Виборність влади в Україні насправді - міф
Виборність влади, в Україні насправді - міф. Ми вибираємо максимум 451 державного чиновника (президента плюс склад Верховної Ради). І це – при загальній чиновницькій армії у двісті тисяч осіб (без муніципальних службовців). На комплектування всієї цієї армії ми ніколи не могли впливати. Особливо захищені від втручання Громадянського суспільства силовики – ті самі, хто покликаний захищати владу від перегрітого несправедливістю прямого народного волевиявлення.
Відбір кандидатів на посаду директора Національного антикорупційного бюро розірвав шаблони. Тоді сама процедура нам здавалася великою перемогою. Зараз ми розуміємо: Громадянське суспільство програло бій. Адже, як правило, на дії чиновника максимально впливає той, хто може зняти його з посади. Громадянське суспільство не може. Однак може Президент. Відчувши ревнощі, Верховна Рада в поправках до закону залишила це право і за собою. Це був програш першорозрядників гроссмейстерам. Але – почесний.
Навряд чи варто очікувати від НАБ нищівних викриттів.
У боротьбі за антикорупційного прокурора інтереси двох соціальних стихій зіткнулися з новою силою. У поправках до закону про прокуратуру, які задали алгоритм підбору кандидатур, їхні автори спробували впрягти в один віз коня і трепетну лань. Поєднали непоєднуване – кланову кооптацію та вибори від «громадськості». Двозначність ситуації проявилася вже на першому голосуванні по кандидатурі голови конкурсної комісії, коли сімка від ВР проголосувала за представника Ла Стради Катерину Левченко, а всі «прокурорські» - за Юрія Севрука - (сам він, швидше за все, скромно утримався).
На спробу замінити Севрука більш незалежним від влади генеральним директором Європейського управління по боротьбі з шахрайством Джованні Кесслером, надійшла асиметрична відповідь: з кандидатурою Кесслера згодні. Але не замість Севрука, а замість американського прокурора Мері Батлер з парламентської квоти. Кесслер над цим посміявся і сказав, що на місце американки, з етичних міркувань, не піде, а от українського Севрука замінити готовий із задоволенням.
Спроби прориву загнаної в котел чиновницької раті не залишилися непоміченими на Заході. «Окремі побоювання ЄС у цьому відношенні не були належним чином враховані», натякнули у представництві Євросоюзу. У закордонних штабах сидять спритні тактики, вони легко прочитують наперед усі наміри Адміністративної системи. І потихеньку стискають кільце.
Хитрий чиновник в особі законодавця побудував другий ешелон оборони - він свідомо звузив коло претендентів. З тим, щоб у антикорупційні прокурори могла потрапити тільки людина з надр самої прокуратури (обов'язкова умова: 5 років роботи на посаді прокурора). І у генпрокурора залишилися повноваження: він має право вибирати із запропонованих комісією кандидатів того, хто більш податливий.
ІМПЕРІЯ ЗАВДАЄ УДАРУ У ВІДПОВІДЬ
Втім, можливий розгром прокурорського лобі у конкурсній спецкомісії не означає перемоги Громадянського суспільства. Бо назвати представниками цього самого товариства висуванців від ВР можна з натяжкою. Володимир Філенко - чистісінької води політик з багаторічним стажем: був депутатом від ПРП і «Батьківщини». Левченко працювала радником у Юрія Луценка під час перебування його міністром внутрішніх справ. Ткалич балотувався у Київраду від омельченківської «Єдності».
І Філенко, і Нищук, і Шишкін – колишні чиновники. Бо чиновники – це ті, кому присвоєно чин, тобто певний державний ранг. А він передбачає вислугу років, спецпенсію і, в ряді випадків, «вічну» допомогу по безробіттю, тобто залежність від Адміністративної системи. Депутати, які голосували за цю сімку – теж чиновники високого рангу. Чиновників, як і розвідників, колишніх не буває. Вони – головні потенційні клієнти антикорупційного прокурора.
