Як повернути «вічного зека» до життя?

Про пенітенціарну реформу говориться куди менше. І це абсолютно невиправдано.

Без реформи пенітенціарної системи, тобто, без кардинальних змін у підходах, принципах та діяльності установ, де українські громадяни за вчинені злочини відбувають покарання, суспільство перекреслює долі мільйонів людей та робить їх своїми ворогами.

Судіть самі, сьогодні в Україні 85 тисяч ув'язнених відбувають покарання у місцях позбавлення волі.

Спочатку, як це нерідко трапляється, людину не виправляє, а ще далі «ламає» сама «зона» (прикро визнавати, але саме цей жаргонний термін відповідає суті більшості виправних установ). Велика кількість скарг до Європейського суду з прав людини, де українські в’язні скаржаться на умови утримання і рабську працю, яскраво це засвідчує.

Далі учорашні ув`язнені повертаються в соціум. Вони, як і всі громадяни України, мають конституційні права та свободи. Однак, сьогоднішні реалії такі, що клеймо «колишнього в’язня» (навіть якщо причиною «відсидки» була невелика крадіжка у супермаркеті чи дрібне хуліганство) може далі ламати життя людини, позбавляючи її професійної репутації, підтримки родичів, друзів та держави загалом.

Не дивно, що формується особливий клас людей — так званих «вічних зеків», котрі з волі повертаються за ґрати і саме тут проводять бiльшу частину свідомого життя.

Як бути, з чого почати зміни в цій системі?

Вітчизняне законодавство у сфері виконання кримінальних покарань, на жаль, не змінювалось протягом десятиліть. Відтак, його норми морально і технічно давно застаріли. Не вельми рішучі ініціативи із внесення змін до діючого законодавства в останні роки переважно наштовхувались на критику (як справедливу, так і не зовсім) з боку науковців-криміналістів та правозахисних організацій, тож, у підсумку, нічого не змінилось. 

І ось, незважаючи на всі ці обставини, міністерство юстиції визначило поточний рік початком реформи пенітенціарної служби.

Насамперед, життя диктує гостру необхідність проведення в найкоротші терміни радикальних змін у кримінально-виконавчому законодавстві. Настав час відмовитись від радянських кримінально-виконавчих інспекцій та побудувати на їхньому місці сучасні пробаційні центри європейського зразка. Формування системи таких центрів передбачено Законом України «Про пробацію», прийнятим парламентом у лютому минулого року.

Чим такі центри відрізнятимуться від сьогоднішніх виправних установ? Насамперед, із засудженими тут будуть працювати кваліфіковані психологи та педагоги. На ув`язнених покладаються певні зобов’язання та обмеження, але без ізоляції від суспільства. Тим самим, робитиметься все для відвернення ситуації, коли в’язень виходить на волю, а суспільство не готове його прийняти. Відтак - після перебування в емоційному вакуумі людина не знає куди йти і за що жити.

Аби  уникнути відторгнення суспільством людини, яка відбула покарання, законодавець відповідно до ст. 5 Закону України «Про зайнятість населення» надає гарантії щодо працевлаштування. Інші механізми соціалізації екс-засуджених містяться в уже згадуваному законі «Про пробацію».

Сьогодні в Україні вже функціонує кілька центрів пробації. Спроектовані вони поки що виключно під потреби неповнолітніх, які перебувають у конфлікті з законом. Як повідомляла заступник Міністра юстиції Наталія Севостьянова, у 98% дітей, які проходять навчання у центрах пробації, кардинально змінились світоглядні орієнтири, і вдруге на криву стежку злочинного промислу вони не сходять. Надалі ж у планах Міністерства юстиції України - відкриття 20-ти пробаційних центрів у великих містах, які згодом займатимуться і з повнолітніми злочинцями.

Відповідно до Закону України «Про пробацію», представники пробаційної служби братимуть участь у судових засіданнях, де їм буде надано слово для негативної або позитивної характеристики підозрюваного. Офіцер служби пробації стане учасником судового процесу. Але і цим функції служби пробації не обмежуються. Після судового процесу представники служби проводитимуть із засудженими соціально-психологічну роботу.

Одним із найважливіших завдань служби пробації є нагляд за засудженими, але в той же час надання їм певної свободи дій (дозволяється спілкування з рідними, друзями та колегами). Соціальні працівники центрів пробації мають сприяти комунікаційному процесу, щоб у засуджених не були втрачені зв’язки із сім’єю та зовнішнім світом. Серед іншого, адміністрація таких центрів зобов’язана забезпечити засуджених еквівалентним набором послуг, які є в суспільстві: медичні, соціальні, релігійні, фінансові та консультації з правових питань.

Отже, головним меседжем реформування пенітенціарної системи, ініціатором якої виступило Міністерство юстиції України, повинна стати виключно ідея гуманізації процесу відбування покарань. Саме ця ідея є основою європейської пенітенціарної філософії.

Тим часом, ми маємо розуміти, що процес реформування в Україні тільки розпочато. Тож лише створенням центрів пробації всіх проблем ув’язнених осіб не позбутися. Центр може стати тимчасовою «зоною комфорту», вийти з якої наважуються лише одиниці. Тож рано чи пізно постане питання: чи готове українське суспільство прийняти колишніх засуджених? Чи є в них шанс стати повноцінними членами громадянського суспільства?

Але це вже тема наступної розмови.

Станіслав Куценко

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства