"Привітні ракети": Нові грані російського мілітаризму

Укрінформ
Кремлівські піарники вирішили, що ракет «замало буде», і вирішили підкріпити їх словами Путіна

Настала осінь. І російський мілітаризм вирішив по-заячому поміняти шубку: з брудно-сірої, польового зразка, на пухнасто-білу. Вона краще відповідає дистильованій війні «високоточних ракетних ударів» по ІДІЛ, яка розгорнулася нині на російських телеекранах. Ця битва на кшталт комп'ютерних «стрілялок» змінила жорстку, натуралістичну війну на Донбасі з допитами в прямому ефірі військовополонених, що харкають кров'ю («Погляньте, погляньте, ополченець простягнув карателю білу серветку – яка шляхетність!»).

Тепер зразком смаку став тижневої давнини «Прогноз погоди» на Росії-24, що науково розповів, о якій порі року краще бомбардувати Сирію. (Щоправда, Олексій Навальний пригадав, що цей канал і з українського приводу вирізнявся такими шедеврами: «У Луганську спекотно. І не лише через війну з хунтою»). Естафету підхопив ракетний обстріл Сирії з акваторії Каспію (це як видаляти гланди за допомогою високоточного скальпеля через... ну ви зрозуміли). Креатив вочевидь претендував на те, щоб стати єдиною подією тижня.

Але, схоже, піарники вирішили, що «замало буде», і вирішили підкріпити ракети не менш потужною зброєю – словами президента.

Як розговорилися Володимир Володимирович з Володимиром Рудольфовичем

У рейтингу російських телепропагандистів Володимир Соловйов упевнено тримає друге місце слідом за Дмитром Кисельовим. Тільки ви йому про це не кажіть, тому що Володимир Рудольфович упевнений, що він перший у всьому, за що не візьметься. Гарна ілюстрація рівня його самооцінки – назва книги: «Євангеліє від Соловйова». Точнішою, звичайно, була б «10 заповідей від Соловйова», але він усе ж був скромним.

А в цей уїк-енд "євангелісту" Соловйову пощастило поспілкуватися із самим... ні-ні, беріть вище – із самим президентом Путіним.

Початок був цілком очікуваним. Співчуття Туреччині у зв'язку з нещодавнім терактом. По-перше, щоб не так ображалася у зв'язку з інцидентами навколо російських літаків, що літають де завгодно. По-друге, щоб із «Турецьким потоком» подобрішали. Далі – нарікання з приводу західних партнерів, які не поспішають відразу співпрацювати з Росією після блискавичної ситуативної зміни Донбаської війни на Дамаську.

А ось і перша велика рибина пішла. Соловйов: «Удар Каспійської флотилії вранці 7 жовтня справив велике враження. Ніхто не чекав? Американська розвідка перестала працювати?» Путін: «Я думаю, що вона працює, і американська розвідка одна з найкращих у світі, давайте не будемо кидати в неї каміння. Вона одна з найпотужніших, але й вона не все знає, і не повинна все знати».

Надзвичайно важлива заява, обмовка, чарівний виплеск підсвідомості. З'ясовано одне з найважливіших завдань російської зовнішньої політики (вона ж з 2014 року – військова). Це завдання – дивувати американську розвідку. Що не так уже й важко. Справді, спробуйте вгадати, що Кремль наступного разу викине, у сенсі – вистрілить. Нормально: гальма придумали боягузи, а передбачувану поведінку – лохи.

Потім пішло детальне обговорення диво-ракет «Калібр», що водночас прославилися. І тут, звичайно, незрівнянні слова президента: «На території двох держав за ходом маршруту вони здійснили 147 поворотів, ішли на висоті від 80 до 1300 метрів».

147 поворотів. Розумієте – 147! Не 146, не 148 і вже точно, боронь боже, не 150. Це в якійсь відсталій демократичній державі, де в президента багато інших занять і ніколи рахувати кожен поворот ракети, можна було б сказати 150. А в Росії – 147! Тому що вертикаль влади, тому що все під жорстким президентським контролем. І кожен поворот ракети ним особисто розглянутий і затверджений. (Ну, хто ж після цього повірить у дурні побрехеньки Пентагону, що пара ракет узагалі в Ірані впала і нікуди не долетіла).

