Головна таємниця Кремля, «слід» конституції та практицизм більшовиків
Черговий випуск календаря «Вибраних дат» - авторського погляду на маловідомі чи зовсім невідомі широкому загалу дати і події. Ви можете доповнювати його власними оцінками й інформацією, висловлювати свою підтримку чи незгоду на сторінках «Укрінформу» у соціальних мережах.
5 жовтня 1952 року у Москві почав роботу XIX з'їзд ВКП(б), якій на цьому з'їзді дали нову назву - КПРС.
ХІХ з'їзд був набагато загадковішим, ніж наступний всесвітньовідомий ХХ-й, на якому Хрущов виступив із засудженням «культу особи». Загадка ХІХ-го не з'ясована остаточно і досі.
Про що ж сперечаються історики?
Загадка у здавалося б простому питанні: хто - Сталін чи його найближчі колеги по політбюро (насамперед - Маленков, Берія та Хрущов) - готував і контролював хід з'їзду? Простіше кажучи, хто був переможцем?
Аргументи прихильників версії про поразку Сталіна дуже вагомі. Нема сенсу згадувати їх усі, література на цю тему сьогодні досить солідна. Згадаємо лише зовнішні ознаки (оскільки вони незаперечні) того, що Сталін не контролював з'їзд.
Сталін не був доповідачем з жодного ключового питання порядку денного. Вступне слово сказав Молотов. Звітну доповідь виголосив Маленков. Про зміни в статуті партії доповідав Хрущов. Про плани на чергову п'ятирічку - Сабуров. Про зовнішньополітичну ситуацію говорив Берія. Сталін лише виголосив коротке, на 6 хвилин, заключне слово. Хтось може сказати, що вся причина в похилому віці Сталіна. Однак на пленумі, який відбувся одразу після закінчення з'їзду, Сталін говорив півтори години, причому говорив чітко без усіляких ознак фізичної немічі.
Щоб зрозуміти, наскільки це є серйозним доказом того, що Сталін не контролював ситуацію, треба знати, що в більшовицькій (комуністичній) партії завжди мало надважливе значення те, що нам здається лише формальністю. Радянські комуністи, прямо як середньовічні масони, свято дотримувалися правил їхньої партійної церемонії. У них принципове значення мала, приміром, черговість виходу лідерів на трибуну мавзолею, або те, хто саме очолює комісію з організації похорон комуністичного лідера (це сигнал усій партії, хто займе посаду померлого). Виголошення звітної доповіді на з'їзді - це святе право реального лідера КПРС, хто поступився цим правом (не має значення, з яких причин) - вважай, владу втратив. Тому, приміром, Брежнєв страшно мучився, але мужньо вистоював кілька годин на трибуні XXVI з'їзду в 1981 році і виголошував звітну доповідь, хоча всій країні і всьому світу було видно, як важко це йому дається фізично.
Але, зрештою, яке це має сьогодні значення - хто там «рулив» на з'їзді КПРС шістдесят з лишком років тому? КПРС і СРСР давно нема, і кого можуть цікавити такі питання, окрім занудних професійних істориків?
Є причина, з якої істина у цьому питанні має значення не лише для вузького кола істориків. Якщо Сталін у період, коли ми традиційно вважаємо його всемогутнім, насправді таким не був, тоді це змушує нас по-іншому глянути на природу радянської (російської) влади, на принципи, на яких вона організаційно трималася (тримається). Зокрема, постає питання про справжню причину і характер репресій сталінського періоду, про те, що репресії довоєнної і післявоєнної доби мають принципово різний характер.
