконвой» прибув у Трою з дарами данайців. І хіба не хан Батий засилав у розташування київського князя «всепропальщіков», які поширювали чутки про звірства і непереможність орди?

Або ж нас обурила «неоголошеність» нової війни, як сказав один відомий політолог - її «неофіційність»? І ми всерйоз віримо, що «офіційний» розрив дипломатичних відносин з Росією, одностороння денонсація договору про дружбу і співробітництво 1997 року, введення воєнного стану - відразу допоможуть нам перемогти?

Що воно таке взагалі - «офіційна» війна?

Це суто європейський винахід. Норми «правильної» війни з`явилися на континенті за багато століть міжусобиць.

Відомий афоризм, приписуваний Клаузевіцу, про те, що «війна - це продовження політики іншими засобами» має на увазі первинність політичного вирішення спорів. І лише за тим іде оголошення війни (як загроза) і, нарешті, власне бойові дії. Приклад такої війни Умберто Еко показав у романі «Острів напередодні», де солдати-контрактники ХVII століття удень ​​воюють один із одним, а вечорами разом обмивають у пивницях отриманий з полкової скарбниці гонорар.

Перша світова почалася за всіма правилами: монархи обмінялися нотами про оголошення війни, неспішно почали мобілізацію і через тиждень-два взялися за стрільбу.

А ось коли реально почалася Друга світова - питання. Чи був це аншлюс Австрії або окупація Чехословаччини, якщо Гітлер ніякої війни нікому не оголошував? І чи була «справжньою» війною радянсько-фінська, названа в СРСР пересічним прикордонним конфліктом?

Є й зворотний приклад: у вересні 1939 року Франція, бажаючи помститися за Польщу, оголосила війну Німеччині, але майже 9 місяців жодних бойових дій не вела. Чи допомогло Едуару Деладье чесне афішування своїх намірів? Відповідь очевидна.

Війна - це не тоді, коли вбивають. Бій, пряме збройне зіткнення - лише незначний елемент війни. З часів Наполеона, пише філософ Сергій Переслєгін, полководці встрягали у бій лише при гарантії 75-80 відсотків успіху. І тут потрібна була хоча б тимчасова перевага в силах і засобах, і щоб її створити, часом, потрібно обдурити ворога, вивести на хибний слід. Такі дії називаються маневром. Постійне манреврування - сіль війни. Причому, як стверджують класики військової стратегії, важливо всю операцію проводити в мирний час і починати «офіційні» бойові дії лише після того, як армія повністю розгорнута та приведена в рух.

Саме на цьому будується вся теорія «бліцкригу». І саме це ми побачили в березні 2013 року в Криму.

І це значить, що будь-який відрізок миру може виявитися лише полем для «стратегічного маневру» перед майбутньою блискавичною війною.

Тож, коли ми говоримо про початок Другої світової, то це зовсім не 1939 рік. Реально Гітлер почав війну чи не відразу після Версальського договору, написавши «Майн кампф», а генштаб розпущеного вермахту майже в той же час на своєму таємному засіданні визначив терміни майбутньої бійні. У 1923 році Тухачевський опублікував брошуру «Питання сучасної стратегії», де розстріляний пізніше маршал радив, як швидко і без проблем захопити всю Європу. І це може вважатися датою вступу в Другу світову Радянської Росії. Хіба не так?

Можливо, Черчілль був правий, і світові дійсно пощастило, що два монстри, які довели до досконалості мистецтво гібридного знищення людства, зійшлися в сутичці один із одним. Якби вони продовжили свій союз на кілька років, невідомо, в які сльози все це могло вилитися людству.

Сталін і Черчілль / Фото: www.liveinternet.ru

Черчілль називав Сталіна азіатом. І Гітлера, до речі, теж. Причина була в методах ведення війни. Обидва диктатори глибоко зневажали цивілізовані закони війни. Вони, власне кажучи, зруйнували міф про те, що війну взагалі можна вести гуманно. Автор «Зіткнення цивілізацій» Хантінгтон розвинув те, що помітив Черчілль: для нащадка азіатських кочівників війна - зовсім не «продовження політики». Політика, дипломатія, переговори й договори для нього - лише «служниці» війни. Компроміс - слабкість, якщо це не маневр, щоб обдурити ворога. А сама війна - не засіб вирішення спору, а знаряддя захоплення ресурсів і поповнення армії рабів. Геноцид же - всього лише «санація» території для подальшого заселення народом-переможцем.

Азіатська війна з її просторами Євразії завжди вимагала повної мобілізації воюючого етносу. І  першим ідеологом тотальної війни можна сміливо вважати Чингісхана. Сталін і Гітлер довели ідею до досконалості. Щоправда, «тотальною» називав її тільки Гітлер, а Сталін - «народною». Але суть від цього не змінюється. У тотальній війні мирного населення не існує: воно або стоїть під рушницею, або вважається ворожим. Живий щит із жінок і дітей не тільки змушує противника відчувати моральні муки, він, у разі загибелі мирних громадян - хороший засіб для дискредитації противника перед лицем світового співтовариства.

