Чого хоче Путін: українська еліта замість України
«Переговори в Парижі - це не перемога і не зрада. Це - процес припинення кровопролиття і план відновлення державного суверенітету України». Так вважає Юрій Луценко, керівник найбільшої, пропрезидентської фракції у Верховній Раді.
Все правильно. Так, потрібні інші терміни. Вважати зрадою дії українського Президента на перемовинах з Росією в рамках «мінського процесу» - це небезпечна помилка. Справа не в тому, щоб апріорі вважати будь-які дії Порошенка правильними, патріотичними, успішними, безпомилковими, максимально ефективними, тощо. Але термін «зрада» заважає правильно розуміти, чому ті чи інші його дії не дають того результату, якого ми всі хочемо.
Оцінка в термінах «зрада» і «перемога» так званого «мінського процесу» загалом і останніх домовленостей у Парижі зокрема має яскраво виражений кон'юнктурний характер, зумовлений прагненням політиків досягти успіху на даний конкретний час, а точніше - на виборах 25 жовтня. Тобто, сьогодні така оцінка є звичним для українських політиків елементом передвиборчої боротьби. На жаль, все це породжує найстрашніше: викривлення і у суспільства, і в самих політиків розуміння суті процесу і плану, про які говорить Юрій Луценко. Тобто, розуміння - як досягти загальної перемоги у війні з Росією. А якщо ми не будемо тут все правильно розуміти, то неминуче зазнаємо загальної невдачі як країна і держава.
Отже, процес. Процес припинення кровопролиття і відновлення державного суверенітету України. Найсуттєвішою характеристикою цього процесу є те, що він проходить у рамках дипломатичних перемовин, а не в масштабних бойових зіткненнях української та російської армій. Очевидно, що це є для України великим плюсом не тільки тому, що українське військо поступається російському за кількістю зброї та солдатів, а й тому, що застосування зброї - це смерть людей, насамперед наших громадян, а цього ми маємо максимально уникати. Іншими словами, своє найперше завдання - виключити застосування зброї з процесу відновлення нашого суверенітету - Україна виконала. Військовий «бліцкриг» Росії провалився, і це наш хай не остаточний, але відчутний успіх.
Перемовини, а не наступ чи оборона на полі бою - це і є зараз найактивніша ділянка нашої війни з Росією.
Але чи можемо ми всерйоз розраховувати, що перемовинами ми досягнемо того, чого не можемо (принаймні, поки що) досягти зброєю? Так, можемо, але за умови, що виявимося на цих перемовинах сильнішими за Росію.
Найбільшою помилкою для нас була б впевненість керівництва держави, що переважити Росію на перемовинах можна лише двома аргументами: 1) підтримкою Заходу; 2) дипломатичною майстерністю команди Порошенка.
Підтримка Заходу не є, на жаль, безумовною, оскільки інтереси Франції, Німеччини, США все-таки не зовсім тотожні з інтересами України. Захід не підтримує нас всією своєю економічною і політичною міццю. Захід не перебуває, як ми, в стані реальної війни, у нього Росія не захоплювала шматки території і не вбивала їхніх громадян. І, головне, не збирається цього робити, принаймні - Захід не бачить реальної, а не пропагандистської, загрози від Росії своїм корінним інтересам. Зустріч в Парижі знову підтвердила, що Франція і Німеччина виступають швидше посередниками між Україною і Росією (так, лояльними більше до України, ніж до Росії, але все-таки посередниками), ніж нашими союзниками. Нарешті, ніхто не скасовував давню істину, що допомагають сильним, а слабким, якщо й допомагають, то мало й неохоче. А сподівання на дипломатичне вміння - взагалі ілюзія хоча б тому, що російська дипломатія має набагато більше досвіду і можливостей, ніж українська. Причому співвідношення приблизно таке ж саме, як між російською та українською арміями.
Порошенко сильний на перемовинах настільки, наскільки вся Україна демонструє здатність протистояти агресії. Ми проявили достатню консолідацію суспільства, коли йшлося про збройний опір обмеженому застосуванню Росією військової сили (обмеженому, тому що Росія не наважилася з різних причин, на повномасштабне військове вторгнення в Україну). Але ми ще не маємо достатньої внутрішньої консолідації держави і суспільства, коли йдеться про політичне реформування держави і на основі цього - піднесення економіки. Тут інтереси суспільства і еліти поки що не стали єдиними.
