Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

Жовтневий Донбас. Частина 2

Жовтневий Донбас. Частина 2

Блоги
Укрінформ
Черговий виїзд для капеланського служіння на фронті у межах проекту “Шлях Єднання”, спільно з інформаційною групою “Інфо-Капеланія”.

Частина 2.

І знову дорога. Далека дорога на Луганський напрямок.

Без випробувань, на жаль, не обійшлося. На під’їзді до Харкова, на трасі, жахлива аварія, декілька розбитих машин. Помолившись над загиблими за упокій душі, прошу всіх друзів у мережах усугубити молитву за всіх подорожуючих.


Прибувши до м. Щастя, Луганської області, вся наша команда починає підготовку до встановлення передавача радіостанції  “АРМІЯ FM”, - ініціативи та заслуги волонтерського фонду “МИР і Ко”. Робота тривала та копітка. В процесі спілкуємося із представниками місцевого козацтва. Ведуться короткі духовні та патріотично-виховні розмови із бійцями 8-полку спецназу, цікаві розмови із бійцями ССО.

Нарешті встановлено передавача.

Всі втомлені, але задоволені тим, що вдалося безперешкодно зробити таку необхідну як для воїнів, так і для місцевого населення справу, - втілити в життя можливість щоденного донесення до них Українського слова.


Стаємо всі на подячну молитву, та освячуємо встановлену апаратуру.

Тоді всі спільно відмовляємо “Вервицю Перемоги”.

Не гул меча, не гнів перуна врятує Український Край.
А Слово Правди та трибуна… Про це найбільше дбай…
Коли ти любиш Рідний Край.

Цитую до присутніх. І, дійсно, Слово Божої та Української Правди, донесене до народу, це фундамент для “Рідної Української Хати”- про котру так мріяв та заповідав наш духовний батько Андрей Шептицький.

Наступна зупинка – у воїнів 95-ої бригади, розмови, багато розмов та молитви: У хлопців болить душа.

У пам’яті закарбувалася одна із них!

Раніше, коли передавала розвідка, що заїхала російська установка "Град", було страшно, зараз знаємо, що їх десятками, - привикли...

Єдине, чим переймаємося, це, де ж ми той спалений після бою металобрухт подіти маємо... (жартує, втомлено посміхаючись).

Коли у 2014 році падали перші міни, здавалося, що пекло зовсім поряд, а зараз, - зараз привикли...

Навіть , коли криють "градами", то вже просто дратує, що відпочити знову не вдасться..

-  ДО ВСЬОГО ПРИВИКНУТИ МОЖНА... (по-філософськи підсумовує воїн).

-  До бездіяльності та байдужості не можу привикати, - та й не хочу…

___________________________________________________

Для мене завжди приємна зустріч із бійцями батальйону імені “Генерала Кульчицького”.

Нинішня винятком не стала. Теплі зустрічі, приємне спілкування, і вже традиційні особистісні розмови, спільні молитви та слово науки із воїнами в межах м. Попасна, передача подарунків воїнам від волонтерського фонду “МИР і Ко”.

Черговий раз після молитви, закликавши їх бути незламними захисниками церкви Христової та Українського народу, починаю роздавати “Календарець Українця-націоналіста” (унікальне видання, передрук із 1942 р., там і молитви, і патріотичні пісні, та, що особливо важливо – на кожен день року підібрані визначні дати з історії нашого народу) – передали їх на фронт брати-капелани із Тернополя Олексій Левенець та Вячеслав Кізілов, “ Спілка Військових Священиків”.

І тут відбулася розмова, що змусила мене не лише тепло посміхнутися, але і глибоко замислитися.

Раптом підходять декілька бійців...

- Капелан, підпишіть календарик! Для нас це важливо…

- Гаразд, - відповідаю.

-  Але чому ви наголошуєте, що це так важливо для вас?

- Ви що, автографи збираєте ? – Жартую я…

- Знаєте, отче, не так вже багато до нас сюди на передову і приїздить гостей, я вмисно не називаю їх волонтерами, бо ми очікуємо їх, - чи із допомогою чи без. Справді, як дорогих гостей.

Так от, кожен із подарунків, залишених нам, для нас як орден, немов відзнака. Бо вручений нам вдячними Українцями, котрі, приїхавши до нас, тим самим показують, що вони цінять нашу роботу, нашу Боротьбу.

