Про піки і про пики: економічна криза та войовничість Росії
Однією з основних тем публічних виступів керівництва Російської Федерації є спроби переконати населення країни у «...проходженні піку економічної кризи» та «...початку відновлення росту російської економіки». Тим самим, режим В.Путіна намагається обгрунтувати непохитність Москви у відносинах із Заходом, а також «недієвість» політико-економічних санкцій США та ЄС по відношенню до Росії.
За твердженнями російської влади, які начебто «...підкріплюються оцінками провідних міжнародних експертів», вже у 2016 році в економіці Російської Федерації має відбутися позитивна динаміка зростання, принаймні, на рівні 0,6-1% від ВВП. Разом з тим, як і минулого року, реальна економічна ситуація в Росії має зовсім інший зміст та характер.
Зокрема, за оцінкою Міжнародного валютного фонду, у 2016 році ВВП Російської Федерації не тільки не зросте, а навпаки - скоротиться як мінімум на 1,8%. Це вже друге погіршення Міжнародним валютним фондом оцінки економічних перспектив Росії з початку цього року, а ще два місяці тому світова фінансова інституція прогнозувала падіння російської економіки лише на 0,8%. Все це повністю відповідає аналогічній тенденції початку 2015 року, коли провідні західні експертні кола аргументовано надавали негативні прогнози щодо стану російської економіки всупереч усім спробам режиму В.Путіна приховати цей кричущий факт.
На сьогодні катастрофічне загострення економічних проблем в Росії вже визнають і окремі представники російського уряду, які надають ще більш жорсткі оцінки ситуації в країні ніж МВФ. За останніми даними, на які послалася голова Центрального банку РФ Ельвіра Набіулліна, з 2014 року обсяги російського ВВП у доларовому еквіваленті скоротилися більш ніж у два рази.
В результаті цих процесів рейтинг Росії серед найбільших економік світу відчутно понизився з 9-го до 15-го місця. На сьогодні ВВП Російської Федерації вже перебуває не тільки позаду США, Китаю, Японії, ФРН, Франції та Великобританії, але й таких регіональних країн як Мексика, Канада, Італія, Австралія та Південна Корея. З урахуванням наведених тенденцій, протягом найближчого часу Росію впевнено можуть випередити також Індонезія, Нідерланди та Туреччина.
Подальше падіння ВВП Росії, навіть у випадку зростання світових цін на нафту, прогнозують також і експерти Центру розвитку Вищої школи економіки Росії. Згідно з їхніми оцінками, у разі продовження протистояння режиму В.Путіна із Заходом, будь-які антикризові програми російського уряду не дадуть жодних результатів. Без реальних змін політики Москви всі вони лише відчутно погіршать ситуацію в країні. При цьому називаються два можливих варіанти розвитку економічної ситуації в РФ, кожен з яких матиме суто негативні наслідки для Російської Федерації.
ПРОГНОЗИ ДЛЯ РОСІЇ: ВІД ПОГАНОГО ДО ДУЖЕ...
Найбільш «оптимістичний» прогноз будується на припущенні, що до 2017 року ціна на нафту марки Urals збільшиться до 50 дол. США за барель і залишатиметься на такому рівні принаймні до 2020 року. За таких, найбільш сприятливих умов для Російської Федерації, очікується спад ВВП країни на 5% протягом найближчих чотирьох років, скорочення реальних зарплат населення на 7% та зниження інвестицій у країну на 10%.
У свою чергу, песимістичний прогноз є більш складним для Росії, адже передбачає збереження ціни на російську нафту у межах від 35 до 45 дол. США. У такому випадку до 2020 року падіння російської економіки може досягти 7%, скорочення зарплат - 14,5%, а зниження інвестицій - 20,5%.
Виходячи з досвіду 2014-2015 років, ще 3-4% спаду ВВП Росії (як мінімум!) неминуче додадуть і західні санкції проти Російської Федерації. Все це створює реальну загрозу загострення соціально-економічної та політичної ситуації в країні за аналогією подій першої половини 1990-х років. Свідченням цього вже стали масові акції протестів російських «далекобійників» проти підвищення податків на користування автомобільними шляхами. Як і в 90-х роках минулого століття, акції супроводжувалися блокуванням окремих транспортних комунікацій та активно підтримувалися опозиційними силами РФ у власних цілях.
Додатковим чинником посилення соціально-економічної та політичної напруженості в Росії постають також і антикризові заходи керівництва РФ, які в основному передбачають надання державної підтримки представникам великого бізнесу - насамперед, близьким до В.Путіна та його оточення. На цьому фоні уряд Російської Федерації продовжує введення нових форм різного роду фінансових стягнень з середніх і малих підприємств, а також звичайних громадян. В першу чергу, це стосується збільшення податків на ділову діяльність та власність, підвищення вартості комунальних послуг, а також скорочення зарплат працівникам бюджетної сфери.
