З комуністами, врешті-решт, розібралися. Що далі?
21 листопада почався другий етап дії закону про декомунізацію. Тепер Верховна Рада затверджуватиме пропозиції місцевих органів самоуправління щодо нових найменувань населених пунктів, а також може самостійно перейменовувати міста та вулиці в Україні, вирішувати, які пам'ятники (пам'ятні таблички) слід знести, якщо цього не захотіла чи не змогла зробити на першому етапі (шість місяців - з 21 травня) місцева влада.
25 листопада Верховна Рада ухвалила першу постанову на виконання закону про декомунізацію: «Перейменувати село Радянське Кременецького району Тернопільської області на село Великі Млинівці».
Перший віце-спікер парламенту Андрій Парубій та голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович 21 листопада на прес-конференції в Укрінформі говорили про підсумки першого етапу виконання закону і наголосили, що «Верховна Рада повною мірою скористається своїм правом за цим законом та передбаченими законом повноваженнями. Нехай ніхто не думає, що зможе зупинити процес декомунізації України» (Андрій Парубій).
Загалом, немає сумнівів, що виконання закону, в основному, буде доведено до логічного кінця, а окремі суперечливі випадки (як-от, нові найменування для Дніпропетровська, Кіровограда чи районів Харкова) будуть, зрештою, якось таки залагоджені. Рішення про знищення в Україні символів комуністичного режиму ухвалено, абсолютна більшість суспільства його підтримує або, принаймні, не збирається активно відстоювати збереження цих символів. Так, ми не уникнемо різного роду помилок, виконуючи закон про декомунізацію. Маються на увазі і «перегини», коли «комуністичними» назвуть історичних осіб чи події, які насправді на це не заслуговують, і навпаки - коли героями залишать тих, кого слід було б вичищати з карти України. Але, повторимо, раніше чи пізніше й ці помилки виправимо (утім, деякі з них вже не зможемо; приміром, якщо сьогодні знищимо пам'ятник, який, як потім виявиться, все-таки варто було залишити).
Та, схоже, у нас ще мало хто усвідомлює, що сама декомунізація - лише «перша ластівка», лише перший, причому - найлегший, етап головного процесу очищення топоніміки України, і зветься цей процес - дерусифікація. Він проходитиме набагато важче і набагато довше за декомунізацію - з більшими труднощами, більшими суперечками і більшими помилками.
Комуністичний період - це лише частина, причому, історично порівняно недовга, загального періоду панування Росії в Україні. Тому декомунізація топоніміки України - початковий етап загальної політики українізації України у цій сфері. У всі часи панування Росії в Україні активно втілювалася в життя цілком конкретна державна політика Росії щодо топоніміки українських територій. За триста років російська влада не тільки перейменовувала місцеві назви вулиць, сіл, міст тощо. Виникали нові об'єкти топоніміки, котрі з самого початку отримували російські назви. Тобто, вони є історичними, а отже, за формальною логікою, не підлягають перейменуванню. Ми вже зіткнулися з такими випадками, приміром, коли ім'я більшовика Кірова треба прибирати з назви міста, але й перша назва - Єлизаветград - неприйнятна для незалежної України.
Тепер нам так само треба виробити іншу, вже свою, державну політику в цьому плані. Якщо метою російської державної політики була русифікація України, то метою нашої державної політики має бути протилежне, а саме - українізація України.
І ось тут на нас чекають справді грандіозні непорозуміння.
Дерусифікація, звісно, не означає повного чи автоматичного виключення будь-яких російських слідів у топоніміці України. Йдеться про дуже тонку межу, яку не можна переходити. Звісно, буквально кожен такий випадок слід оцінювати окремо. Приміром, вулиця імені когось з визначних діячів російської культури світового рівня цілком доречно виглядатиме у столиці чи крупних містах - Харкові, Львові, Донецьку, - але вже далеко не так очевидна виправданість такої ж вулиці у кожному місті або у невеличких містах (селах). Адже це нонсенс, що практично в кожному (!) населеному пункті України є не одна, не дві, а ціла купа вулиць імені тих чи інших відомих росіян - Толстого, Пушкіна, Тургенєва, Герцена, Островського, Некрасова, Лермонтова, Маяковського, Рилєєва, Чехова, Рєпіна, Грибоєдова, Єсеніна, Лєскова, Блока, Достоєвського, Чернишевського, Добролюбова... І у кожного з них є свої поважні причини бути присутніми на карті України. Один - етнічний українець, другий схвально оцінював нашого Тараса, третій бував в Україні, четвертий писав про неї, п'ятий особисто дружив з котримось з наших діячів, шостий намалював «Запорожців», сьомий - просто світова величина... Тобто, кожен окремо - достойний, а всі разом - біда, з якою треба боротися.