На жаль, тема необхідності внутрішньої консолідації українського суспільства дуже часто зводиться лише до політичної єдності в тому плані, що всі політичні сили мають підтримати чинну владу, а простіше кажучи - припинити чи суттєво знизити градус критики дій влади. Це хибний шлях. Нам потрібні не зменшення чи збільшення критики, а реальні реформи, причому насамперед - реформи політичні: реформування прокуратури та інших правоохоронних органів, обмеження до мінімуму економічних контактів з Росією, реальна, а не декларативна, свобода слова, реформа судочинства через створення справді незалежного від Президента і Верховної Ради суду, реформа виборчого права. Тільки такі, причому якнайшвидше проведені, реформаторські зміни зроблять всю Україну реальним і потужним учасником процесу перемовин у Мінську чи Парижі.
Сьогодні вже зрозуміло, що або вимушено, або заплановано, але Кремль робить головну ставку у війні з Україною не на міць своєї армії (це його допоміжний аргумент), а на перемогу над українською елітою. Росія об'єктивно не має достатніх ресурсів, що подолати Україну грубою військовою силою. Цілком можливо, що Кремль із самого початку не розраховував на те, що його армія (точніше - загроза її повномасштабного застосування) стане єдиним чи навіть головним аргументом проти України.
Кремлівські вожді все-таки не безоглядні авантюристи, вони все-таки намагаються прораховувати реальні можливості свої і супротивника. Інша справа, що далеко не завжди ці розрахунки проведені правильно. Зокрема, сьогодні ми можемо констатувати, що розрахунок Кремля на гнилість українського державного механізму і слабкість українського суспільства виправдався тільки частково, якраз на частину України у вигляді Криму і Донбасу. Хоча розрахунок Кремля був такий, що в Україні від прямого тиску Росії із застосуванням армії «посиплеться» все: і державний механізм, і армія, і суспільство. Настільки сильно, що дозволить Росії «накласти лапу» на всю Україну і оформити цю цілковиту перемогу у вигляді нового квазідержавного утворення - «незалежної Новоросії», яка б складалася мінімум з восьми лівобережних областей, а решта України - вкрай ослаблена, зі зруйнованою економікою, деморалізована і паралізована - залишилася б державою лише формально, а фактично - територією, де б домінування Росії було повним і незаперечним з боку міжнародної спільноти.
Оскільки цієї мети Росія не досягла, ми маємо право говорити про її поразку. Однак проект «Новоросія» - це для Росії лише один із варіантів досягнення мети домінування над Україною. І його провал зовсім не означає, що Росія облишила плани експансії на Україну, і що у неї нема іншого варіанту. Сьогодні ці плани відкориговані в тому сенсі, що Кремль вже хоче досягти реальної автономії захопленої нею частини Донбасу в складі України. Назвемо цей план «ДНР/ЛНР». Має повторитися, за задумом Кремля, історія з Кримом, який 23 роки був автономією у складі України, а потім став частиною Росії. На жаль, говорити сьогодні, що ми вже поламали і цей відкоригований план Кремля не доводиться. «Мінський процес» і є, по суті, для України боротьбою з новим планом Кремля. Підсумок цієї боротьби ще не очевидний. І можливість програшу України випливає не з того, що Порошенко «зрадник», а з того, що нереформована Україна виявиться заслабким учасником цієї боротьби.
Путін розраховує, що на перемовинах у рамках «мінського процесу» він матиме справу виключно зі слабкою і продажною, на його думку, українською елітою, котру він легко купить чи залякає. Він впевнений, що знає, як це зробити. Якщо ж за спиною Порошенка буде міць всієї України, та ще й з підтримкою західних союзників, то такого супротивника Кремлю не здолати жодними дипломатичними маневрами. До речі, Путін, схоже, це вже чудово розуміє. Нам варто добре усвідомити, що суспільство нової реформованої України має стати реальним учасником перемовин. Українські дипломати мають насамперед спиратися на його підтримку, а не на підтримку Меркель чи Обами.
Юрій Сандул, Київ