Зокрема, останнім із таких кроків російського уряду став перехід до кадастрової системи оцінки вартості нерухомості, що призвело до чергового підвищення податків для населення Росії. Протягом найближчого часу планується прийняти ще близько 20 законів, спрямованих на «викачування» коштів із російського суспільства. Обговорюються також плани повернення до реалізації масштабних програм приватизації державної власності та подальшого скорочення витратної частини державного бюджету країни.
Звичайно, як і раніше, такі скорочення плануються за рахунок соціальної сфери, в т.ч. освіти і медицини. В той же час, незважаючи на всі соціально-економічні та політичні проблеми країни, режим В.Путіна зовсім не збирається реально скорочувати військові витрати. Так, за показником співвідношення військових витрат та ВВП Росія зберігає перше місце у світі на рівні 4,5%, що є дуже загрозливою ознакою. Для порівняння, даний показник для США становить 3,55%, а Китаю - лише 2%.
Більш того, в очікуванні соціальних заворушень у країні, керівництво Російської Федерації розпочало формування нових силових структур суто для внутрішнього застосування. У цьому плані президентом РФ В.Путіним було прийнято рішення про створення Національної гвардії (НГ) на базі Внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ Росії. Характерно, що керівником НГ Росії призначено командувача ВВ МВС РФ В.Золотова - колишнього керівника Служби безпеки В.Путіна.
Головними завданнями нових російських силовиків на чолі з особистим охоронцем В.Путіна визначені «...боротьба з тероризмом та організованою злочинністю у тісному співробітництві з МВС». Саме звинувачення у таких «злочинах» традиційно застосовуються Москвою для організації та виправдання широкого спектру репресій проти представників сил опозиції.
БЛІЦКРИГ ЗА БЛІЦКРИГОМ...
Однак, дії режиму В.Путіна з утримання своєї влади в країні не обмежуються лише збільшенням військових витрат та створенням нових силових структур. Значно більшою мірою вони стосуються спроб керівництва РФ переорієнтувати увагу російської громадськості від внутрішніх проблем Російської Федерації на «протидію зовнішнім загрозам національній безпеці РФ». У першу чергу, серед таких загроз Москвою традиційно називаються «...провокування Заходом нестабільності в Росії», «...вторгнення США, НАТО і ЄС до сфери російських інтересів на пострадянському просторі», а також «...активізація діяльності міжнародного (ісламського) тероризму». З початку збройної агресії проти України режим В.Путіна постійно застосовує саме подібні методи дій у різноманітних формах та варіантах.
Зокрема, після провалу «бліцкригу» Росії в Україні увагу російського суспільства миттєво «перемкнули» на пряме втручання російської сторони у збройний конфлікт в Сирії у вересні 2015 року. За рахунок цього режим В.Путіна намагався не лише відволікти увагу росіян і міжнародної спільноти від провалу в Україні, але й відновити свої відносини із Заходом на підгрунті «спільної боротьби з ісламським екстремізмом».
Разом з тим, як і у випадку «бліцкригу» проти України, «бліцкриг» Росії в Сирії також зазнав фактичної невдачі. Незважаючи на цілеспрямовані зусилля Москви, Сполучені Штати Америки і Євросоюз категорично відмовилися пов'язувати «українське» та «сирійське» питання, а також висловили чіткі наміри щодо збереження міжнародних санкцій проти Російської Федерації до повного виконання нею Мінських домовленостей (включаючи передачу під контроль України її ділянки східного кордону). Підтвердженням таких позицій західних країн стало продовження ними антиросійських санкцій наприкінці минулого року.
Крім того, залучення російських військ до бойових дій у Сирії не тільки не дало змогу забезпечити швидку перемогу союзного В.Путіну режиму Б.Асада, але й призвело до ряду вкрай негативних наслідків для самої Росії.
Найбільш помітним серед них стало різке загострення відносин Росії з Туреччиною (раніше - єдиною з країн-членів НАТО, яка відмовлялася від введення санкцій проти Росії). Ще одна неприємність, з якою зіткнулася російська верхівка - це необхідність суттєвого збільшення військових витрат для проведення силової операції на віддаленому театрі воєнних дій. Водночас суттєвим ударом по міжнародному іміджу Москви стала загибель тисяч мирних жителів Сирії за результатами «прицільних» масованих бомбардувань та ракетних ударів російської авіації по цивільних об'єктах.