Навіть без врахування ситуації з ХІХ-м з'їздом ми бачимо, що до війни репресії були справді масові, а головне - вони проводилися не одним Сталіним, це було колективне рішення цілої групи комуністичних керівників. Натомість післявоєнні репресії (так звана «ленінградська справа» чи «справа лікарів») - це вже репресії, мета яких перерозподіл влади всередині вузького кола членів політбюро. До війни силовими методами формували нову еліту держави на усіх рівнях, знищуючи не лише представників колишньої еліти - дворянства, а й тих особливо «буйних» більшовиків, які з різних причин не вписувалися чи не хотіли вписуватися у традиційну (хоч і з новим, «революційним» зовнішнім оформленням) російську модель влади - всезагальне поклоніння тим, хто засів у Кремлі. Тому жертвами були тисячі і тисячі керівників та інтелектуалів - від філософів до письменників, а переможцями - нові тисячі. Іншими словами, як це страшно не звучить, тисячі одних людей знищували інші тисячі заради влади. Така собі громадянська війна. І після того як ця війна закінчилася, як нова еліта сформувалася (тобто, ще до війни), ця нова еліта вже не була зацікавлена в нових «чистках», у нових масових репресіях. Тому репресії післявоєнних років вже були принципово іншими, власне їх не можна називати репресіями, щоб не плутати з подіями 30-х років. Потрібна інша назва.
Післявоєнні репресії, тобто бійка за владу у вузьких кремлівських колах, спростовує панівний міф про всемогутність першого керівника - Сталіна. Котрий, нібито, одним помахом мізинця міг знищити будь-кого, без винятку. У тім то й справа, що, виявляється, не міг. Якщо він хотів прибрати, приміром, Берію (це загальновизнаний факт), то чому цього не зробив? Чому для цього проводив громіздку підготовку (так звана «мегрельська справа), яка, до речі, так і не досягла успіху? Якщо Сталін втратив довіру до Молотова і хотів його усунути від влади (або й знищити фізично), то чому починав так «здалеку» - з арешту його дружини? До речі, Молотова так і не усунув. Більше того, після війни Сталін не зумів повністю відсторонити від влади жодного з тих своїх найближчих колег по політбюро, кого хотів - ні Берію, ні Маленкова, ні Молотова, ні Ворошилова. Чому Сталін не зумів поставити на своє місце голови уряду П. Пономаренка, хоча хотів цього? Чи не тому, що Берія, Маленков, Хрущов не дозволили йому це зробити?
Нарешті, найактуальніше. Якщо ми через вивчення історії стосунків між членами сталінського керівництва (зокрема, через вивчення ситуації з ХІХ-м з'їздом КПРС) будемо знати, як насправді організована влада у Кремлі, тоді ми не будемо безсило розводити руками: «Неможливо спрогнозувати дії Росії, бо ми не можемо знати, що у Путіна в голові». Та не треба знати, що у Путіна в голові, там немає нічого особливого, а головне - немає жодного значення, що у нього там. Бо рішення, які приймаються у Кремлі, не приймаються в якісь окремо взятій голові. Інша справа, що російські вожді завжди охоче брехали всьому світу, що у них одноосібно править цар, імператор, генсек чи президент. Ця брехня має очевидну мету: приховати від світу порядок, за яким приймаються рішення в Кремлі. Цей порядок - найбільша московська (російська, радянська) державна таємниця, яку вони ось уже протягом як мінімум п'яти століть оберігають особливо ретельно. Ця таємниця дозволяє Кремлю ухвалювати несподівані для світу рішення, перед яким ті просто губляться, бо не передбачали саме такого рішення. Останній приклад - російські дії в Сирії, на які Захід не знає, як реагувати, передостанній - захоплення Москвою Криму і Донбасу, з чим і Захід, і Україна не знають, що робити.
7 жовтня 1977 року Верховна Рада СРСР ухвалила нову Конституцію СРСР.
В історії цю конституцію називають брежнєвською. Назва, звісно, суто умовна, тільки через те, що ухвалена в період правління Л. Брежнєва. Так само, як попередню конституцію, ухвалену в 1936 році, називають сталінською.