А ось і наступна велика заява: «Зовнішня політика Росії миролюбна без жодного перебільшення». Цікаво, «перебільшення» - це мається на увазі територіальний приріст за рахунок Криму чи всілякі там гіперболи-метафори?

Але бог з ним, бо далі ще цікавіше. Ще недавно пан Путін називав розпад СРСР, що відбувся 1991 року, найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття. А тут говорить щось неймовірне: «Адже 1990 року Росія була ініціатором розлучення між республіками колишнього Радянського Союзу. Це було спільне рішення без громадянської війни та інших конфліктів такого роду. І серед цього загального рішення основним було рішення самої Росії. Тому в нас немає ніякого бажання відтворювати імперію, відтворювати Радянський Союз».

А "мужики-то не знають». Ми, наївні, думали, що це Литва в березні 1990 року почала. Ні – Росія! Тобто Володимир Володимирович щонайменше підтримує Декларацію про державний суверенітет РРФСР від 12 червня 1990 року. Так, мабуть, погані справи в економіці, якщо він тепер каже таке.

Утім, ні – російська економіка зусиллями двох Володимирів знайшла світло в кінці санкційного тунелю. «ВПК як драйвер зростання?» - «Точно так. Це в усіх країнах насправді. І в Штатах, і в Європі, і в Китаї, і в Індії». Знову - чудово! Не надто ризикуючи, готовий поставити 100 доларів проти 100 рублів, що в найближчі кілька тижнів мантра «вепекадрайверзростання» замінить мантру «імпортозаміщення». Щоправда, вона на кілька літер довша, але натомість хоч щось новеньке.

Потім – бла-бла-бла про боротьбу з тероризмом на дальніх підступах. О! Ось знову цікаво. Чудове питання Соловйова: «Нам намагаються вкинути, що ви вступаєте у війну на боці шиїтів-парсунітів». Тут усе добре. І ось це «намагаються вкинути» (варіант «нас намагаються перекодувати»). І займенники прекрасні. Вкидають «нам». Але у війну «ви вступаєте. Чесні монархічні займенники – відразу видно, хто яке місце має. І ці «парсуніти»... Узагалі-то раніше російські експерти з цього приводу частіше говорили про «алавітів». Але, може, ви забули. Соловйов – дуже розумний і дуже талановитий. Він не може не виділитися.

Утім, відповідь ВВП була ще прекраснішою: «Ми взагалі не робимо різниці між шиїтами і сунітами». От ідіоти сходознавці – вони роблять різницю. А Кремль – ні! (Тому зовнішня політика в нього така міцна і продумана). Соловйов, схоже, трошки сторопів від такої наукової сміливості, але швидко взяв себе в руки: «Хтось підтримав із лідерів сунітських країн?» І ось, увага, відповідь гострої сталевої верхівки вертикалі влади: «По-моєму, так».

А якщо не «по-моєму», а за фактом? Чи все ж «ні»?

Тут Соловйов, схоже, згадав, якісь старі навички, коли він ще був журналістом, а не пропагандистом, і спробував домогтися хоч якоїсь конкретності: «Тобто були дзвінки від керівників країн?» Ага, "щаз", сказав Володимир Володимирович: «Справа не лише в дзвінках. Ми постійно в контакті з людьми. І ми знаємо, що вони думають. І більше того, якби я не знав, що реально думають лідери тих чи інших держав, можливо, ми б цього і не зробили в Сирії».

Так, спокійно, намагаємося розібратися. Отже, справа в дзвінках. Але не тільки! А в тому, що ВВП у контакті з людьми (не виключено також, що в «Одноклассниках» або навіть Твіттері... Ой ні, це я його з Медведєвим переплутав). І через цей контакт Путін із товаришами знає, що думають ті люди (чи що говорять? чи все-таки «що думають» - у Росії все ж дуже сильна екстрасенсорна школа!). А якби Путін не знав, що реально думають (чи все-таки «говорять») лідери держав (добре хоч чітко сказано яких: «тих чи інших»), він із товаришами і не став би робити цього в Сирії. Можливо... А, можливо, і став би!

Ви щось зрозуміли? Я – ні. Соловйов, схоже, теж. І від розгубленості він переходить на мову старих шпигунських фільмів: «Тобто наші єгипетські товариші?». У відповідь Володимир Володимирович продовжує безсердечно добивати Володимира Рудольфовича» своєю відвертістю: «Справа не тільки в Єгипті».