Фактично, наведені обставини і стали основною причиною рішення Кремля щодо скорочення своєї військової присутності в Сирії під приводом оголошення перемир'я між сирійською владою та опозицією. У той же час, Москва помітно активізувала провокаційні дії на більш звичному та дещо дешевшому для неї «полі бою» - на пострадянському просторі.
Крім того, режим Путіна вже традиційно зосередив тиск на країни колишнього СРСР, які проводять або намагаються проводити власну національну політику, не залежну від Російської Федерації. Окрім України, такими країнами вже тривалий час залишаються Грузія, Молдова та Азербайджан. Росія не полишає спроб повернути ці держави до сфери свого переважаючого впливу.
ВИКРАДЕННЯ МОЛДОВИ
В Молдові керівництво РФ надає майже неприховану підтримку різного роду лівим та проросійським партіям країни, які вимагають проведення дострокових парламентських виборів. У такий, вже добре випробуваний спосіб, Росія намагається остаточно розвалити проєвропейську коаліцію у молдовському парламенті та замінити її підконтрольними Москві політичними силами. Крім того, робиться розрахунок і на «...обрання новим президентом Республіки Молдова» ставленика Кремля, як це свого часу було зроблено в Україні шляхом приведення до влади В.Януковича.
У цьому контексті основними союзниками Москви виступають Партія соціалістів Республіки Молдова на чолі з колишнім першим віце-прем'єром І.Додоном та «Наша партія» під головуванням бізнесмена та мера міста Бельци Р.Усатого, які виступають за відмову від європейського курсу Молдови та переорієнтацію її на Росію. Саме фінансова, інформаційна та організаційна підтримка зазначених партій з боку Російської Федерації й дає їм змогу вже більш ніж півроку проводити акції протестів проти діючої влади Молдови. На боці Кремля виступає також і Комуністична партія Республіки Молдова, яка була виключена з числа «фаворитів» режиму В.Путіна через «...непослідовність своїх дій», однак продовжує проводити проросійську політику.
У той же час, призначення парламентом Республіки Молдова нового уряду країни у січні ц.р. (попередній кабінет міністрів був відправлений у відставку восени 2015 року - саме за наслідками протестних акцій) фактично ліквідувало законодавчі (нормативно-правові) можливості для проведення дострокових парламентських виборів. Аналогічне значення мало також і рішення Конституційного суду Республіки Молдова щодо зміни механізму обрання президента країни від парламентського до загальнонаціонального голосування. Наслідком зазначених процесів стала певна стабілізація політичної обстановки в Молдові та призупинення масових акцій протестів з середини лютого поточного року. Разом із тим, і навіть після трьох місяців відносного затишшя, режим Путіна не припиняє підступних спроб щодо організації нових акцій протестів та првокацій (як правило, під надуманими приводами) з метою подальшого розхитування досить хисткого стану стабільності в країні.
КРОВ КАРАБАХУ
Вже через півтора місяці після лютневих ц.р. подій у Молдові було спровоковано чергове загострення збройного протистояння у Нагірному Карабасі, яке мало найбільш масштабний характер за останні 20 років.
Так, у період з 2 по 6 квітня поточного року в ході бойових сутичок між формуваннями Збройних сил Азербайджану та Вірменії загинули понад 40 та отримали поранення кілька сотень осіб з обох сторін. Бойові дії проходили практично вздовж усієї лінії зіткнення, у т.ч. із застосуванням важкого озброєння та дій бойової авіації.
По суті, подальше розширення масштабів військового конфлікту було зупинено лише завдяки активному втручанню світової спільноти, насамперед представників Мінської групи ОБСЄ. При цьому вагому роль у даному процесі відіграла ФРН та безпосередньо Федеральний канцлер Німеччини А.Меркель. Зокрема, ФРН (як член Мінської групи ОБСЄ) розробила та висунула для реалізації спеціальну програму врегулювання загрозливої ситуації довкола Нагірного Карабаху.
Разом з тим, зрозуміло, що це не вирішує остаточно проблеми вірмено-азербайджанського протистояння, яке може набути нового (чергового) загострення у будь-який момент часу. У таких випадках завжди прийнято ставити таке питання: кому це все вигідно?
І справа тут не тільки в тім, що Росія зберігає свій вплив на ситуацію довкола Нагірного Карабаху через підконтрольну їй Вірменію, але, більш за все, у тому, що саме Росія активно сприяє збереженню та ескалації напруженості у регіоні, постачаючи при цьому військову техніку, зброю та боєприпаси обом сторонам конфлікту (цікаво, що Вірменії - у борг, а Азербайджану - за долари США!).