Та і вручають вони нам ці подарунки від щирого серця та із чистим помислом. А це, в свою чергу, надає нам нових сил до боротьби за правду Божу на нашій землі.

- Тааак, а відносно автографу ? - Посміхаюся…

- Ааа, підпис. То у нас, як посвідка до відзнаки, ну, щоб з часом не забути хто, коли, та де саме нас нагородили…

Жартуючи та підштовхуючи один одного, подавали для підпису такий дорогий для них подарунок.

Немов діти, - подумав я. Посивілі, зранені, пошрамовані… Але все ж таки діти. Кращі діти Матері України.

ДРУЗІ, НЕ ПРОПУСКАЙТЕ ЖОДНОЇ МОЖЛИВОСТІ НАВІДАТИСЯ ДО НИХ, ТАМ, НА ПЕРЕДОВІЙ. ПОДАРУЙТЕ ЇМ РАДІСТЬ СПІЛКУВАННЯ, ПРИВЕЗІТЬ ДЛЯ НИХ ВОГНИК ДОМАШНЬОГО ТЕПЛА – ВОНИ ТОГО ЗАСЛУЖИЛИ.

-------------------------------------------------------

Вранці, опісля потужного нічного обстрілу важкою артилерією, котрою “щедро” посипав московський агресор наші позиції на околиці Попасної, Направляємося, щоб поспілкуватися із місцевим населенням. Підтримати, розрадити, чи, по можливості, надати допомогу.

Вирви майже в пояс від мін 120-го калібру. Зруйновані будівлі, гаражі. Спалені, покороблені автомобілі.

Починаємо розмову з людьми, що намагаються якимсь чином привести до ладу подвір’я багатоповерхівки, яка особливо постраждала.

- Ну што ж ви надєлалі? Візвалітєлі. Воот, всьо разбіто… - Намагається дошкулити жіночка, явно проросійська за духом.

- Перепрошую, але обстрілюють Вас, до речі, і нас також, саме московитські війська…

- А пачєму б Вам нє сабратса да вєрнутса на Кієв? - Агресивно продовжує “героїня” сюжету, за підтримки своєї подруги, що підійшла.

- Але ж це ситуацію не змінить, ворог залишиться, більше того, понесе смертоносну руїну далі, в середину нашої держави, - відповідаю я.

- А ані пускай вазвращяютса в расію, - вже вимушено, неохоче відповідає опонентка.

Я відповіді дати вже не встиг.

- Пєтровна, та що ж ти таке говориш? Та побійся Бога! А з Криму? Хіба вони з Криму пішли? - Роздратовано перебивають промосковську “активістку” сусідки, що починають сходитися на розмову.

- Та скільки вже з нашого народу вони крові пити будуть? - Колоритною говіркою бідкається пані Анна (як пізніше з’ясувалося, родом із Рівненщини, але вже понад тридцять років проживає саме тут, у Попасній).

- А в 33-му? Як же вони голодомором нищили нас. А зараз, що творить той Путін?..

Навперебій виливають біль, здається, цілого народу, втомлені жорстокими воєнними буднями жінки.

- От саме тому ми і продовжуємо боротьбу наших предків. За міцну і величну Українську Державу.

За Українську землю, вільну від усілякого агресора та загарбника.

За Державу, в котрій кожен із нас матиме змогу жити достойно, а не виживати.

За Державу, в котрій Українські матері будуть виховувати дітей, чи бабусі онуків. А не вимушено, як Шевченківська Катерина, тинятися в наймах по світу. Щоб заробити обмитий солоною сльозою долар для утримання родини. -  Намагаюся простими словами висвітлити для них суть Української Ідеї.

- Ой дай же Боже скоріше, - змахуючи сльозу, тихо гомонять мої співрозмовниці.

Так давайте прямо тут помолимося з вами за ваші родини, за наших воїнів. Помолімося разом за Україну, за Перемогу, за Мир на нашій Українській Землі, - запрошую вже немаленьку громаду.

Тихо лунає спільна молитва на фоні недалекої канонади. Помазую єлеєм, благословляючи всіх присутніх.

Слава Богу, що здоровий глузд перемагає радянські стереотипи, - промайнула думка вже дорогою на військову базу.

Микола Мединський
- Жовтневий Донбас. Частина 1
- Жовтневий Донбас. Частина 3

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-