Зауважте, це ми говоримо про російських діячів культури, до яких у нас немає жодних особистих претензій. А ще є ціла купа інших росіян, імена яких носять наші вулиці й міста. І якщо з типами на кшталт Кірова чи Калініна ми, можна вважати, вже розібралися законом про декомунізацію, то що робити, приміром, з Суворовим і Кутузовим (російськими фельдмаршалами), а особливо з російськими (радянськими) маршалами - героями війни з гітлерівською Німеччиною? Приміром, чи справедливо, що вулиця української столиці носить ім'я Родіона Малиновського? З одного боку - етнічний українець і талановитий полководець, але з іншого - все життя (у тому числі десять років на посаді міністра оборони) на вірній службі СРСР - найлютішого ворога української незалежності. Чи Іван Кожедуб - теж етнічний українець і видатний льотчик, але хто б це вказав нам хоча б на один малюсінький епізод з його життя, де він свідомо щось зробив для блага України? І взагалі - з якого дива його називають українським льотчиком? А Костянтин Рокосовський? Він навіть не етнічний українець. Так, славетний полководець, який для розгрому нацизму зробив стільки, як мало хто, але хіба нам не варто також враховувати його діяльність на посту міністра оборони Польської Народної Республіки у післявоєнні роки? А Микола Ватутін? За що йому величний пам'ятник у самісінькому центрі Києва зі словами «від українського народу»? За звільнення Києва від німецьких фашистів чи за смерть сотень тисяч українців, яких фактично беззбройними свідомо кидав Ватутін під німецькі кулі при форсуванні Дніпра і звільненні того ж таки Києва?
Подібні питання виникають не тільки щодо десятка радянських полководців. Якби ж то це були всі проблеми! Героїв війни проти німецького нацизму закон про декомунізацію не зачіпає, однак це зовсім не означає, що з часом багатьох із них ми визначимо як таких, що не гідні публічної пам'яті в Україні. Вже зараз далеко не все зрозуміло з нашим ставленням до таких героїв. І саме тому, що життя абсолютної більшості з них складалося не лише з героїчної боротьби з нацизмом.
Приміром, ще можна пояснити, чому ми славимо Героя України Олексія Береста - старшого лейтенанта Радянської армії, котрий встановлював Прапор перемоги над рейхстагом. Або Олександра Маринеска - відомого радянського моряка-підводника, чиє ім'я носять і вулиця, і училище в Одесі. І Берест, і Маринеско - етнічні українці - рядові герої світової війни з гітлерівською Німеччиною (хоча, до речі, заслуги Маринеско явно перебільшені, але то вже другорядні, в даному контексті, деталі). Але, як нам ставитися, приміром, до члена ВКП(б), більше того - до члена підпільного ЦК КП(б)У Семена Руднєва - комісара партизанського з'єднання під командуванням Сидора Ковпака? Руднєв - найвидатніший організатор радянського партизанського руху в Україні під час Другої світової війни (саме він, а не Ковпак), воював чесно, героїчно загинув у бою, у військових злочинах чи злочинах проти українського народу не помічений (чи, може, ми вже вважаємо за злочин приналежність до партії комуністів?). Тобто, Руднєв, без сумніву, є особа історична. Як бути з пам'яттю про нього? Де його місце - тільки в історичних монографіях і на одному стенді в краєзнавчому музеї десь у Путивлі, чи він вартий більшого - пам'ятника, увічнення в назві вулиці, площі, села? Чим він гірший за Береста, а тим більше - від Маринеска? Тим, що був членом ЦК, а Берест - лише парторг роти? Так Ковпак теж член ЦК і все життя був "правовірним" більшовиком. А ми ним пишаємося, як найславетнішим з партизанів, хоча ця слава ним не заслужена. Хто все це вирішуватиме? Громади тих сіл, містечок, міст, де з радянських часів імена Руднєва і Ковпака є у місцевій топоніміці, чи академічний інститут історії, чи хтось у київських центральних органах влади?
Дуже важко уявити, що всі ці тонкі нюанси можна чітко відобразити у тексті майбутнього закону чи низки законів про дерусифікацію. Юриспруденція тут безсила, лише фахові історики можуть спробувати окреслити ту згадану тонку межу, яку не варто переступати. Але історики - аж ніяк не монолітна у судженнях спільнота, а головне - не мають і не можуть мати директивних повноважень.
Тож доведеться - раніше чи пізніше - усій активній частині українського громадянського суспільства впрягатися у цю складну, затяжну, часто невдячну, але якої не уникнути, роботу.
Юрій Сандул, Оксана Федоряченко. Київ.