Тим самим, путінська Росія реалізує ще один критично важливий для неї план створення перманентних загроз роботі транспортно-енергетичного коридору з Каспійського до Середземноморського та Європейського регіонів.
Перш за все, це стосується: функціонування нафтопроводу Баку (Азербайджан) - Тбілісі (Грузія) - Джейхан (Туреччина), що проходить за 30 кілометрів від зони нагірнокарабахського конфлікту; планів завершення будівництва до кінця 2016 року залізничної колії Баку - Тбілісі - Ахалкалаки (Грузія) - Карс (Туреччина); останніх домовленостей щодо розширення спроможностей Південнокавказького газопроводу Баку - Тбілісі - Ерзурум (Туреччина); а також спорудження на комунікаціях і ресурсах Туреччини Трансанатолійского газопроводу (TANAP - в обхід Росії) і продовження його по території країн Південної Європи в рамках Трансадріатичного газопроводу (TAP) - всупереч планам Росії щодо реалізації її проектів по спорудженню газопроводів «Південний потік» та «Турецький потік» (в обхід України).
Тобто, останнє загострення вірмено-азербайджанського протистояння довкола Нагірного Карабаху ще раз наочно та аргументовано засвідчило, що усі збройні конфлікти останніх років відбуваються з причини загострення боротьби між країнами (або коаліціями країн) за збереження чи отримання контролю над районами (родовищами) зі значними запасами вуглеводнів, а також транспортно-енергетичними коридорами щодо їх транспортування. І Росія у цьому контексті не є винятком.
РОСІЙСЬКА АГРЕСІЯ ЯК ЧИННИК ЕКОНОМІЧНОГО ПАДІННЯ
Збройні конфлікти різного ступеня інтенсивності, які за участю Росії відбуваються як на теренах колишнього Радянського Союзу, так і загалом в усьому світі, мають відчутний негативний вплив на стан російської економіки.
Агресивними діями Росія намагається залишити за собою можливість отримувати надприбутки за рахунок контролю над багатими родовищами вуглеводнів та каналами їх транспортування, але такі зусилля часто призводять до зворотного ефекту. Постачання в зони конфліктів російських озброєння та боєприпасів, часто - обом сторонам конфлікту, завдає помітного удару по «підмоченій» і без того репутації Росії.
Але такі дії російське керівництво намагається позиціонувати як «стратегічні цілі», і продовжує «вкидати у топку кривавих конфліктів» нові людські та матеріальні ресурси. Саме з огляду на таку очевидну стратегічну «зацикленність» злочинного режиму В.Путіна, небезпідставно слід очікувати, що Кремль і надалі продовжуватиме дії з прихованого провокування та збереження («заморожування») конфліктів на пострадянському просторі, а також в інших регіонах світу, якщо це відповідатиме російським (читай - путінським) інтересам.
Зважаючи на це, В.Путін намагатиметься максимально затягувати у часі реальне врегулювання конфлікту на Сході України, сподіваючись на виникнення сприятливої для Росії політичної ситуації для скасування західних санкцій. У наведеному контексті режим В.Путіна, серед іншого, розраховує на обрання новим президентом США восени цього року республіканця мільярдера Д.Трампа, який виступає за відновлення стосунків із Росією), а також на зміцнення позицій проросійських політичних сил у Німеччині за результатами парламентських виборів в цій країні у 2017 році.
На жаль, «гібридна політика» Росії поки що не знаходить повного розуміння в країнах ЄС. Там традиційно Росію «розумом не розуміють», і «не бачать» її цілей щодо банального розвалу Європейського Союзу як головного конкурента євразійського путінського проекту.
Напевно, європейці оцінять вплив Росії на власну безпеку та єдність, лише коли «гібридна війна» грюкатиме безпосередньо в їхні двері. І це неминуче може відбутися, оскільки зовнішня агресивність залишається для режиму Путіна єдиною пігулкою, здатною «дещо заспокоїти» та об'єднати злиденне російське населення. Таке єднання росіян довкола боротьби із «зовнішніми загрозами/ворогами» вже набуло характеру самогенеруючої наркотичної залежності. Їм, принаймні, їхній більшості, просто необхідні все нові й нові зовнішні вороги. Так під переможними гаслами й під звуки воєнних маршів російська «птиця-трійка» несеться до неминучої прірви.
І ще додамо. Радості від цього мало й для України. Адже вона ризикує першою вставати з-під уламків колишньої пихатої імперії.
Юрій Радковець, віце-президент Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел», кандидат військових наук, доцент, генерал-лейтенант запасу