І тут, слава тобі господи, журналіст, що не вчасно прокинувся у Соловйові, знову заснув, і він, нарешті, зловив хвилю співрозмовника: «І інші теж?» Після настільки гострого, конкретного запитання відповідь Путіна здалася вже не такою розпливчатою і беззмістовною, як раніше: «Небезпека тероризму маячить над дуже багатьма країнами регіону».

Ого-го дуже і дуже. А далі ще крутіше: «Лідер однієї з країн мені якось сказав...»

«Однієї з...» і «мені якось...». Так – це серйозно.

«...що саме ісламські держави є першими жертвами тероризму, і вони хочуть і готові боротися з терористами». І знову по накатаній – уже за повного сприяння інтерв'юера, який вийшов на потрібну хвилю, – упевнене бла-бла-бла про наївний Захід, що не вміє боротися з тероризмом.

І ось тут далі – дуже показова заява для країни, яка ще недавно принципово не вміла рахувати гроші: «(Штати. - Ред.) витратили 500 мільйонів доларів. Ліпше б вони нам віддали 500 мільйонів доларів. Ми б ними краще розпорядилися з точки зору боротьби з міжнародним тероризмом. Це точно, як у народі кажуть, — до ворожки не ходи. Але, в усякому разі, потрібно вивести спільну роботу, як я вже казав, на повноцінний обмін розвідінформацією».

Так, це щось новеньке. Сума ж дріб'язкова: пів-ярда «зелені». Раніше в Москві й не пчихнули б, а тепер... Ну ніби випрошує. Хто – Путін! У кого – У Америки! Причому так переконливо: «Це точно — до ворожки не ходи». По-моєму, надзвичайно переконливо. Просто важко не повірити! (Як там було у Штірліца: «Поклянись» - «Щоб я здох!»)

Але поки Володимир Володимирович, схоже, все ж не зовсім упевнений, що бабки йому дадуть, тому для початку «в усякому разі» сподівається на «повноцінний обмін розвідінформацією».

І ось тут на найцікавішому (і найсмішнішому) місці інтерв'ю обірвалося. Дуже шкода. Будемо чекати ще!

Шельменко-генералісимус

Чималий внесок у розвиток високоточного нового російського мілітаризму зробив Дмитро Кисельов у своїй останній щотижневій програмі. Для початку він витончено визначив дружній політ «Калібру» за маршрутом Каспій – Сирія як «ракетний привіт» Росії.

Дмитро Костянтинович взагалі, щоб ви знали, великий естет і цінитель поезії. Свої «Вести недели» він вибудовує як вигадливий постмодерністський текст з елементами пост-євтушенківського акторства. Ну от вимовте з потрібною напористою поетичної інтонацією: «Ракетний привіт – привітних ракет». Правда ж, заграло. Яка музика! Які алітерації!

Далі – більше. Кисельов сказав, що запуск декількох ракет: «це – загальний успіх. Успіх всієї країни». Десь я вже чув цю інтонацію повного неадеквату... Згадав! Після відкриття Сочинської Олімпіади. Тоді теж, захлинаючись, телевізійники кричали в камеру, що після такої блискуче проведеної церемонії Росія повернулася до числа світових лідерів.

Кисельову, напевно, все ж, було трохи прикро, що інтерв'ю з ВВП робив Соловйов, а не він. Але профі виду не подав, а, навпаки, по-дружньому розшифрував дещо загадкове акцентування Соловйовим дати доленосного ракетного вихлопу – 7 жовтня. От трясця, це ж день народження президента! Кисельов нагадав про це і зі стриманою, але глибокою повагою зазначив: у цьому непростому році президент не став їхати на свято, «у тайгу не пішов", а залишився на роботі. Він, щоправда, завбачливо не вказав робоче місце Путіна цими вихідними – Сочі. Справді, після цього патетика з приводу «непоходу в тайгу» виглядала б дещо комічно.

Отже, день народження. І ось приходить до президента міністр оборони Шойгу й розповідає новину, що ми тут ракети зафігачили. І так усі лягли вдало, у сенсі – полетіли. Ну це таке дружнє імпортозаміщення «Хеппі бьоздей ту ю!» Тобто з кисельовського контексту неминуче випливає, що це нібито подарунок Путіну від друзів «на днюху». Ну що ж, гідне привітання. І оригінальне. Хоча... ні, не зовсім. Бувало щось подібне. Але, погодьтеся, стріляти по ІДІІЛу (якщо по ІДІЛу), напевно, все ж благородніше, ніж по Політковській.