Отже, бій триває. І на чиєму боці перевага буде завтра – невідомо. І це лише один з фронтів.
А є ще й інші. Закон про спецконфіскацію - з умовою презумпції винності чиновників, які не зуміли довести легальне походження свого багатства. Або скасування недоторканності депутатів і суддів.
Показова війна проти Громадянського суспільства, оголошена Конституційним судом. Він почав контрнаступ, намагаючись завалити люстрационный закон. А після натиску громадськості покликав в союзники прокуратуру, поскаржившись на втручання в свою роботу. І пішли допити. Але ж, якщо згадати, саме КС у свій час мав стати знаряддям Громадянського суспільства в боротьбі з Адміністративною системою, захищати його від спроб бюрократії узурпувати владу. На жаль, якщо згадати епоху Януковича, схоже, жирні зарплати й пенсії, перспектива ситого та безконфліктного життя виявилася сильнішою за Конституцію.
Спроби контратаки розгорнулися одразу по всіх фронтах. Переатестація прокурорами самих себе багатьом нагадує фарс, схожий з референдумом у Лугандоні. А на з'їзді суддів готуються просунути в суддівську верхівку одіозну Царевич.
ОЗБРОЮЄ І ВЧИТЬ
Боротьба за підзвітність судів Громадянському суспільству може стати переломним етапом у війні. Курською битвою, якщо хочете. Адже сутність громадянського суспільства у паралельних зв'язках. А вирішувати всі і всілякі конфлікти і суперечки у паралельних площинах можна лише з допомогою незалежних,суддів, які володіють кредитом довіри - тих, кого обере для себе Громадянське суспільство. Крім того, незалежні суди – це захист від владної Вертикалі, яка нерідко веде себе в соціумі, як слон в посудній лавці.
Судячи з законопроекту, підготовленого Конституційною комісією, бліцкригу у війні з судовою мафією у нас не вийде. Попереду тривала окопна війна.
Чи є у нас шанси? Резерви у Громадянського суспільства невичерпні. Ті півтора десятки особливо зухвалих і неспокійних активістів, що світяться в ЗМІ і дістають депутатів – це зовсім не Громадянське суспільство, як легковажно вважають чиновники. Це всього лише його спікери.
Громадянське суспільство – велика горизонталь людських відносин
Громадянське суспільство – це не тільки громадські організації та фонди, які освоюють закордонні гранти, не тільки РПР і «Чесно», не тільки оксфордські хлопчики, які зайшли в наш політикум. Це ще й незалежне місцеве самоврядування, незалежні університети та незалежні профспілки – яких у нас немає. А ще – незалежні від держави преса і церква – які у нас є, але які поки ще роз'єднані і не усвідомили своєї сили. А ще – інтернет-спільноти. А десь там загрозливо маячить Майдан, готовий виплеснутися на вулиці. І пасіонарії нікуди не поділися, і добровольческо-волонтерський братство...
Слова «Громадянське суспільство» здаються страшенно нудними тим, хто звик кидати гранати перед Верховною Радою. Або скликати різного роду «тарифні майдани», які є нічим іншим, як випрошуванням або вибиванням подачок. Громадянське суспільство – це не ненависть плебсу, озброєного вилами й сокирами, не натовп, рухомий афектми. Це – велика горизонталь людських відносин. Це воля і енергія підданих, якеі відчули себе громадянами.
Бої нас чекають кровопролитні. І Захід за нас нашу справу не зробить. Він і не збирається. Він, як і у випадку з російською агресією, копітко вчить і озброює по мірі навчання. Озброює необхідними законами і навчає керувати країною за допомогою безмежних можливостей громадянського суспільства. А, може - поки тільки вчить ходити.
Час здійматися на ноги, друзі! На нас чекають великі справи.
Євген Якунов, Віктор Мишковський . Київ.