Тотальна війна вчить мистецтву вербувати армію й на території супротивника. П'ята колона - збіговисько незадоволених, готових зруйнувати державу зсередини. До початку Другої світової війни агентура Рейху в демократичних країнах становила майже три мільйони чоловік, зібраних у численні «громадські організації». Тільки в США таких організацій було близько 750, на початку сорокових вони на своїх мітингах вимагали ні багато, ні мало як страти «зрадника» Рузвельта. Ну а про те, як комітети компартії США перетворилися під час Другої світової в резидентуру КДБ СРСР, ми вже писали.

Спотворення інформаційного поля між полюсами двох тоталітарних систем, що володіють колосальним ресурсом вседозволеності й дифамації, призвело до того, що світ реально не знав - хто з ким і за що воює, і які засоби знищення людини застосовуються.

Молотов і Ріббентроп / Фото: politrussia.com

Виник ефект, який фантаст Пітер Гамільтон назвав «дисфункцією реальності». Ріббентроп і Молотов хизувалися в європейських смокінгах, пили коньяк на дипломатичних раутах, переконуючи світ у своєму гуманізмі, а в цей час у печах Дахау спалювали євреїв, а під Катинню розстрілювали братів-поляків.

Нічого в цьому світі не змінилося. Європа - як не помічала нічого, так і не помічає. Початок нової війни в середині 90-х було «профукано» під солодкі гімни Френсіса Фукуями про «остаточну перемогу демократії». 

Не розуміючи, що живемо у війні, а не в мирі, ми безуспішно намагаємося бути гуманістами у тому, далекому, класичному сенсі. А для війни мораль – нісенітниця. Вона як надувні танки, тисячами закуплені російським МО в 2011 році - гумовий виріб, наповнений повітрям.

Чесність і щирість - чеснота мирного часу. «Війна ж - шлях обману», говорив дві з половиною тисячі років тому один китайський стратег. Обман, підкуп, сіяння ворожнечі в тилу ворога, залякування населення дають змогу зробити «краще з кращого: підкорити чужу армію без боротьби». Хіба не це головний рецепт «гібридної війни»?

«Дисфункція реальності» робить з нами страшні речі - і з нами, і з владою. Спроби жити в умовах гарячого фронту за законами мирного часу призводять до того, що відставлені командири судяться з Генштабом, злодії з військових відомств отримують мізерні терміни, патріоти-добровольці, які необдумано віджали авто у поплічників ворога, сидять у СІЗО, а заїжджі правозахисники лають країну, що воює, за утиски свободи слова!

Володимир Путин

Але ж це ще не кінець. У Гітлера, Сталіна і їхніх послідовників було багато цінних знахідок. Чого ще чекати від Путіна? Концтаборів, килимових бомбардувань? 3-х мільйонів добровольців (як китайців у Корейській війні), режимів Пол Пота на окупованих територіях? Нового Біломорканалу? Дозволу конституційним судом тортур військовополонених? Хунвейбінів Мао-Цзедуна, що розбивали кийками голови сільським вчителям? Надзвичайних трійок і Нікіту Михалкова, що знімає страту в прямому ефірі? Використання праці, а також крові й шкіри «націонал-зрадників» для підвищення тонусу російського етносу? Історія останніх воєн відкриває великі можливості.

Не віриться?

А хіба вірили ми у реальність розстрілу з російських градів мирних українських міст, а з «бука» - пасажирського лайнера? Хіба укладалася в нашу голову можливість тортур українських солдатів у підвалах лугандонского гестапо? Або повернення Сталіна?

Головний путінський ідеолог Олександр Дугін упевнений: Росії для досягнення своїх цілей треба «забити» на природні права людини, на принципи мирного співіснування країн і цивілізацій, вироблені за останні століття, їй має бути наплювати на міжнародні договори й загальнолюдські цінності. І, безумовно, на європейські правила ведення війни. Росіян не повинна мучити совість від цих неугодних Богові справ, адже моральний ресурс у війні - це не те, як поводяться солдати твоєї країни, а те, як уміло ти ховаєш їхні злочини.

Попереду на нас чекає епоха великої брехні. Початок їй поклав Путін. Трамп, якого опоненти назвали найбільшим брехуном сучасної американської політики, якщо прийде до влади, перетворить світ у величезний балаган, де поняття справедливості й гуманізму можуть остаточно розчинитися тумані ірреалізму. На жаль, Друга світова теж починалася з фарсу. І не приведи, Господи, знову побачити у Бресті спільний парад.

Радянсько-німецький парад у Бресті, 1939 / Фото: sfw.so

Хоч яким прекрасним був би світ, у котрому квітне бузок і так хочеться просто по-людськи пожити, ми не повинні забувати уроків війни, визубрити їх "на зубок", розкласти на квадратні рівняння, запам'ятати як друге правило термодинаміки. У день закінчення війни ми повинні усвідомити - війну не закінчено.

Євген Якунов,Валентина Сямро, Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-