Слідом Кисельов розповів телеглядачам, що будь-який американський авіаносець може бути знищений влучанням трьох «Калібрів». Ні-ні, ви тільки не подумайте, що це він залякував або погрожував. Це Кисельов просто для прикладу сказав, так би мовити, для загального розвитку. А який може бути простіший і природніший приклад, ніж американський авіаносець.

А далі – напружтеся. Тому що з незвички буде важко. Бо пішов фірмовий кисельовський захід із заламуванням рук і викручуванням мозку. Він розповів аудиторії, що в благородній російській офіцерській традиції заведено називати людей суто цивільних «шпаком». Принагідно ведучий відзначився в популярному мовознавстві, повідавши, що «шпак» «у перекладі з південноруського діалекту» означає «скворєц». Ти ба, як цікаво. Отже, Кисельов, який стільки років працював в Україні, тепер таки дійшов висновку, що української мови немає. Є тільки «південноруський діалект». Що ж, будемо знати.

Так, але навіщо все це було? А щоб дізнатися, що ось це військово-російське слівце з південноруським акцентом чудово підходить для... у житті не вгадаєте, для кого. Для міністра оборони США Ештона Катчера. Отож бо! Тобто, очевидно, уся презирливість старовинного російського офіцерства, вкладена в образливе прізвисько з українським акцентом, повинна була вразити на смерть як українців, так і Катчера. Правда, ні ті, ні інший про це, судячи з усього, не дізнаються. Але натомість у російського телеглядача в підкірці відкладеться: Ештон Катчер – той ще «шпак», та практично «хохол». Я, правда, все одно не розумію необхідність таких безглуздо-складних умовиводів. Але треба ж Кисельову про щось говорити, коли говорити немає про що.

Однак продовжимо... І ось цей «шпак» Ештон Катчер порушив, за Кисельовим, усю мислиму військову етику, припустивши, що в російської армії незабаром можуть бути в Сирії великі втрати. Ну додуматися до такого. І бовкнути таку аморалку. У Росії ще з Донбасу прекрасно знають, що у російської армії втрат не буває, тим більше «великих».

Так, до речі, а судді хто? Звичайно, підсанкційний пан Кисельов, який усьому світу запам'ятався тим, що неухильно віддавав данину нормам етики під час захоплення Криму і розпалювання війни на Донбасі, як ніхто має право строго судити американського міністра за незручну фразу. А далі вишуканий стиліст Кисельов так накрутив, що й сам заплутався, сказавши: мовляв, отак «шпак» Ештон Катчер може і справді «накаркати» втрати. Невитончено – шпаки-"скворцы", здається ж, не каркають. Чи я і в південноруській орнітології відстав?

А з іншого боку, можна сказати, Кисельов на майбутнє попрацював – соломку підстелив. Якщо втрати будуть, то ви зрозуміли, хто винен – Ештон Катчер накаркав. («Збіг?.. Не думаю!»).

І далі – настільки ж достовірний і осмислений сюжет про Донбас, який упевнено будує нове житло і нове життя, поки решта Україна животіє в злиднях і безладі...

А взагалі-то, спасибі Кисільову за цей образ «шпака». Є в Україні такий старий водевіль за Квіткою-Основ'яненком «Шельменко-денщик». Там капосний малоросійський поміщик не хотів видавати свою дочку Прісеньку Шпак за заїжджого офіцерика капітана Скворцова. Але в того був спритний денщик Потап Шельменко, який усе дивовижним чином влаштував. Здається мені, що шеф Кисельова багато в чому, як цей персонаж. Але тільки не Шельменко-денщик, а скажімо, Шельменко-генералісимус. І не Потап, а лише охочий поговорити про російського Потапича, господаря тайги у всесвітніх джунглях. І ось мріє цей Шельменко-генералісимус все ж зв'язати свавільних Шпаків із російським офіцерством у сімейний союз. Чому? Та тому що він, як і раніше, ось так водевільно уявляє наше життя.

Шельменко-генералісимус досі не зрозумів, що для нього час малоросійського водевілю закінчився. А настав час українського року, фатуму.

Олег Кудрін, Москва

Карикатура: aljazeera.net

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-