Найсуттєвішою відмінністю конституції 1977 року була сумнозвісна шоста стаття, яка проголошувала КПРС керівною і спрямовуючою силою держави. У попередній радянській конституції 1936 року стаття 126 говорила про комуністичну партію (точніше партія більшовиків) лише як «керівне ядро усіх організацій трудящих, як громадських, так і державних», а в конституції 1924 року більшовицька партія взагалі не згадувалася. Щось подібне відбулося і з «Великою Жовтневою соціалістичною революцією», яку до 1927 року цілком офіційно більшовики йменували «жовтневим переворотом».
Комуністи постійно мучилися з проблемою, як узаконити, а точніше - легітимізувати, свою незаконну владу. Вічна мрія і вічна головна біль усіх узурпаторів влади. Вибори, на яких за «непорушний блок комуністів і безпартійних» рахували 99 з лишком відсотків голосів, не задовольняли верхівку КПРС, оскільки не було жодної тверезо мислячої людини - хоч в СРСР, хоч за його межами, - котра б вірила в таке голосування. Повальна пропаганда, коли переворот називають революцією або коли цю революцію-переворот проголошують найвизначнішою історичною подією ХХ сторіччя, теж не давала гарантій. Їм хотілося чогось надійнішого, чогось такого, щоб раз і назавжди утвердило їхню монополію на владу. Конституція, в якій була б зафіксована така монополія, - що може бути більшим у цьому плані?
Не допомогло. Гарантій на вічну владу не буває. Влада ніколи не тримається лише на писаних законах. Для міцності їй потрібна не лише правова, а й моральна легітимність. Цю елементарну істину варто не забувати усім, хто береться за конституційні зміни виключно для зміцнення власної влади.
А щодо Конституції СРСР 1977 року, то, показово, що історія зафіксувала і такий її слід: ухвалення нової конституції позбавило трудящих СРСР трьох вихідних днів. У 1997 році «пропав» вихідний на 5 грудня (день ухвалення попередньої конституції), в 1978 і 1979 роках нова дата свята «День Конституції» припала на суботу і неділю. Тоді не було норми про компенсацію святкових днів, які випадають на звичайні вихідні. Смішно, але факт: такий «слід» в історії брежнєвської конституції виявився не менш помітним, ніж згадана щоста стаття.
11 жовтня 1917 року Григорій Зінов'єв та Лев Каменєв опублікували в петроградській газеті «Новая жизнь» лист, в якому виступили проти рішення ЦК партії більшовиків про збройне повстання для захоплення влади.
Ленін назвав їх вчинок зрадою, особами, які видали ворогу найважливішу партійну таємницю, і вимагав негайного виключення «штрейкбрехерів» з партії .
Ті, хто лише в загальних рисах знає про історію більшовицької партії, мали б дивуватися, чому партійна кар'єра цих двох відомих більшовицьких лідерів не закінчилася ще тоді, в 1917 році. Чому ленінська «настанова» про покарання Зінов'єва і Каменєва була виконана Сталіним тільки через двадцять років? Та й Ленін на диво швидко вибачив порушників партійної дисципліни.
Питання зникнуть, якщо знати одну ключову особливість більшовиків: вони ніколи не робили догми з ідеології, навіть марксистської. Організація більшовиків завжди була, по суті, організацією людей, які прагнули за будь-яку ціну здобути владу. Тобто, підходили до справи дуже практично. Зінов'єв і Каменєв не погоджувалися на збройне повстання не тому, що вважали такий шлях неприйнятним у принципі, а з суто тактичних міркувань. Вони вважали, що збройний виступ за кілька днів до початку роботи Установчих зборів створить більшовикам надто багато проблем у пропагандистському, або якби сказали сьогодні - в іміджевому, плані. Проблем настільки серйозних, що більшовики просто не зможуть утримати здобуту збройним повстанням владу. Вони помилилися, що чесно визнали перед колегами, тому й не було ніякого вигнання з лав більшовиків. А Сталін розстріляв обох 25 серпня 1936 року зовсім за інші «гріхи».
Юрій Сандул, Оксана Федоряченко. Київ
